«Екс» і місто

Ким були «мери» Києва у попередні часи?

У листопаді Верховна Рада України розглядатиме оновлений варіант закону про столицю, який дозволить розділити посади мера Києва та глави Київської міської держадміністрації. Бо чинне законодавство передбачає, що обраний громадою київський міський голова має бути призначений і головою КМДА. Така норма не подобається теперішньому президенту, як не подобалася вона і його попередникам.

До речі, за всю історію Незалежності мерів Києва було менше, аніж президентів країни. Бо глава держави у нас вже шостий, тоді як мер столиці – лише четвертий. До Віталія Кличка мерами, чи то пак головами міськради, були троє: Леонід Косаківський, Олександр Омельченко та Леонід Черновецький. Інакша ситуація – з голова КМДА.

Коли у 2012 році Леонід Черновецький написав заяву про відставку з посади голови КМДА, його тимчасово замінили Галиною Герегою. При цьому виборна посада мера так і залишилась вакантною. Після Гереги Віктор Янукович призначив керувати КМДА Олександра Попова, потім – Анатолія Голубченка, а потім – Володимира Макеєнка. Після Революції Гідності очільником держадміністрації нетривалий час встиг побути Володимир Бондаренко, а відтак настала ера Віталія Кличка.

Але хто був першим мером, чи то пак першим правителем Києва? Формально ним можна вважати полянського князя Кия, який, за легендою, і заснував місто. А після Кия – довгу когорту князів, котрі керували державою і, відповідно, її столицею. До речі, якщо виходити з такої логіки, то першою та останньою жінкою-мером була княгиня Ольга. А після того, як київська державність була поглинута польсько-литовським князівством, а згодом і російською імперією, на чолі Києва ставали люди, призначені актуальними на той момент сюзеренами поневоленої держави.

Чи існувала легендарна четвірка засновників Києва, серед яких – князь Кий, достеменно невідомо, але міф вийшов цілком придатним до візуалізації

Якщо говорити про часи, коли Україна була «під Польщею», з числа правителів Києва варто згадати Адама Киселя. Кисіль служив воєводою київським чотири роки – з 1649-го по 1653-тій. Поціновувачі творчості Генріка Сенкевича та Павла Загребельного мають пам’ятати Киселя за романами – відповідно – «Вогнем та мечем» і «Я, Богдан». Кисіль – персонаж, до кінця не вивчений та неоднозначний. Відомий спробами примирити Гетьманщину та Польщу, відстояти привілеї козацтва та – одночасно – інтереси польського короля, що сприймалося як позиція «і вашим, і нашим». За це Киселя не любили як у ставці Богдана Хмельницького, так і в середовищі польської шляхти.

Однак ближче до Києва. Кисіль, хоч і був ображений на киян за доволі прохолодну зустріч, по смерті заповів передати Київському братському монастирю зі школою деякі власні маєтки, розташовані поруч: Позняки (за Дніпром), а по іншій стороні –  містечко Новосілки з прилеглими селами. В свою чергу митрополит Петро Могила заповів, щоб Адам Кисіль був одним з його «душеприкажчиків», а борг митрополиту (55 тисяч злотих) відписав Києво-Могилянському колегіуму.

А з «московських» ставлеників цікавим був Іван Сичевський. Він обіймав посаду війта Києва у 1753-1766 роках. Сам Сичевський походив з київської міщансько-козацької родини, а тому, як і Адам Кисіль, боровся за певні привілеї для міста. Тільки в його випадку йшлося про відстоювання магдебурзького права. Його, як систему місцевого самоврядування, в Європі знали з ХІІ століття, проте Сичевський добився магдебурзького права для Києва лише у 1760-му. Відповідну грамоту місту видала Єлизавета I. Того ж року війт домігся заборони втручання генерального судді в судові справи міста. Ситуацію з незалежністю Києва «відіграли назад» з приходом до влади Катерини ІІ – тоді Сичевський за надмірне свободолюбство втратив посаду війта.

Адам Кисіль – польський діяч з українським корінням. Ображався на киян за байдужість до нього, але лишив місту щедрі дари у вигляді власних маєтків

У ХІХ століття схема управління Києвом зазнала суттєвих змін.

За російської імперії біля керма Києва стояли градоначальник та міський голова, і це були дві різні посади, так само, як зараз різними посадами можуть стати мер і керівник КМДА. Градоначальником називалося посадова особа з правами губернатора, його призначав імператор. За задумом, градоначальник мав дотримуватися інтересів «верховної влади» (і знову напрошується паралель із законопроєктом авторства «слуг народу», де голова КМДА буде наглядачем за законністю в Києві, призначеним на цю посаду президентом країни).

Що стосується посади міського голови, то це була вибірна посада. Перші вибори мера Києва відбулися у 1835 році, а першим мером став Парфеній Дехтерьов. Прикметно, що на виборах більшість голосів отримав купець третьої гільдії Іван Ходунов, однак він не був затверджений генерал-губернатором Василем Левашовим, тож посада керівника київської міської думи перейшла до «срібного призера» Дехтерьова. Нічого суттєвого для міста він зробити не встиг, бо за два роки застудився та помер. Але його син Михайло став меценатом, на честь якого була названа Дегтярівська вулиця в Києві.

Із наступників Дехтерьова варто відзначити таких осіб:

Іван Фундуклей

Іван Фундуклей (1839-1852). Мав посаду «цивільного губернатора Києва» і надзвичайно багато зробив для столиці. На власні кошти вкрив бруківкою Андріївський узвіз, побудував перший у місті фонтан. Звів будівлю першої київської Думи та ланцюговий міст через Дніпро. Налагодив роботу митниці міста, покращив умови утримання арештантів у тюрмах. Після повені 1845 року організував систему допомоги постраждалим – жертви стихії отримали право на матеріальні позики для відновлення помешкань та тимчасове проживання у Контрактовому будинку на Подолі. Фундуклей з власної кишені сплачував друк книжок про Київ (і сам безпосередньо брав участь у процесі їх написання). За наукові розробки був обраний почесним членом Київського університету.

Павел Демидов Сан-Донато (1870-1874). Один із найбільш відомих російських бізнесменів ХІХ століття, власник уральських рудників, заводів та фабрик, який виявився на додачу ще й італійським князем Сан-Донато (титул йому був пожалуваний королем). Демидов обійняв він свою посаду в 1870-му, а через кілька років відмовився балотуватися на наступну каденцію, мотивуючи це неналежним станом здоров’я. Відомо, що він займався меценатством – жертвував кошти на відкриття у місті гімназій, училищ та лікарень.

Василь Проценко (1901-1905). Перший, очевидно, «корупційний» мер. До того ж – неабиякий самопіарщик. Пробившись у депутати міської Думи з вихованців духовної семінарії, Проценко очолив комісію з будівництва Дніпровської гавані. Газети того часу звинувачували його у перевитраті бюджетних коштів та збагаченні на цьому проекті. Проценко ж, навпаки, зумів переконати громаду у власних непересічних заслугах, тому балотувався та переміг на виборах міського голови. Проте скандали переслідували його усі чотири роки. Київського мера звинувачували також у тому, що водопровід, освітлення та міський трамвай він за хабар передав у руки підприємців-монополістів.

Іполит Дьяков (1906-1916). З 1902 року – депутат міської думи, голова «театральної комісії». Спортсмен-аматор, автомобіліст. Захоплювався моделями літаків, на які витрачав безліч часу. За його правління було відкрито Педагогічний музей, а Комерційний інститут прийняв перших студентів. Разом із дружиною володів «Гранд-Отелем» на Хрещатику.

Пам’ятник Щорсу зараз схований від очей глядача. Те, що нетривалий час герой радянської пропаганди керував Києвом, широкому загалу невідомо

У революційний період (1917-1918 рр.) міським головою був Євген Рябцов, принаймні номінально. Бо влада безперервно змінювалася, і, наприклад, за часів Павла Скоропадського градоначальником Києва був Олександр Хануков, а потім Карл Маршалк. Вже в 1919 році комендантом Києва став Микола Щорс – той самий, котрому встановили пам’ятник, з яким тепер, у часи декомунізації, влада не знає, що робити. Яким Щорс був мером – невідомо, але можна припустити, що ніяким, оскільки в тому ж 1919 році Щорс і загинув.

Пізніше, вже при повному встановленні радянської влади, офіційно був затверджений пост «голови міської ради». Власне, посада киянина номер один зветься так і по цей час. Формально ніяких мерів в столиці нема, а є лише очільник міської ради.

З «постреволюційних» керманичів можна виділити Яна Гамарника (1919-1923), який розділив Київ на п’ять районів та проклав боярську «вузькоколійку». А ще – Пантелеймона Свистуна (1925-1927), він був репресований та розстріляний у 1938-му (життя Свистуна згадується у романі Івана Багряного «Сад Гетсиманський»).

Після Свистуна мером був обраний Юрій Войцехівський (1927– 1932), який увів в експлуатацію київську районну електростанцію та змусив киян брати участь у масових соціалістичних змаганнях.

Що стосується градоначальників 1930-х років, то за неповні дев’ять років (від 1932-го до 1941-го) з калейдоскопічною швидкістю на посаді міського голови змінилось шестеро мерів: Іван Воробйов, Василь Биструнов, Рафаїл Петрушанський, Павло Христич, Микола Пашко та Іван Шевцов. Дані про їхню київську діяльність фактично відсутні.

А далі на київські терена прийшла Друга Світова, і мером Києва з 1941-го по 1943-тій роки був Олександр Мезько-Оглоблін. Його постать неоднозначна. Служив столичним головою «при німцях» і не втручався у політику окупаційної влади. Натомість зосередився на господарстві: при ньому відновили рух трамваїв та подачу електрики. За словами свідків, напередодні масових розстрілів у Бабиному Яру намагався вступитися перед фашистами за євреїв, проте німецький військовий комендант Ебергард вказав Мезьку-Оглобліну на його місце. Після звільнення Києва втік спочатку до Львова, а потім – за кордон.

Повертати населення зруйнованого війною Києва почали про Федорові Мокієнку, а відновлювати саме місто продовжили вже при його наступниках

Про першого післявоєнного київського мера, а ним став Федір Мокієнко, довідники пишуть доволі пікантно: «особливу увагу він приділяв збільшенню кількості київського населення, яке за 1944-1946 роки зросло з 250 тисяч до 472 тисяч осіб». Очевидно, йдеться про повернення до рідних пенатів евакуйованих мешканців столиці, забезпечення їх роботою тощо. Роль Мокієнка є не надто вдячною: про цього столичного голову відомо те, що він «розчищав Київ від руїн». Масштабне будівництво мирного часу відбувалося вже не при ньому.

Наступник Мокієнка – Федір Чеботарьов (1946-1947). Відомий не надто шляхетними вчинками у 1933-му, зокрема участю у «партійних чистках». Як мер Києва за рік правління зробив небагато: відновив зруйнований автомобільний міст через Дніпро. Після Чеботарьова біля керма Києва перебували такі персони:

Олексій Давидов (1947-1963). Діяльність цього мера – це безліч плюсів і один величезний мінус. З іменем Давидова пов’язане відкриття метро, яке у 1960 році складалося з п’яти станцій на нинішній «червоній гілці», а також побудова мосту Патона. За часів правління Давидова у Києві зведено нові житлові масиви Нивки, Русанівка, Березняки; відновлено роботу заводів та підприємств, розбудовано лінії наземного транспорту. При цьому, одначе, саме Давидовим прийнято рішення про скидання у Бабин Яр чотирьох мільйонів кубічних метрів рідких відходів, що спричинило 13 березня 1961 року жахливу за наслідками Куренівську трагедію. Зсув ґрунтів тоді забрав життя кількох сотень киян.

З іменем Олексія Давидова пов’язане відкриття метро у Києві, але також і Куренівська трагедія 1961 року

Михайло Бурка (1963-1968). «Батько» «хрущовок» та київських стадіонів. Саме при ньому на околицях Києва почали зводити чотирьох- і п’ятиповерхові панельні будинки без ліфта та сміттєпроводу, котрі все одно були справжнім подарунком для мешканців міста, багато з яких не мали власного житла і вдовольнялися тимчасовими бараками.

Володимир Гусєв (1968-1979). Побудував один із найбільших на той час житлових масивів – Оболонь. Ввів поняття «заповідні зони», «зони охоронюваного ландшафту», «регулювання забудови» і свято дотримувався духу й букви цих понять. До успіхів Гусєва слід віднести значне розширення меж міста, зведення Московського мосту та відкриття у 1977 році трьох станцій Куренівсько-Червоноармійської лінії метро. За переказами, як партійний функціонер Гусєв сміливо відстоював інтереси Києва перед вищим керівництвом СРСР.

Валентин Згурський (1979-1990). Започаткував традицію святкувати День Києва. Розпочав забудову Троєщини, відкрив третю гілку метро, звів Південний міст. При Згурському вперше відбулося відзначення (у 1982-му) 1500-річчя заснування Києва. З іменем Згурського пов’язана поява на площі Жовтневої революції (нині – майдан Незалежності) фонтана «Дружба народів» (тепер на його місці – торговельний центр «Глобус»).

При Валентині Згурському в центрі Києва з’явися фонтан «Дружби народів», який називали «головним кітчем країни»

Після Згурського Києвом нетривалий час керували Микола Лаврухін та Григорій Малишевський. Кожен із цих діячів пробув на своїй посаді менше року і нічим особливим не відзначився. Втім, Микола Лаврухін – людина-пам’ятник: його іменем названо вулицю на Троєщині, де також зведено на його честь монумент. Нетривалий час мером побув і Олександр Мосіюк (1991– 1992). Він запам’ятався актом про припинення діяльності КПУ на території Києва та розпорядженням демонтувати пам’ятник Леніну на площі Жовтневої революції, яку тоді ж було перейменовано на майдан Незалежності.

Далі слід згадати Івана Салія (1992– 1993). Він почав «ремонтувати» Поділ, але не встиг довести цю справу до кінця. На один рік правління Салія припав страйк працівників комунального транспорту. Цей прикрий момент та конфлікт із депутатами міськради, які звинувачували мера у зловживаннях, спонукали тодішнього президента Леоніда Кравчука створити комісію для вивчення ситуації. Наслідком стала відставка Салія. Проте Салій ще не був мером Києва, обраним усієї столичною громадою. Його посада звалася «представник президента України в місті Києві».

Як вже було сказано, першим мером Києва став Леонід Косаківський, і з цього, власне, й починається новітня історія міста – його теперішній, а не минулий час.