Добробут за Ерхардом — витоки німецького економічного відродження

Людина може те, що вона мусить зробити, і якщо вона каже: «Я не можу», — значить вона не хоче. Йоганн Готліб Фіхте, видатний німецький філософ, 1762—1814

Реформи в економіці та в політиці, їхні методи, темпи, ефективність і мета — навколо цього зосереджені практично всі дискусії в українському суспільстві протягом останніх десяти років. Чи проводяться реформи взагалі, чи не слід для справедливої їх оцінки додати префікс «анти», хто зміг би їх успішно здійснити (і в значенні персональному, і в соціальному) — подібні питання закономірно перебувають в центрі уваги.

Для того, щоб розібратися в цьому об'єктивно, корисним було б ознайомитись з недавнім історичним досвідом реформ у післявоєнній Німеччині, з діяльністю людини, яка зробила найбільший внесок у їх практичне втілення, — Людвігом Ерхардом.

Народився майбутній федеральний канцлер ФРН у лютому 1897 року в баварському місті Фюрті в заможній купецькій родині. Отримав Людвіг звичайну, як для вихідця з цього прошарку, освіту: закінчив народну школу, потім реальну школу. Вочевидь, родина готувала його до продовження справи батьків, але шлях майбутнього підприємця не був легким: у 19 років, під час Першої світової війни, молодий Людвіг відправляється на фронт; лише на початку 20-х, повернувшись до мирного життя, Ерхард одержує нарешті диплом купця, готує та захищає дисертацію, а потім, 1925 року, очолює батькове підприємство, що дозволило йому набути той досвід практичної економіки, який згодом був чималою мірою використаний при ухваленні відповідальних рішень.

Але після трьох років роботи приватним підприємцем Ерхард переходить у сферу теоретичних досліджень: протягом 14 років (!) він залишався співробітником Інституту економічних спостережень німецьких готових товарів у Нюрнберзі. Цей період дав одному з батьків німецького «економічного дива» можливість розширити коло знань, відшліфувати свої теоретичні заготовки. У велику політику Ерхард пішов лише в 48 років, після розгрому гітлерівців, коли він став державним міністром економіки Баварії, а через три роки — федеральним міністром економіки ФРН. Вершиною його політичної кар'єри стало, безумовно, призначення наступником Конрада Аденауера на посаду федерального канцлера (1963— 1966 рр.). Після виходу у відставку Ерхард прожив ще 11 років. Помер 5 травня 1977 року у Бонні. Соціал-демократи, сам він був християнським демократом, перемігши на виборах 1969 року і здобувши владу, продовжили визначений ним і Аденауером соціально-економічний курс.

У чому ж він, цей курс, полягав? Ерхард підкреслював: важливо ясно бачити перед собою мету. Цю мету він афористично визначив самою назвою своєї книги, що вийшла друком наприкінці 50-х років і теж чималою мірою сприяла зміцненню міжнародної репутації Ерхарда як вдалого реформатора: «Добробут для всіх». Знаменитий баварець зовсім не вважав це утопією або навіть справою віддаленого майбутнього. І це — попри відому післявоєнну розруху в Німеччині! Якими ж засобами можна досягти такої благородної мети? На це головне запитання німецький економіст № 1 дав чітку відповідь: треба налагодити соціальну ринкову економіку (між іншим, дивна річ: у нас багато говорять про перехід до ринку, ніби орієнтуються при цьому на досвід Заходу, але, як правило, зовсім забувають про перше слово ерхардівської формули: «не просто «ринкова» економіка, а «соціальна»...).

За основу своєї соціально- економічної стратегії Ерхард узяв кілька простих фундаментальних принципів: 1) Умовою економічного прогресу неодмінно має бути свобода ринку, а не командне втручання в економіку. 2) Свободу ринку обов'язково треба поєднувати з соціальною рівновагою, без чого суспільство буде роздерте грою стихійних ринкових сил. Цим економічна модель Ерхарда — Аденауера і відрізняється від «класичного», необмеженого капіталізму ХIХ століття і першої половини ХХ ст. 3) Роль держави дуже істотна, але вона полягає не в безпосередньому адмініструванні в економіці, а у створенні «рамкових» умов, загальних «правил чесної гри» для всіх. Це означає: 4) Чесне змагання в політиці (де на цивілізованих засадах змагаються на виборах партії центристського, лівого та правого спрямування), а також в економіці (де головним критерієм має бути не сімейна чи адміністративно-посадова наближеність до влади, а інтереси споживача, тобто виробництво якісних і необхідних суспільству товарів, що поширюється й на інтелектуальну сферу). 5) Держава надає й надаватиме допомогу тим, хто її потребує, в той же час кращий шлях — це «самодопомога» людини, коли, наприклад, дрібний підприємець, який збанкрутував, отримує від держави субсидію, здобуває нову освіту, змінює кваліфікацію й успішно розвиває новий бізнес, а робітник, теж перенавчившись, переходить на нове підприємство й завдяки власній наполегливості та державній допомозі дістає змогу стати співакціонером (так звана модель «народного капіталізму»). Причому Ерхард розумів, що обидва аспекти проблем взаємопов'язані: без підтримки суспільства й держави особа може втратити свій потенціал, без ініціативи особистості державні субсидії перетворюються на заохочення пасивності, якщо не паразитизму. 6) Необхідна стабільність економічної політики та основоположних законів, які не можуть змінюватися щороку. Необхідним є тут захист приватної власності, яка за дотримання попередньо викладених умов слугуватиме як інтересам конкретних власників, так і інтересам всього суспільства. 7) Основним суб'єктом приватної власності має бути не олігархія, а середній клас. Економічне панування олігархії руйнує демократію, а зміцнення середнього класу є необхідною передумовою укріплення демократичного устрою. 8) Важливо здійснити пенсійну реформу (проведена Ерхардом 1957 року), що базувалась у Німеччині на «концепції трьох колон»: по-перше — законна державна пенсія, по-друге — виробниче пенсійне страхування; по-третє — пенсійне самозабезпечення або власні накопичення. Ці «три колони», або «три кити», повинні поєднуватись гармонійно. 9) Захист навколишнього середовища, особливо на державному рівні, є важливим фактором соціально-економічного прогресу. 10) Без довіри народу до влади та обраного курсу неможлива як політична демократія, так і економічний розвиток. Надмірне соціальне розшарування, в свою чергу, робить таку довіру неможливою.

Можна довго розповідати про конкретні шляхи, якими йшов Ерхард (свідомий чи підсвідомий послідовник Рузвельта), реалізуючи концепцію «соціальної ринкової економіки». Так, дуже важливим було запровадження нової німецької національної валюти — нової марки (1948 р.), з чого, по суті, і почались подальші реформи. Але для нас в Україні більше важить інше. Що з ерхардових принципів належить лише історії Німеччини, а що має універсальний характер і цілком може бути реалізоване й на нашій землі? Як пройти між Сціллою державного всевладдя в усьому та Харибдою нестримного, хижацького приватного інтересу? Чому реформи в нас часто- густо здійснюються не «за Ерхардом», а «з точністю до навпаки»? Над усім цим треба думати знову й знову всім нам! І пам'ятати при цьому слова геніального Гете: «Стверджують, що між двома крайнощами звичайно лежить істина. Це неправда. Між ними лежить проблема...».