Держава очима Платона-3

Великий давньогрецький мислитель про походження тиранії, демократію, олігархію та типи влади

Закінчення. Початок читайте «День», № 111 — 112, 113 — 114
    Коли заглиблюєшся в концепцію духовно-аристократичної держави філософів, як вона подана в Платона (найкращий із різновидів державного устрою, на його думку), то мимоволі дивуєшся незбагненному поєднанню в його роздумах унікальних прозрінь, важливих і для нашого часу (а VІ розділ діалогу «Держава», звідки в основному взяті платонівські ідеї, створювався, нагадаємо, в 365 — 350 роках до нашої ери!), і, водночас, явній утопічності конструкцій філософа. Все в одному! Втім, надамо слово самому Платону.

Чому ж, на погляд автора діалогу «Держава», саме філософам, навіть не обов’язково за професійною освітою, а радше за світоглядом, за системою цінностей, має належати влада? Тому що вони є аристократами духу, яким однаково огидні й олігархічне панування грошей, і «демократія юрби», і, безумовно, тиранія одного володаря, що згодом закономірно виникає? Звичайно, саме тому, але річ навіть не тільки в цьому. Важливішим є, зрештою, інше. Хто такий філософ у розумінні Платона?

Це людина, яка осягає саму глибинну, приховану суть речей, яка «спроможна відкрити те, що є вічно тотожнім самому собі». Навпаки, той, хто внаслідок своєї духовної сліпоти «блукає серед безлічі різноманітних речей та ідей — той уже не філософ». Філософів відрізняє від решти людей пристрасне прагнення до знання, «що відкриває їм одвічно суще, те, чого не змінює бурхливе буття, що постійно виникає і знищується». Цього буття філософи прагнуть «у цілому, не втрачаючи, наскільки це від них залежить, жодної його частини, ані малої, ані великої, ані більш, ані менш цінної». І що є дуже суттєвим — філософам притаманна «правдивість, рішуче неприйняття будь-якої неправди, ненависть до неї та любов до істини».

Винятковими є й моральні якості справжнього філософа: така людина «і смерть не вважатиме чимось жахливим», вона в жодному разі «не може стати недоброю або несправедливою». Філософ також не зупиняється на великій сукупності окремих явищ, «які лише здаються нам такими, що існують, але безперервно йде далі, і його пристрасть не вщухає доти, поки він не торкнеться самої сутності кожної речі».

На лихо, той, хто уникнув небезпек хибного виховання й наблизився до природи істинного філософа, зазвичай не здобуває визнання за спотвореного державного устрою. Бо «натовпу не притаманно бути філософом» (! — І.С.). Через це не дивно, що всі ті, хто став справжнім філософом, неминуче викликатимуть або байдужість, або й ненависть як юрби, так і окремих осіб, які, «спілкуючись з натовпом, прагнуть йому догодити».

І все ж, попри це, Платон переконаний: як найкращих та «найретельніших вартових» (цей вислів мислитель повторює неодноразово) держави в зразковому, ідеальному випадку слід ставити саме філософів. Безперечно, гідним цього призначення буде, очевидно, невелика кількість громадян — «аристократів духу». Це ті, в кого всі якості, необхідні для найкращого «вартового» й правителя, є взяті разом, у сукупності. Тут для визначення придатності людини для того, чим їй належить займатися, необхідними є найвищі, найсуворіші критерії, адже, як переконаний Платон, «ніщо недосконале не може бути мірою будь-чого». Отже, байдуже ставлення до того, кого перевіряють та випробовують, є цілком неприпустимим у цьому випадку.

Якщо, пише мислитель у VІІ розділі «Держави», ще в дитинстві подолати природні хибні нахили людини, то, звільнившись від них, душа є спроможною звернутись до істини. Проте якщо для управління державою є непридатними люди неосвічені й далекі від істини, то, з іншого боку, й ті, хто все життя вдосконалювали себе, добровільно не втручатимуться в громадське життя. Тому в досконалій державі людям, які здійснили духовне сходження і збагнули істину, не буде дозволено зупинитись на підкорених висотах. Тому що закон досконалої держави ставить за мету не «благоденство» або «блаженство» якоїсь однієї частини населення, але має на увазі всю державу в цілому (звідси виникла потім концепція «спільного блага», що її впродовж ХVІІ — ХІХ століть розробляли, відточували й пропагували, далеко не завжди щиро, такі різні люди, як французькі мислителі Доби Просвітництва, українські та польські філософи, «батьки-засновники» США — а з іншого боку, не дивуйтесь, Петро І та Катерина ІІ, звісно, в лицемірний спосіб!).

Узагалі, варто, бодай побіжно, згадати про принципову відмінність системи мислення Платона (та й багатьох інших давньогрецьких філософів) з одного боку, та індивідуалізму західноєвропейського мислення Нового часу. Річ у тім, що Платон, його освічені співвітчизники й сучасники були переконані: вільна людина в суспільстві є невіддільною від державного цілого, якому вона належить, і саме в залежності від цього зв’язку та за його зразком мають розв’язуватись основні проблеми громадського життя. Ця концепція покладена в основу діалогу «Держава».

Безперечно, Платон і сам усвідомлював певну (а часто — і явно відчутну) утопічність пропонованої ним моделі аристократичної держави, керованої філософами (не майновою аристократією «грошових мішків»!). Це не є, розумів він, зображенням будь-якої держави, чи то грецької чи іншої, яка б існувала в реальності. Тому платонівська «Держава», можна сказати, якоюсь мірою належить до жанру філософсько-літературних утопій і кладе початок прецікавому інтелектуальному ланцюгу (аж до Томаса Мора, Томмазо Кампанелли і навіть соціалістів-утопістів ХІХ століття включно). Ця утопія Платона, і це корисно мати на увазі, вбирає в себе різні важливі складові.

Йдеться, по-перше, про гостро критичний елемент його твору. Бо слід ясно уявити собі, які риси сучасної держави мають бути усунені, від чого необхідно відмовитись, що належить змінити. По-друге, про елемент конструктивний, наповнений позитивним змістом. Тут йдеться про те, чого ще немає, але що, на думку автора утопії, неодмінно повинно виникнути в майбутньому. І, нарешті, по-третє, через те, що утопія змінює наявне не уявлене, тобто на те, чого не існує, що виникло в фантазії, то в кожній утопії наявний елемент фантастики. Але річ у тім, що хай як би відрізнялись образ, форма поданого в утопії досконалого суспільства — все це не може бути створене лише на основі «чистої уяви», а неминуче відбиває реальне життя.

Досконала за своїм устроєм держава, за Платоном, має чотири головні чесноти: 1) Мудрість — не якесь технічне вміння або звичайне знання, а найвище знання, тобто здатність дати добру пораду з загальнодержавних питань у цілому, про спосіб спрямування внутрішніх справ і про побудову зовнішніх зносин. Без сумніву, і в сучасній Україні «статусних» порадників і експертів вистачає, але ж як щодо «ненависті до неправди», про яку не раз згадував Платон? 2) Мужність. Платон пояснює: подібно до того, як зовсім не обов’язково, щоби мудрими були всі без винятку члени суспільства для того, щоб держава могла бути мудрою в цілому — так і щоб схарактеризувати державу як таку, що має чесноту мужності, достатньо хоча б деякої частини громадян, що здатні постійно зберігати в собі правильне і згідне з законом уявлення про те, що є страшним, а що — ні. 3) Розважливість. На відміну від мудрості й від мужності, розважливість є рисою, притаманною вже не якомусь конкретному класу суспільства, але належить усім членам досконалої держави. Там, де наявна розважливість, усі члени суспільства визнають чинний у досконалій державі закон та наявний у цій державі уряд, який стримує хибні нахили окремих осіб. І, нарешті, 4) Справедливість, що базується на згаданій розсудливості. Якраз завдяки справедливості кожен стан (або клас) у державі, так само як і кожен окремий громадянин, що наділений тим або тим певним талантом, отримує для виконання і здійснення свою особливу справу. «Ми встановили, — проголошує Платон, — що кожна окрема людина має виконувати щось одне з того, що потрібне державі, і до того ж якраз те, до чого вона за своїми природними схильностями є найбільш спроможною».

Тут виникає тема не лише раціонального розподілу праці (через понад 2000 років після Платона наш Григорій Сковорода, який чудово знав його спадщину, висунув ідею «сродної праці»), а й розважливої, продуманої організації економіки взагалі. Як вважав Платон, потреби громадян, які утворюють суспільство, є дуже різноманітними, але водночас спроможність кожного окремого члена суспільства задовольняти ці потреби є обмеженою. Саме тому утворюється об’єктивна необхідність для виникнення «спільноти», «співжиття» або ж «поліса» (переважаючого в Давній Греції міста-держави, звідси термін «політика»), де, як переконаний Платон, «кожна людина залучає то одного, то іншого для задоволення тієї чи тієї потреби. Відчуваючи нужду багато в чому, люди збираються разом, об’єднуються, щоб мешкати поруч одне з одним й надавати одне одному допомогу: таке спільне мешкання й отримує в нас назву «держава». Базовими елементами такої держави, крім економічних, є також, за Платоном, і світоглядні: спільні цінності, закони, поважані всіма громадянами, і спільна згода в громаді.

***

За майже 2500 років, що минули від часу створення Платонового діалогу «Держава», людство не припиняло — коли з більшою інтенсивністю та пристрасністю, коли більш врівноважено — вести дискусії про те, чим є держава, як зробити її підзвітною й підконтрольною громадянам, а не ненажерливим Молохом, який не може вдовольнитись навіть мільйонними жертвами нещасних. Словом, ідеться про те, як зробити державу справді надбанням сучасної гуманістичної цивілізації, без чого немислимим є прогрес людства — хай би якими вражаючими були технічні досягнення. Безперечно, це завдання ще далеко не розв’язане, проте можна стверджувати, що спадщина Платона сприятиме, можливо, не в скорому майбутньому, виникненню такої держави.