Держава очима Платона-2

Великий давньогрецький мислитель про походження тиранії, демократію, олігархію та типи влади

Продовження. Початок читайте «День», № 111-112
    Платон, як відомо, виділяв такі основні типи держави (розуміючи при цьому, що «кордони між різними формами держав є плинними, часто умовними, нестійкими): 1) аристократичний («влада належить найкращим, обраним, елітним людям» — саме такій державі великий філософ віддавав перевагу перед усіма іншими); 2) «тимократія» — державний устрій, заснований на необмеженому честолюбстві, фактично часто на марнославстві; 3) «олігархія» — державний устрій, за якого влада монопольно належить невеликій купці багатих людей та наближених до них осіб; 4) «демократія» — народовладдя; ось яке дуже цікаве визначення дає їй Платон, поза сумнівом, син свого часу: «На мою думку, вона здійснюється тоді, коли незаможні люди, здобувши перемогу, деяких зі своїх супротивників знищать, інших відправлять у вигнання, а решту зрівняють у громадянських правах та при заміщенні державних посад, що за демократичного ладу відбувається здебільшого через жеребкування («на вільних виборах» — сказали б зараз); 5) «тиранія» — погляд Платона на цей державний устрій нам знайомий.

Причому, як вважав давньогрецький філософ, усі ці різновиди держав послідовно, зовсім не стихійно, а закономірно змінюють один одного; закономірно тому, що їх розвиток та дальший занепад є наслідком глибокої, внутрішньо системної кризи того чи того політичного ладу. Так, за Платоном, системна криза олігархічної держави перетворює її на формування з тими чи тими демократичними ознаками; в свою чергу, подібна ж криза демократичної держави з необхідністю (якщо така криза є невиліковною) спричиняє постання держави тиранічної — саме з демократії, за Платоном, доволі часто виникає тиранія. Як і чому?

Перш ніж розглянути це питання, ознайомимось із глибинними вадами олігархічної держави, які (вади), на думку філософа, прирікають таку державу або на розпад, або ж на еволюцію в бік держави демократичної. Про що, власне, йдеться? «Головна вада олігархічного ладу — це та норма, на якій він заснований», — вказує Платон. — Поміркуй сам: якщо керманичів на суднах призначати згідно з майновим цензом (а саме так, доводить мислитель, і відбувається за олігархічного ладу. — І.С.), а незаможну людину, хай навіть вона є більш здатною до керування кораблем, не допускати до справи — такий підхід до мистецтва водіння суден є згубним. Це повною мірою стосується і державних справ, адже керувати державою неймовірно важко, а важливість цієї справи величезна. Оце є вже першою вагомою хибою олігархії».

Першою, але не єдиною хибою, наголошує Платон. «Подібного роду держава неминуче не буде єдиною, а в ній нібито буде дві держави: одна — для бідних, друга — для багатіїв. Хоча вони й житимуть на тій самій землі, проте стануть вічно ворогувати одне з одним». (Цьому застереженню вже 2350 років; чи почуте воно? — І.С.).

І далі: «Але недобрим є також і те, що вони, схоже, не спроможуться вести будь-яку війну, оскільки неминуче станеться те, що олігархи, давши зброю в руки натовпу, побоювались би цього натовпу навіть більше, ніж ворога, або ж, відмовившись від озброєння натовпу, виявили б себе справжніми олігархами навіть і у військовій справі. До того ж вони не захотіли б витрачатися на війну, оскільки тримаються за гроші (а втім, за часи, що минули з доби Платона, олігархи сповна оволоділи практикою наживатись на війні. — І.С.).

А висновок такий: «Отже, зрозуміло, що хай де б ти побачив бідняків у державі, там переховуються й ті, хто краде, зрізає гаманці, паплюжить храми й чинить багато інших злих справ». Ба більше, «в олігархічних державах мало не всі є бідними, за винятком правителів». Отож олігархічний лад, влада в якому заснована на майновому цензі, є, на думку Платона, несправедливим.

То, може, демократія є тим суспільним ладом, який виправляє хиби ладу олігархічного? Передусім, зазначає Платон, люди за демократичного устрою «є вільними: в державі з’являється цілковита свобода й відвертість та можливість робити те, що хочеш. А де все це дозволяється, там, очевидно, кожен влаштує собі життя на власний смак. Я гадаю, що за такого державного ладу люди будуть дуже різними. Ніби тканина, пронизана всіма кольорами, так і цей лад, пронизаний найрізноманітнішими звичаями, може видатися справді чудовим» (Зауважимо: Платон акцентує увагу на різних «моделях» демократії — не йдеться про уніфікацію. — І.С.).

«Мабуть, — веде далі Платон, — якщо в когось з’явиться бажання заснувати зовсім нову державу, йому слід буде поїхати туди, де є демократія, і вже там, ніби потрапивши на ринок, де торгують різними формами правління, обрати ту, яка йому до вподоби... У демократичній державі немає жодної потреби брати участь в управлінні, навіть якщо ти на це й спроможний (парадоксальна думка! — І.С.); не обов’язково і підпорядковуватись, якщо ти цього не бажаєш, або воювати, коли інші воюють, або дотримуватись, подібно до інших, умов миру, якщо ти миру не прагнеш...» (Отут і напрошується сакраментальне: «Демократія — це не вседозволеність. — І.С.).

Але це все — не найбільші вади демократичного устрою. Більше важить те, що демократичний устрій» зверхньо ніскільки не цікавиться тим, хто від якого роду занять переходить до державної діяльності. Людині дається шана, щоби лише ця людина виявила свою схильність до натовпу й уміння говорити з ним». А ось це є вже системною хворобою, і тут Платонові слова лунають несподівано актуально. «Ці та подібні їм риси, — зазначає філософ, — притаманні демократії — ладові, що не має належного управління, але приємному й різноманітному. За цього ладу існує своєрідна рівність, що урівнює рівних і нерівних».

«Акрополь людських душ є порожнім» — так визначає Платон сутність глибинної кризи демократії. А потім мислитель узагальнює: «Подібно тому, як із олігархії виникла демократія, схожим чином із демократії твориться тиранія. Благом, висунутим як кінцева мета — внаслідок чого й встановилась олігархія — було збагачення, чи не так? А нестримне прагнення до збагачення й нехтування всім, крім наживи, погубили олігархію. В такий же спосіб і те, що демократія визначає як найвище благо, і те, чого вона безнастанно домагається, саме це її і руйнує. Ти спитаєш, що це? Це — свобода!».

«У демократичній державі, — спостерігає Платон, — тільки й чуєш, якою прекрасною є свобода і що тільки в такій державі варто жити тому, хто є вільним за своєю природою. Але таке необмежене прагнення до одного і нехтування рештою важливих речей спотворює цей лад і готує потребу в тиранії. Тому що коли на чолі держави, де є демократичний лад і сильна жадоба свободи, доводиться стати поганим виноробом, держава ця понад міру піддається сп’янінню свободою в нерозбавленому вигляді, а своїх посадових осіб карає, якщо ті є не досить поблажливими і не дають усім повної свободи, та звинувачує їх у огидному олігархічному ухилі. Громадян, які є слухняними до влади, там ганьблять як жалюгідних добровільних рабів, проте правителів, схожих на підвладних, та підвладних, схожих на правителів, там вихваляють й вшановують як у приватному, так і в громадському житті».

«За такого устрою, — вказує Платон, — вчитель боїться школярів і запобігає перед ними, а школярі вважають за ніщо своїх вчителів та наставників. Узагалі молоді починають мавпувати дорослих і змагатися з ними в розмірковуваннях та справах, а старші, пристосовуючись до молодих й плазуючи, щомиті весело жартують, аби не здаватися неприємними й владними». І головне — вступає в дію закон натовпу і Вождя.

Якою же, на думку Платона, має бути ідеальна держава інтелектуальної аристократії — держава найкращих? І чому такою державою мають керувати філософи? Це — тема нашої заключної розмови.

Закінчення читайте в наступному випуску сторінки «Історія і Я»