Ден Сяопін та китайські реформи

У грудні 1920 р. пароплав «Портос» прибув до Марселя. На берег Франції вийшли 120 емігрантів, в основному — в'єтнамці та китайці. Серед них був і шістнадцятирічний низькорослий юнак із розумними й жвавими очима. Хлопець їхав до Парижа не так заробити, як подивитися на європейське життя та збагатитися знаннями, а коли поталанить — міцно стати на ноги в новій для нього країні.

Ім'я юнака було Ден Сисянь. Народився він у найбільшій провінції Китаю — Сичуані. Ден з дитинства засвоїв вислів, який вельми часто повторював батько Ден Веньмін, котрий був заможним селянином: «Вчися, синок, вчися, і будеш щасливим». Батько потурбувався про те, щоб дати сину найкращу освіту. У Китаї освіченість була неодмінною умовою для вдалої кар'єри й давала можливість стати шанованим чиновником, суддею, офіцером. Так, мінімальною вимогою було знання не менше 5 тис. ієрогліфів — у середньому в кожному із них було 20—25 ліній!

Чи міг передбачити юнак свою долю? Він мав прожити ще 76 (!) років, змінити в літньому віці весь життєвий устрій Китаю. У Парижі він пройшов сувору школу життя: працював на автомобільному заводі, кочегаром, офіціантом у бістро. 1924 року за рекомендацією свого друга Чжоу Еньлая (майбутній прем'єр-міністр Китаю) Ден вступив до Компартії Китаю, ще за два роки був виданий ордер на його арешт, але молодий китаєць через Берлін встиг виїхати до Москви, змінивши заодно своє ім'я на нове, підпільне: Ден Сяопін.

Проживши півроку в столиці СРСР, 23-літній революціонер повертається на Батьківщину, де в розпалі була громадянська війна. Країна була розшматована на частини військовими кланами, «повітовими князьками», й до цього всього до влади рвався «Бонапарт» всеазійського масштабу — Чан Кайші.

Ден вступає у створену комуністами Червону Армію, що воювала практично з усіма, а в 30-ті роки — передовсім, з японцями, які захопили значну частину країни. Він, засуджений до розстрілу і Чан Кайші, і японцями, бере участь в Великому поході Червоної армії (в середині 30-х), редагує армійську газету, стає досвідченим політпрацівником, методично й поступово висуваючись на помітні ролі в партії. 1945 року 41-річний Ден обирається в ЦК, через 4 роки громадянська війна закінчується і комуністи в Китаї приходять до влади...

У старості Ден Сяопін, що дуже не любив багато розповідати про себе, якось зізнався: «22 роки безперервної війни навчили мене терпіти, не скиглити від невдач, бути напоготові до будь-якого повороту подій». Як же стало у пригоді це вміння майбутньому реформаторові Китаю №1, коли «Великий керманич» Мао обрушив на величезну країну вихор «культурної революції» (1966—1976 рр.)! Ден був тоді людиною №5 у китайській ієрархії, а в партії очолював апарат ЦК. Але це не врятувало 62-річного політика від люті хунвейбінів, за якими стояв сам Мао. Ось одне з їхніх «бойових гасел» тих днів: «Треба боротися з Ден Сяопіном, з цією змією, що плюється капіталістичною отрутою, й подолати його!».

За що ж Денові дісталися такі прокльони? Коли країна очухувалася від наслідків «Великого стрибка» (1958—1962 рр.), власне, ривка «прямо до комунізму» в злиденній країні, Ден Сяопін сказав: «Не має значення, якого кольору кішка: білого чи чорного, важливо, щоб вона добре ловила мишей». Фраза стосується часів правління Мао, й тим дивнішою є сміливість Дена, котрий кинув виклик інквізиторам від комунізму. Мао не пробачив йому цих слів. Адже він позбувався суперників у своєму оточенні будь-якими засобами, кинувши з цією метою демагогічне гасло: «Вогонь по штабах!». В усій країні пройшли «чистки», жертвами яких стали десятки мільйонів людей, в основному постраждала інтелігенція.

На вимогу «революційних мас» (за якими, як завжди в історії, яскраво сяяв образ якого-небудь «Великого керманича», в цьому випадку — Мао) Ден Сяопін був засланим з дружиною та дочкою в глухе село на «перевиховання». Його старшого сина, студента, викинули з вікна хунвейбіни, й до кінця життя він залишився інвалідом. Але Ден, що давно виробив в собі «стійкість перед труднощами, холоднокровність при успіхах і філософський погляд на долю» (слова дружини), не сумував: заповнював життя фізичною працею та читанням. Саме тоді він зрозумів: «казармовий комунізм» давно зжив себе, країні необхідні глибокі реформи.

Взятися за цю найскладнішу справу Ден Сяопін зміг лише в грудні 1987 р., коли пленум ЦК КПК оголосив про перехід країни на курс модернізації, реформ і відкритості. Але цій події передував ряд бурхливих подій: реабілітація Дена 1973 року та його повернення у вищі ешелони влади (чому сприяв його старий друг Чжоу Еньлай), смерть Мао Цзедуна та Чжоу Еньлая 1976 р. і тоді ж — «друга немилість» (Дена було оголошено «головним контрреволюціонером, що йде капіталістичним шляхом»). Влітку 1977 року його було вдруге реабілітовано. Врятував Дена передовсім його досвід і риси політичного гравця, а також той факт, що китайська номенклатура втомилася від «класових» чисток і хотіла стабільності, вірила, що її може забезпечити саме Ден. Він також хотів стабільності — але цінував її не лише заради неї самої, а як неодмінну передумову намічених глибоких реформ (суперечність, котра трагічно виявилася 1989 року).

У реформах Дена вражає неквапливість і послідовність. Враження таке, що він чудово продумав заздалегідь, з чого починати, що робити потім (ознака якісності реформ!). В економіці спочатку пішла наполеглива, але не спішна приватизація сільського господарства (необхідно було насамперед нагодувати Китай!) Цей процес тривав 6—8 років. Потім — поступова приватизація дрібної та середньої промисловості (1982—1990 рр.) з обережним залученням інвестицій з-за кордону — спочатку від зарубіжних китайців-«хуацяо», а потім — Заходу, зі збереженням важелів контролю за їх використанням у руках КНР. Проте на початку 90-х років з багаторазовим збільшенням обсягу зарубіжних інвестицій «правила гри» в цій сфері були помітно ліберализовані. Китай останні декілька років посідає перше місце в світі за темпами економічного зростання. Досягнути таких вражаючих результатів Китай зміг насамперед завдяки мудрим порадам «патріарха китайських реформ» Ден Сяопіна.

Ще більш цікавими є ідеологічні зрушення, ініційовані Ден Сяопіном. Йому належать слова: «Злидні — не соціалізм. Ми бідні, тому соціалізму в нас немає. Лише в середині майбутнього сторіччя, коли ми досягнемо рівня середньорозвинутих країн, можна буде на весь голос говорити про переваги соціалізму й про те, що його в нас побудовано». Порівняймо це з «козирним гаслом» Мао: «Три роки наполегливої праці — десять тисяч років щастя» або ще його ж: «Лише бідні люди в Китаї володіють справжнім класовим чуттям». І Мао, і Ден говорили про соціалізм, але хіба складно відчути різницю? Ось ще одна думка Дена: «Економічний розвиток вище за класову боротьбу».

При цьому Ден до кінця життя (він помер у лютому 1997 року) підкреслював: тільки соціалізм може врятувати Китай і зробити його великою державою. Він вірив у це щиро. Ще важливішим було для нього збереження стабільності в суспільстві та державі. Мабуть через це Ден (котрий відмовився 1987 р. від усіх офіційних постів, але ще неофіційно схвалював усі важливі ухвали), повагавшись, дав у червні 1989 року згоду на кривавий розгін студентських демонстрацій на пекінському майдані Тяньаньмень. Тут, очевидно, позначилася та трагічна суперечність, яку 1981 року помітив сам Ден Сяопін: економічні реформи без політичних наштовхуватимуться на перешкоди, котрі створюють самі люди. А може, «патріархові китайських реформ» зрадило притаманне йому Велике Терпіння?0..

Декілька слів про Ден Сяопіна в повсякденні. Він — дбайливий батько, дідусь і прадід, котрий, проте не протегував своїм родичам; азартний футбольний уболівальник і прекрасний гравець у бридж; знавець більярда і прекрасний альпініст, який у 79 років здійснив сходження на високу гору Емейшань. Маючи майже дев'яносто років він вражав блискучою реакцією та іронічною скромністю при спілкуванні (свою роль, він, звичайно, розумів!). Італійській журналістці Оріані Фаллачі Ден сказав: «Я нічого собою не являю. Звичайно, щось я зробив. Але який же це революціонер без дій!» Коли Фаллачі спитала, чому в Китаї немає біографій Ден Сяопіна (до речі, зараз — вже є), той відповів: «Куди поспішати? Я ще встигну зустрітися з Марксом, тоді й напишуть мою біографію. І коли вже писати біографію, то до неї треба було б обов'язково включити помилки, тому краще за все — її не писати».

Як довго Китай буде йти тим шляхом, що його накреслено Деном, і наскільки успішно? Хто знає, адже «майбутнє — це дракон, який ще не прилетів» (Мен Цзи, стародавній китайський мудрець). Але навряд, щоб цей дракон спопелив пам'ять про Ден Сяопіна. Вона залишиться в китайській історії, і не лише в китайській.