Чиїми були «наші» в Кремлі?-4

Про українців — членів Політбюро

Продовження. Початок читайте «День»№58-59, 63-64, 68-69
    ЧАСТИНА ДРУГА
    ХРУЩОВ І (НІБИТО) ХРУЩОВЦІ

    Він підтримував Хрущова в його «десталінізаційних» зусиллях, займався реабілітацією несправедливо засуджених в Україні, багато їздив, по реґіонах. Чи змінила ця доба Кириченка? Не дуже. Зі збільшенням обсягу влади в його руках, яка породжувала відчуття всемогутності, з можливостями впливу на державні та партійні справи все сильніше давалися взнаки особисті, надзвичайно несимпатичні риси характеру — схильність до грубощів, нетактовність у стосунках із людьми, прагнення одноосібно ухвалювати рішення, що потребували обговорення.

Та для Першого секретаря ЦК КПРС першорядне значення мала Кириченкова лояльність, адже у 1957 році він рішуче підтримав Хрущова в запеклій боротьбі з «антипартійною групою» Маленкова, Молотова, Кагановича. Це було належно оцінено: в грудні того самого року Кириченко став другим секретарем ЦК КПРС, а ЦК Компартії України очолив Микола Підгорний.

Владні висоти остаточно зіпсували Кириченка, він вголос почав називати себе «другою людиною в партії і країні». Особливо його амбіції посилилися після того, як він заступав Микиту Хрущова під час відпустки останнього у 1958 та 1959 роках. Багатьох представників керівної верхівки почало дратувати те, що Кириченко в Секретаріаті ЦК КПРС потягнув на себе питання призначення кадрів.

До того ж він не міг знайти спільної мови з Анастасом Мікояном, Михайлом Сусловим, Катериною Фурцевою, Нурітдіном Мухітдіновим та іншими партійними бонзами. Гіршим було те, що українець розсварився з фіном, про якого нині мало хто пам’ятає. Йдеться про тодішнього члена Президії ЦК і секретаря ЦК КПРС Отто Куусінена. Цей колишній глава і міністр закордонних справ маріонеткової прорадянської «Фінляндської Демократичної Республіки», в 1940 — 1958 роках заступник Голови Президії Верховної Ради СРСР, був найстарішим за віком серед секретарів ЦК і членів його Президії/Політбюро. Він вважався теоретиком і «архітектором» хрущовської «перебудови» (це йому належить теза про переростання насильницької держави «диктатури пролетаріату» в нібито менш аґресивну до власних громадян «загальнонародну державу»). Куусінен мав колосальний вплив на Хрущова. Його вербальні «п’ять копійок» дуже важили в зміні хрущовської думки про Кириченка.

Свій внесок зробили і землячки. Річ у тім, що 1957 року серед кандидатів у члени Президії ЦК КПРС з’явився уродженець Чернігівщини Дем’ян Коротченко (він приїхав до Києва разом з Хрущовим у січні 1938 року), а 1958-го до нього приєднали вже згаданого вихідця з Полтавщини Миколу Підгорного. Як засвідчує протокол засідання Президії ЦК КПРС від 12 листопада 1959 року, обидва темпераментно приєднались до критики Кириченка. «Він, — наголосив Підгорний, — вважає, що найрозумнішим є він... Якщо проти скажеш, Кириченко не забуде ніколи, будеш ворогом». Коротченко додав: «...У нього чимало недоліків, кип’ятиться, не витриманий, брутальний, принижує людину». До цих оцінок приєднався Андрій Кириленко. Він походив з Вороніжчини, але трудову діяльність починав і політичну кар’єру робив в Україні, зокрема, в 1950 — 1955 роках після Леоніда Брежнєва очолював Дніпропетровський обком партії, а передав цю посаду Володимиру Щербицькому. Кириленка зробили кандидатом у члени Президії ЦК КПРС у 1957 році, а повноправним членом він стане в 1962-му. Згодом він перетвориться на одну з найвпливовіших осіб у партії, буде куратором усього військово-промислового комплексу СРСР.

Вирок Олексію Кириченку на згаданому засіданні 1959 року виголосив Микита Хрущов: «Ви просто зазналися». 7 січня 1960 року Президія ЦК КПРС вирішувала, що ж робити з Кириченком. Його запитали, що він хотів би: поїхати послом до Чехословаччини чи очолити Ростовський обласний партійний комітет? Він висловив бажання бути послом, але наступного дня передумав і невдовзі поїхав до Ростова. Проте вже в червні 1960 року його звільняють від обов’язків першого секретаря обкому. З серпня 1960 до березня 1962-го він працював директором дизельного заводу в місті Пензі, а з березня по червень — директором «Всесоюзного науково-дослідного інституту типприбор» у цьому ж місті. Це були його останні керівні посади: з червня 1962 року, в 54 роки, він став персональним пенсіонером союзного значення. З життя пішов у повному суспільному забутті на 68-му році в грудні 1975-го.

Так закінчив один із українських хрущовців, але були й інші. Ще в жовтні 1952 року серед 11 кандидатів у члени Президії ЦК КПРС з’явився Леонід Брежнєв. З’явився завдяки Сталіну, який слухаючи виступ Брежнєва на ХІХ партійному з’їзді, назвав його «красивым молдаванином». Це й посприяло просуванню Брежнєва «нагору», його обранню секретарем ЦК КПРС. Вони вже добре були знайомі з Хрущовим, оскільки Брежнєв по війні очолював Запорізький і Дніпропетровський обкоми партії. Понад те, Хрущов врятував його, коли в Дніпропетровську за ініціативою першого секретаря обласного партійного комітету і з метою підкреслити неабиякі досягнення, здобуті саме під його орудою, організували виставку. Все це в Москві розцінили як саморекламу і хвастощі. Брежнєв, не на жарт переляканий, попросив допомоги в Хрущова. Останній вилаяв обласного вождя, особливо не добираючи слів (а він це вмів робити і володів відповідною лексикою), але не дав на поталу. Це ніби й мало зробити з Брежнєва своєрідного боржника.

По смерті Сталіна, в березні 1953-го, Брежнєва призначили начальником Політуправління Військово-Морських сил, заступником начальника Головного політичного управління Радянської Армії і Військово-Морського Флоту. З лютого 1954-го він став другим, а з серпня 1955-го — першим секретарем ЦК Компартії Казахстану. Власне, Хрущов довірив йому своє «дітище» — освоєння цілинних і перелогових земель, а потім оцінив його роботу: з лютого 1956-го Брежнєв — знов кандидат у члени Президії і секретар ЦК КПРС. За підтримки Хрущова він став Головою Президії Верховної Ради СССР і одночасно (з червня 1963-го) секретарем ЦК КПСС.

Ось один маловідомий, але важливий для розуміння «справжнього» Брежнєва приклад. Як уже згадувалось, у червні 1957 року на Пленумі ЦК КПРС проти Хрущова відверто пішли такі сталінські політичні монстри, як В’ячеслав Молотов і Лазар Каганович (до слова, він свого часу дуже посприяв партійній кар’єрі Хрущова). Придивімося до їхньої позиції. Зрозуміло, вони вважали, що критика «вождя народів» зайшла надто далеко, оскільки їхні прізвища як винуватців багатьох репресій почали з’являтися в тодішніх медіях. Другий пункт: вони вважали, що слід подекуди обмежити роль партії і ЦК, щоб вони не втручались у всі питання (крім внутрішньопартійних, ідеології та культури), а керівництво всіма галузями країни займався уряд. Тепер увага! Члени «антипартійної групи» обвинуватили Хрущова в тому, що він нібито все «роздає республікам», обмежуючи тим самим можливості Центру. Нарешті, четвертий пункт стосувався поведінки самого Хрущова. Його обвинувачували в тому, що він інколи поводиться не так, як належить лідеру партії і держави, «захоплюється» спиртними напоями, дозволяє собі нецензурні висловлювання. Цікаво, що ці докори були слушними і диктувалися не лише особистісною неприязню.

Брежнєв тоді виступив на захист Хрущова. Його брутально перервав Каганович і він не на жарт перелякався, замовк, сів, впав у розпач. І на Пленумі більше не з’являвся. Переміг тоді Хрущов, а невдовзі йому передали записку від Брежнєва, який шкодував, що не зміг бути на Пленумі до кінця, вітав Хрущова з перемогою. Ця записка відновила довіру і приспала Хрущова: в липні 1957 року Брежнєв став членом Президії ЦК КПРС.

...Брежнєв був різним у різні часи. На початку його політичної кар’єри ніхто інший як В’ячеслав Молотов дав йому пораду: вкрай важливо встановлювати з людьми особисті, довірливі стосунки. «Я, — зізнався Брежнєв у розмові з Річардом Ніксоном, — назавжди запам’ятав цю мудру пораду». В Дніпропетровську та Запоріжжі говорили про феноменальну пам’ять Брежнєва на людей, про те, що він запам’ятовував не лише імена та по батькові апаратників, а й так званих простих людей, включно з прибиральницями. Він був уважний і доброзичливий, що й створювало імідж «народного» керівника. Насправді це, як виявилось, не зовсім так, тобто зовсім не так.

Брежнєв змінювався з просуванням по партійних «щаблях», врешті-решт перетворився на кваліфікованого інтриґана. Щодо цього неупереджені дослідники мають спільну думку. Водночас він був боягузом, людиною, яка в гострих ситуаціях втрачала душевний спокій, наприклад, міг розплакатись. Тим, хто це бачив, важко було відділити справжні почуття від акторства. А це, як відомо з політичної історії різних країн, часом сприяє кар’єрі діячів такого типу.

Брежнєв походив із російської родини, що мешкала на Дніпропетровщині. Народився 1906 року в Кам’янському (в 1936 — 2016 роках місто Дніпродзержинськ). У анкетах в графі «Національність» писав то «росіянин», то «українець». Наприклад, у його «Приписній книзі допризивника» вказано, що він «великорос». Українцем він записав себе в одній з анкет у 1935 році. Натомість у паспорті зазначено, що він українець. Минуть роки й у своїх спогадах він напише, що він «за національністю росіянин, за походженням — корінний пролетарій, потомствений металург».

У Росії дехто схильний наголошувати на «українськості» Брежнєва. Так, він народився в Україні. Проте Леонід Ілліч — яскравий приклад того, як «наші» люди служили «червоній» імперії. Насправді Брежнєв був космополітом (ясна річ, не в юдофобсько-сталінському сенсі цього слова), хоча він любив Україну. Любив за те, що тут чарівні жінки, прекрасна природа, добра їжа, мелодичні пісні. Проте він впритул ніколи не бачив самодостатності України ні в державницькому, ні в економічному, ні в духовному вимірі. Публічно він міг собі дозволити знущатись над українською мовою, згадуючи епоху «українізації». Не один раз він запитував: «Знаете, как будет по-украински месяц декабрь? Цицкень!». А далі був сміх. І самого Брежнєва, і того, хто йому хотів догодити. Це тому, що «декабрь» українською мовою — «грудень».

І Хрущов, і Брежнєв вийшли з «сталінської шинелі». Та була різниця. Її добре висловив під час нагінки на нього в Комітеті партійного контролю в листопаді 1970 року сам Хрущов. «Я, — сказав він, — також заразився від Сталіна і від Сталіна звільнився, а ви — ні». Це була правда, оскільки за Брежнєва (ми про це ще будемо говорити) «ресталінізація» поступово почне посилюватись. Я добре пам’ятаю той час, коли зображений з цілком позитивними конотаціями Сталін почав дивитися на нас з кіноекранів, з’являвся на сторінках наукових і художніх видань, а в червні 1970-го йому поставили бюст на могилі біля Кремлівської стіни в Москві. Поряд з цією могилою в 1982 році знайде свій останній прихисток і сам Брежнєв. Що ж, цілком гідній сталінський сусід...

Брежнєв показав, що таке «брежнєвізм»: неосталіністська лінія, посилення русифікації народів СРСР, аґресивна зовнішня політика, (зокрема, придушення протестів у країнах «соцтабору», а серед них «празької весни» 1968-го, авантюристична війна в Афґаністані, розпочата в 1979-му), що спиралась на шалену і руйнівну для господарства країни ескалацію озброєнь, підтримка «революційних» режимів у країнах «третього світу». Під час перебування Брежнєва при владі особливої сили набуло придушення інтелектуальної свободи і прав людини (з застосуванням психіатричного терору, арештів та висилок дисидентів), посилився тотальний контроль за суспільством з боку органів КҐБ, а також моральна деградація партійно-державної номенклатури.

Було здійснено спробу формування потворного культу особи самого Брежнєва, що започаткували в 1973 році його доброхоти на чолі з Михайлом Сусловим запискою «Про підвищення авторитету ґенсека».

Та до всього цього ще потрібно було дожити. Висуванці Хрущова ще мали позбутися свого патрона.

Далі буде

Чиїми були «наші» в Кремлі?-4

Чиїми були «наші» в Кремлі?-4

Про українців — членів Політбюро

Продовження. Початок читайте «День»№58-59, 63-64, 68-69
    ЧАСТИНА ДРУГА
    ХРУЩОВ І (НІБИТО) ХРУЩОВЦІ

    Він підтримував Хрущова в його «десталінізаційних» зусиллях, займався реабілітацією несправедливо засуджених в Україні, багато їздив, по реґіонах. Чи змінила ця доба Кириченка? Не дуже. Зі збільшенням обсягу влади в його руках, яка породжувала відчуття всемогутності, з можливостями впливу на державні та партійні справи все сильніше давалися взнаки особисті, надзвичайно несимпатичні риси характеру — схильність до грубощів, нетактовність у стосунках із людьми, прагнення одноосібно ухвалювати рішення, що потребували обговорення.

Та для Першого секретаря ЦК КПРС першорядне значення мала Кириченкова лояльність, адже у 1957 році він рішуче підтримав Хрущова в запеклій боротьбі з «антипартійною групою» Маленкова, Молотова, Кагановича. Це було належно оцінено: в грудні того самого року Кириченко став другим секретарем ЦК КПРС, а ЦК Компартії України очолив Микола Підгорний.

Владні висоти остаточно зіпсували Кириченка, він вголос почав називати себе «другою людиною в партії і країні». Особливо його амбіції посилилися після того, як він заступав Микиту Хрущова під час відпустки останнього у 1958 та 1959 роках. Багатьох представників керівної верхівки почало дратувати те, що Кириченко в Секретаріаті ЦК КПРС потягнув на себе питання призначення кадрів.

До того ж він не міг знайти спільної мови з Анастасом Мікояном, Михайлом Сусловим, Катериною Фурцевою, Нурітдіном Мухітдіновим та іншими партійними бонзами. Гіршим було те, що українець розсварився з фіном, про якого нині мало хто пам’ятає. Йдеться про тодішнього члена Президії ЦК і секретаря ЦК КПРС Отто Куусінена. Цей колишній глава і міністр закордонних справ маріонеткової прорадянської «Фінляндської Демократичної Республіки», в 1940 — 1958 роках заступник Голови Президії Верховної Ради СРСР, був найстарішим за віком серед секретарів ЦК і членів його Президії/Політбюро. Він вважався теоретиком і «архітектором» хрущовської «перебудови» (це йому належить теза про переростання насильницької держави «диктатури пролетаріату» в нібито менш аґресивну до власних громадян «загальнонародну державу»). Куусінен мав колосальний вплив на Хрущова. Його вербальні «п’ять копійок» дуже важили в зміні хрущовської думки про Кириченка.

Свій внесок зробили і землячки. Річ у тім, що 1957 року серед кандидатів у члени Президії ЦК КПРС з’явився уродженець Чернігівщини Дем’ян Коротченко (він приїхав до Києва разом з Хрущовим у січні 1938 року), а 1958-го до нього приєднали вже згаданого вихідця з Полтавщини Миколу Підгорного. Як засвідчує протокол засідання Президії ЦК КПРС від 12 листопада 1959 року, обидва темпераментно приєднались до критики Кириченка. «Він, — наголосив Підгорний, — вважає, що найрозумнішим є він... Якщо проти скажеш, Кириченко не забуде ніколи, будеш ворогом». Коротченко додав: «...У нього чимало недоліків, кип’ятиться, не витриманий, брутальний, принижує людину». До цих оцінок приєднався Андрій Кириленко. Він походив з Вороніжчини, але трудову діяльність починав і політичну кар’єру робив в Україні, зокрема, в 1950 — 1955 роках після Леоніда Брежнєва очолював Дніпропетровський обком партії, а передав цю посаду Володимиру Щербицькому. Кириленка зробили кандидатом у члени Президії ЦК КПРС у 1957 році, а повноправним членом він стане в 1962-му. Згодом він перетвориться на одну з найвпливовіших осіб у партії, буде куратором усього військово-промислового комплексу СРСР.

Вирок Олексію Кириченку на згаданому засіданні 1959 року виголосив Микита Хрущов: «Ви просто зазналися». 7 січня 1960 року Президія ЦК КПРС вирішувала, що ж робити з Кириченком. Його запитали, що він хотів би: поїхати послом до Чехословаччини чи очолити Ростовський обласний партійний комітет? Він висловив бажання бути послом, але наступного дня передумав і невдовзі поїхав до Ростова. Проте вже в червні 1960 року його звільняють від обов’язків першого секретаря обкому. З серпня 1960 до березня 1962-го він працював директором дизельного заводу в місті Пензі, а з березня по червень — директором «Всесоюзного науково-дослідного інституту типприбор» у цьому ж місті. Це були його останні керівні посади: з червня 1962 року, в 54 роки, він став персональним пенсіонером союзного значення. З життя пішов у повному суспільному забутті на 68-му році в грудні 1975-го.

Так закінчив один із українських хрущовців, але були й інші. Ще в жовтні 1952 року серед 11 кандидатів у члени Президії ЦК КПРС з’явився Леонід Брежнєв. З’явився завдяки Сталіну, який слухаючи виступ Брежнєва на ХІХ партійному з’їзді, назвав його «красивым молдаванином». Це й посприяло просуванню Брежнєва «нагору», його обранню секретарем ЦК КПРС. Вони вже добре були знайомі з Хрущовим, оскільки Брежнєв по війні очолював Запорізький і Дніпропетровський обкоми партії. Понад те, Хрущов врятував його, коли в Дніпропетровську за ініціативою першого секретаря обласного партійного комітету і з метою підкреслити неабиякі досягнення, здобуті саме під його орудою, організували виставку. Все це в Москві розцінили як саморекламу і хвастощі. Брежнєв, не на жарт переляканий, попросив допомоги в Хрущова. Останній вилаяв обласного вождя, особливо не добираючи слів (а він це вмів робити і володів відповідною лексикою), але не дав на поталу. Це ніби й мало зробити з Брежнєва своєрідного боржника.

По смерті Сталіна, в березні 1953-го, Брежнєва призначили начальником Політуправління Військово-Морських сил, заступником начальника Головного політичного управління Радянської Армії і Військово-Морського Флоту. З лютого 1954-го він став другим, а з серпня 1955-го — першим секретарем ЦК Компартії Казахстану. Власне, Хрущов довірив йому своє «дітище» — освоєння цілинних і перелогових земель, а потім оцінив його роботу: з лютого 1956-го Брежнєв — знов кандидат у члени Президії і секретар ЦК КПРС. За підтримки Хрущова він став Головою Президії Верховної Ради СССР і одночасно (з червня 1963-го) секретарем ЦК КПСС.

Ось один маловідомий, але важливий для розуміння «справжнього» Брежнєва приклад. Як уже згадувалось, у червні 1957 року на Пленумі ЦК КПРС проти Хрущова відверто пішли такі сталінські політичні монстри, як В’ячеслав Молотов і Лазар Каганович (до слова, він свого часу дуже посприяв партійній кар’єрі Хрущова). Придивімося до їхньої позиції. Зрозуміло, вони вважали, що критика «вождя народів» зайшла надто далеко, оскільки їхні прізвища як винуватців багатьох репресій почали з’являтися в тодішніх медіях. Другий пункт: вони вважали, що слід подекуди обмежити роль партії і ЦК, щоб вони не втручались у всі питання (крім внутрішньопартійних, ідеології та культури), а керівництво всіма галузями країни займався уряд. Тепер увага! Члени «антипартійної групи» обвинуватили Хрущова в тому, що він нібито все «роздає республікам», обмежуючи тим самим можливості Центру. Нарешті, четвертий пункт стосувався поведінки самого Хрущова. Його обвинувачували в тому, що він інколи поводиться не так, як належить лідеру партії і держави, «захоплюється» спиртними напоями, дозволяє собі нецензурні висловлювання. Цікаво, що ці докори були слушними і диктувалися не лише особистісною неприязню.

Брежнєв тоді виступив на захист Хрущова. Його брутально перервав Каганович і він не на жарт перелякався, замовк, сів, впав у розпач. І на Пленумі більше не з’являвся. Переміг тоді Хрущов, а невдовзі йому передали записку від Брежнєва, який шкодував, що не зміг бути на Пленумі до кінця, вітав Хрущова з перемогою. Ця записка відновила довіру і приспала Хрущова: в липні 1957 року Брежнєв став членом Президії ЦК КПРС.

...Брежнєв був різним у різні часи. На початку його політичної кар’єри ніхто інший як В’ячеслав Молотов дав йому пораду: вкрай важливо встановлювати з людьми особисті, довірливі стосунки. «Я, — зізнався Брежнєв у розмові з Річардом Ніксоном, — назавжди запам’ятав цю мудру пораду». В Дніпропетровську та Запоріжжі говорили про феноменальну пам’ять Брежнєва на людей, про те, що він запам’ятовував не лише імена та по батькові апаратників, а й так званих простих людей, включно з прибиральницями. Він був уважний і доброзичливий, що й створювало імідж «народного» керівника. Насправді це, як виявилось, не зовсім так, тобто зовсім не так.

Брежнєв змінювався з просуванням по партійних «щаблях», врешті-решт перетворився на кваліфікованого інтриґана. Щодо цього неупереджені дослідники мають спільну думку. Водночас він був боягузом, людиною, яка в гострих ситуаціях втрачала душевний спокій, наприклад, міг розплакатись. Тим, хто це бачив, важко було відділити справжні почуття від акторства. А це, як відомо з політичної історії різних країн, часом сприяє кар’єрі діячів такого типу.

Брежнєв походив із російської родини, що мешкала на Дніпропетровщині. Народився 1906 року в Кам’янському (в 1936 — 2016 роках місто Дніпродзержинськ). У анкетах в графі «Національність» писав то «росіянин», то «українець». Наприклад, у його «Приписній книзі допризивника» вказано, що він «великорос». Українцем він записав себе в одній з анкет у 1935 році. Натомість у паспорті зазначено, що він українець. Минуть роки й у своїх спогадах він напише, що він «за національністю росіянин, за походженням — корінний пролетарій, потомствений металург».

У Росії дехто схильний наголошувати на «українськості» Брежнєва. Так, він народився в Україні. Проте Леонід Ілліч — яскравий приклад того, як «наші» люди служили «червоній» імперії. Насправді Брежнєв був космополітом (ясна річ, не в юдофобсько-сталінському сенсі цього слова), хоча він любив Україну. Любив за те, що тут чарівні жінки, прекрасна природа, добра їжа, мелодичні пісні. Проте він впритул ніколи не бачив самодостатності України ні в державницькому, ні в економічному, ні в духовному вимірі. Публічно він міг собі дозволити знущатись над українською мовою, згадуючи епоху «українізації». Не один раз він запитував: «Знаете, как будет по-украински месяц декабрь? Цицкень!». А далі був сміх. І самого Брежнєва, і того, хто йому хотів догодити. Це тому, що «декабрь» українською мовою — «грудень».

І Хрущов, і Брежнєв вийшли з «сталінської шинелі». Та була різниця. Її добре висловив під час нагінки на нього в Комітеті партійного контролю в листопаді 1970 року сам Хрущов. «Я, — сказав він, — також заразився від Сталіна і від Сталіна звільнився, а ви — ні». Це була правда, оскільки за Брежнєва (ми про це ще будемо говорити) «ресталінізація» поступово почне посилюватись. Я добре пам’ятаю той час, коли зображений з цілком позитивними конотаціями Сталін почав дивитися на нас з кіноекранів, з’являвся на сторінках наукових і художніх видань, а в червні 1970-го йому поставили бюст на могилі біля Кремлівської стіни в Москві. Поряд з цією могилою в 1982 році знайде свій останній прихисток і сам Брежнєв. Що ж, цілком гідній сталінський сусід...

Брежнєв показав, що таке «брежнєвізм»: неосталіністська лінія, посилення русифікації народів СРСР, аґресивна зовнішня політика, (зокрема, придушення протестів у країнах «соцтабору», а серед них «празької весни» 1968-го, авантюристична війна в Афґаністані, розпочата в 1979-му), що спиралась на шалену і руйнівну для господарства країни ескалацію озброєнь, підтримка «революційних» режимів у країнах «третього світу». Під час перебування Брежнєва при владі особливої сили набуло придушення інтелектуальної свободи і прав людини (з застосуванням психіатричного терору, арештів та висилок дисидентів), посилився тотальний контроль за суспільством з боку органів КҐБ, а також моральна деградація партійно-державної номенклатури.

Було здійснено спробу формування потворного культу особи самого Брежнєва, що започаткували в 1973 році його доброхоти на чолі з Михайлом Сусловим запискою «Про підвищення авторитету ґенсека».

Та до всього цього ще потрібно було дожити. Висуванці Хрущова ще мали позбутися свого патрона.

Далі буде