Чиїми були «наші» у Кремлі?-2

Про українців — членів Політбюро

Початок.  У 1925 році в Політбюро ЦК ВКП(б) з’явився майбутній політичний рекордсмен з України. Ним став Климент Ворошилов, який народився в селищі Верхнє Бахмутського району Катеринославської губернії (нині входить до міста Лисичанськ Луганської області). У своїх спогадах «У підпіллі можна зустріти тільки щурів» ґенерал і дисидент Петро Григоренко зазначив, що сам Ворошилов говорив про своє українське походження і початкове прізвище «Ворошило». Так ось цьому Ворошилу чи Ворошилову (останнє благозвучніше російською), який у 1935 році став маршалом Радянського Союзу, судилося бути членом Політбюро/Президії ЦК у 34 з половиною роки. До слова, антирекорд — найкоротший термін перебування у згаданій структурі (120 днів) належить також маршалу, а саме Георгію Жукову.

З 1925 року нарком у військових і морських справах, нарком оборони СРСР у 1934—1940 роках, голова Президії Верховної Ради СРСР у 1953—1960 роках, Ворошилов відзначився тотальною лояльністю до Сталіна і Хрущова. Зокрема, разом з іншими візував сталінські розстрільні списки, давав письмову згоду на винищення своїх колеґ-військових. Лише у 1957 році, коли Хрущов розпочав атаку проти противників десталінізації, Ворошилова, як він сам висловився, «біс поплутав», він завагався, але зметикував, з ким треба бути, і заслужив хрущовське прощення. Тому й очолив Верховну Раду СРСР, тобто формально був главою держави. З 1935 по 1958 роки Луганськ іменували Ворошиловградом, до 1970-го це знову був Луганськ, потім, до 1990 року знову Ворошиловград, а відтак поновили первісну назву. Це також своєрідний рекорд.

«Ворошилов-Балалайкін» — так іронічно назвав луганчанина Володимир Ленін (вони познайомилися ще у 1906 році), а згаданий Георгій Жуков заявляв, що Ворошилов «до кінця життя залишався дилетантом у військовій справі». Дехто стверджував, що Ворошилов зміг піднятися «нагору» завдяки своїй дружині Ґолді Ґорбман, яка прийняла православне хрещення, стала Катериною Давидівною, а після одруження набула прізвище чоловіка.

ІЗ КАНДИДАТІВ У ЧЛЕНИ

З 1919 року було винайдено свого роду підготовчий клас для тих, хто мав шанси згодом увійти до Політбюро. Йдеться про кандидатів у його члени. Одночасно декого можна було посунути із членів у кандидати, як це зробили у 1924 році з уже згаданим Григорієм Сокольниковим. Наступного, 1925 року, серед кандидатів виринає ім’я Григорія Петровського, уродженця Харківської губернії. З 1920 до 1938 років він був головою Всеукраїнського Виконавчого Комітету («всеукраїнським старостою»). Це він у 1922 році підписав від імені УСРР Договір про створення СРСР. Петровський не вбачав нічого поганого у вживанні поняття «малороси» до всіх українців, розмовляв і виступав російською, критикував «націонал-комуністів» Олександра Шумського, Миколу Скрипника та інших. Разом з іншими тодішніми керівниками УСРР він несе відповідальність за Голодомор На його честь у 1926 році Катеринослав перейменували на Дніпропетровськ (з 2016 року місто Дніпро). 

Петровський так і залишиться «вічним» кандидатом у члени Політбюро аж до 1939 року. Тоді його позбавили всіх посад за «потурання ворогам народу», а сина Петра розстріляли як «ворога народу». У 1940 році Григорій Петровський не без проблем влаштувався у Москві на посаду заступника директора Музею Революції з адміністративно-господарської і наукової частини. Він пережив Сталіна і пішов з життя у 1958 році. 

Поруч із Петровським з 1926 року серед кандидатів у члени Політбюро з’являються ще два вихідці з України: Лазар Каганович і Влас Чубар.

Перший із них увійде до складу Політбюро у 1930 році, вже побувши три роки одним із секретарів ЦК ВКП(б). Тобто Сталін випробував його і переконався в абсолютній надійності. Крім того, Каганович у 1925—1928 роках очолював партійну організацію УСРР, придушував опозицію, забезпечував підтримку Сталіну. Він виступатиме на боці «червоного імператора» до самої сталінської смерті, а у 1957 році виступить проти Хрущова, який критикував «культ особи». Ось тоді й закінчиться його перебування у складі Політбюро.

Десятиліття перебування на вершині владної комуністичної піраміди, вдала кар’єра зробили з уродженця села Кабани на Київщині (це колишнє село Діброва нині в зоні відчуження Чорнобильської АЕС) на безжального комуністичного сановника. Це йому належать слова про те, що більшовики «знімають людей шарами». Це він у розпал Голодомору, 17 січня 1933 року, на одному з партійних пленумів скаже: «На те ми й робили Жовтневу революцію, щоб позбавити селян ідіотизму селянського життя».

Увесь політ Лазаря Кагановича у номенклатурному «космосі» позначений насильством, нещадними розправами над підлеглими, конкурентами чи так званим простим народом. Звісно, ні про який «сентимент» до України не йшлося і йтися не могло. Навіть Сталін був змушений зупинити «залізного Лазаря», коли той у 1947 році, ставши лише на кілька місяців першим секретарем ЦК КП(б)У, примудрився підготувати новий тур масштабних репресій проти української інтеліґенції.

Проте Каганович здобув у кремлівського диктатора статус фахівця з українських справ. У 1920-х роках він дуже майстерно грав на конфронтації між «націонал-комуністами» — Шумським і Скрипником, вдало використовував адмінресурс для придушення антисталінської опозиції в Україні, подавав особистий приклад у вичавлюванні зерна із уярмлених українських селян, перебуваючи в УСРР у голодних 1932—1933 роках, пізніше керував репресіями у Києві та у Донбасі... Навіть такий сталінський апологет, як В’ячеслав Молотов, зауважив: «Каганович вважався серед нас крайнім сталінцем».

Влас Чубар народився у Катеринославській губернії, з 1923 по 1934 роки очолював Раду Народних Комісарів УСРР, а з 1934-го по квітень 1938 року був заступником голови Ради Народних Комісарів СРСР. Водночас (з 1937 по січень 1938 року) — народний комісар фінансів СРСР.

Сталін зробив Чубаря повноправним членом Політбюро ЦК ВКП(б) лише у 1935 році, але не надовго. Чимало відомих і вже заарештованих у період «єжовщини» партійно-державних діячів підписували свідчення проти Чубаря. Тоді спеціальною постановою Політбюро у червні 1938 року його з Москви скерували на роботу у місто Солікамськ Свердловської області. Та звернімо увагу, на яку посаду. Він став начальником Солікамського будівництва ГУЛАГу НКВД. Попрацювати не встиг, оскільки був заарештований, а у 1939 році розстріляний.

У своїх спогадах Каганович стверджує, що він нібито сказав Сталіну: «Чубар чесна людина... Він виступав завжди проти ворожої лінії. Я не розумію, як можна не довіряти йому». У відповідь Сталін дав прочитати свідчення Чубаря, і це переконало Кагановича. Проте, якими методами видобули «зізнання», не йшлося. Та саме про це в період «відлиги» скаже слідчий, якому доручили справу колишнього члена Політбюро: «Мене викликали і сказали: буде вести слідство по Чубарю. І дали таку директиву: бити його, допоки не зізнається. От я і бив його, він і зізнався».

Не можна оминути увагою ще одного діяча, який пройшов «кандидатський вишкіл» Політбюро. Це Станіслав Косіор. Він народився в Польщі, але з Україною була пов’язана важлива частина його політичної біографії, з 1928-го по січень 1938 року він очолював партійну організацію УСРР/УРСР. У 1927 році став кандидатом, а у 1930-му — членом Політбюро ЦК ВКП(б). Колишній «лівий комуніст», Косіор був прибічником «штурмового», натискного менеджменту. Так він підходив до проблем форсованої індустріалізації. Так закликав діяти і на селі в період насильницької колективізації, вважаючи, що дрібновласницьке село «є найголовнішим гальмом нашого руху вперед».

Однак Сталіна це не влаштувало, коли в Україні почалися проблеми з хлібозаготівлями. Не комусь, а саме Лазарю Кагановичу він пише листа у серпні 1932 року, в якому висловлює недовіру цілій партійній організації УСРР. В ній вождь бачить «свідомих і несвідомих петлюрівців, зрештою — прямих аґентів Пілсудського». А ось які оцінки Сталін дає українським керівникам: «Косіор весь час лавірував між директивами ЦК ВКП(б) і вимогами райкомів і ось долавірувався до ручки. Правильно говорив Ленін, що людина, яка не має мужності піти в потрібний момент проти течії, не може бути справжнім більшовицьким керівником. Погано по лінії радянській. Чубар — не керівник. Погано по лінії ГПУ. Реденсу (Йдеться про Голову Державного політичного управління УСРР. — Ю.Ш.) не по плечу керувати боротьбою з контрреволюцією у такій великій і своєрідній республіці, як Україна. Якщо не візьмемося саме тепер за виправлення становища на Україні, Україну можемо втратити».

Сталін добре знав, що Косіор не був бездумною політичною креатурою (такою, як, наприклад, Каганович чи Молотов), а належав до покоління незалежно мислячих, самостійних керівників, яких понад усе приваблювали проблеми перетворення колишньої царської Росії на сучасну індустріальну країну. І хоча на момент появи секретного сталінського листа (він був оприлюднений лише у 2000 році) Косіор вже встиг принести «клятву вірності» Сталіну, віддавши перевагу його політиці, «кремлівський горець» надіслав в Україну групу партійних працівників і свого «смотрящего». Ним став Павло Постишев, з січня 1933-го — другий секретар ЦК КП(б)У.

Та навіть після того, як бажаний для Сталіна Голодомор поглинув в Україні мільйони людських життів, Косіор і Постишев були безжально знищені. Обидва у 1939 році. Перед тим їх забрали з Києва, а сюди на початку 1938 року вождь скерував ще одного кандидата в члени Політбюро ЦК ВКП(б), свого майбутнього критика, а поки що вірного учня Микиту Хрущова.

Продовження

Чиїми були «наші» у Кремлі?-2

Чиїми були «наші» у Кремлі?-2

Про українців — членів Політбюро

Початок.  У 1925 році в Політбюро ЦК ВКП(б) з’явився майбутній політичний рекордсмен з України. Ним став Климент Ворошилов, який народився в селищі Верхнє Бахмутського району Катеринославської губернії (нині входить до міста Лисичанськ Луганської області). У своїх спогадах «У підпіллі можна зустріти тільки щурів» ґенерал і дисидент Петро Григоренко зазначив, що сам Ворошилов говорив про своє українське походження і початкове прізвище «Ворошило». Так ось цьому Ворошилу чи Ворошилову (останнє благозвучніше російською), який у 1935 році став маршалом Радянського Союзу, судилося бути членом Політбюро/Президії ЦК у 34 з половиною роки. До слова, антирекорд — найкоротший термін перебування у згаданій структурі (120 днів) належить також маршалу, а саме Георгію Жукову.

З 1925 року нарком у військових і морських справах, нарком оборони СРСР у 1934—1940 роках, голова Президії Верховної Ради СРСР у 1953—1960 роках, Ворошилов відзначився тотальною лояльністю до Сталіна і Хрущова. Зокрема, разом з іншими візував сталінські розстрільні списки, давав письмову згоду на винищення своїх колеґ-військових. Лише у 1957 році, коли Хрущов розпочав атаку проти противників десталінізації, Ворошилова, як він сам висловився, «біс поплутав», він завагався, але зметикував, з ким треба бути, і заслужив хрущовське прощення. Тому й очолив Верховну Раду СРСР, тобто формально був главою держави. З 1935 по 1958 роки Луганськ іменували Ворошиловградом, до 1970-го це знову був Луганськ, потім, до 1990 року знову Ворошиловград, а відтак поновили первісну назву. Це також своєрідний рекорд.

«Ворошилов-Балалайкін» — так іронічно назвав луганчанина Володимир Ленін (вони познайомилися ще у 1906 році), а згаданий Георгій Жуков заявляв, що Ворошилов «до кінця життя залишався дилетантом у військовій справі». Дехто стверджував, що Ворошилов зміг піднятися «нагору» завдяки своїй дружині Ґолді Ґорбман, яка прийняла православне хрещення, стала Катериною Давидівною, а після одруження набула прізвище чоловіка.

ІЗ КАНДИДАТІВ У ЧЛЕНИ

З 1919 року було винайдено свого роду підготовчий клас для тих, хто мав шанси згодом увійти до Політбюро. Йдеться про кандидатів у його члени. Одночасно декого можна було посунути із членів у кандидати, як це зробили у 1924 році з уже згаданим Григорієм Сокольниковим. Наступного, 1925 року, серед кандидатів виринає ім’я Григорія Петровського, уродженця Харківської губернії. З 1920 до 1938 років він був головою Всеукраїнського Виконавчого Комітету («всеукраїнським старостою»). Це він у 1922 році підписав від імені УСРР Договір про створення СРСР. Петровський не вбачав нічого поганого у вживанні поняття «малороси» до всіх українців, розмовляв і виступав російською, критикував «націонал-комуністів» Олександра Шумського, Миколу Скрипника та інших. Разом з іншими тодішніми керівниками УСРР він несе відповідальність за Голодомор На його честь у 1926 році Катеринослав перейменували на Дніпропетровськ (з 2016 року місто Дніпро). 

Петровський так і залишиться «вічним» кандидатом у члени Політбюро аж до 1939 року. Тоді його позбавили всіх посад за «потурання ворогам народу», а сина Петра розстріляли як «ворога народу». У 1940 році Григорій Петровський не без проблем влаштувався у Москві на посаду заступника директора Музею Революції з адміністративно-господарської і наукової частини. Він пережив Сталіна і пішов з життя у 1958 році. 

Поруч із Петровським з 1926 року серед кандидатів у члени Політбюро з’являються ще два вихідці з України: Лазар Каганович і Влас Чубар.

Перший із них увійде до складу Політбюро у 1930 році, вже побувши три роки одним із секретарів ЦК ВКП(б). Тобто Сталін випробував його і переконався в абсолютній надійності. Крім того, Каганович у 1925—1928 роках очолював партійну організацію УСРР, придушував опозицію, забезпечував підтримку Сталіну. Він виступатиме на боці «червоного імператора» до самої сталінської смерті, а у 1957 році виступить проти Хрущова, який критикував «культ особи». Ось тоді й закінчиться його перебування у складі Політбюро.

Десятиліття перебування на вершині владної комуністичної піраміди, вдала кар’єра зробили з уродженця села Кабани на Київщині (це колишнє село Діброва нині в зоні відчуження Чорнобильської АЕС) на безжального комуністичного сановника. Це йому належать слова про те, що більшовики «знімають людей шарами». Це він у розпал Голодомору, 17 січня 1933 року, на одному з партійних пленумів скаже: «На те ми й робили Жовтневу революцію, щоб позбавити селян ідіотизму селянського життя».

Увесь політ Лазаря Кагановича у номенклатурному «космосі» позначений насильством, нещадними розправами над підлеглими, конкурентами чи так званим простим народом. Звісно, ні про який «сентимент» до України не йшлося і йтися не могло. Навіть Сталін був змушений зупинити «залізного Лазаря», коли той у 1947 році, ставши лише на кілька місяців першим секретарем ЦК КП(б)У, примудрився підготувати новий тур масштабних репресій проти української інтеліґенції.

Проте Каганович здобув у кремлівського диктатора статус фахівця з українських справ. У 1920-х роках він дуже майстерно грав на конфронтації між «націонал-комуністами» — Шумським і Скрипником, вдало використовував адмінресурс для придушення антисталінської опозиції в Україні, подавав особистий приклад у вичавлюванні зерна із уярмлених українських селян, перебуваючи в УСРР у голодних 1932—1933 роках, пізніше керував репресіями у Києві та у Донбасі... Навіть такий сталінський апологет, як В’ячеслав Молотов, зауважив: «Каганович вважався серед нас крайнім сталінцем».

Влас Чубар народився у Катеринославській губернії, з 1923 по 1934 роки очолював Раду Народних Комісарів УСРР, а з 1934-го по квітень 1938 року був заступником голови Ради Народних Комісарів СРСР. Водночас (з 1937 по січень 1938 року) — народний комісар фінансів СРСР.

Сталін зробив Чубаря повноправним членом Політбюро ЦК ВКП(б) лише у 1935 році, але не надовго. Чимало відомих і вже заарештованих у період «єжовщини» партійно-державних діячів підписували свідчення проти Чубаря. Тоді спеціальною постановою Політбюро у червні 1938 року його з Москви скерували на роботу у місто Солікамськ Свердловської області. Та звернімо увагу, на яку посаду. Він став начальником Солікамського будівництва ГУЛАГу НКВД. Попрацювати не встиг, оскільки був заарештований, а у 1939 році розстріляний.

У своїх спогадах Каганович стверджує, що він нібито сказав Сталіну: «Чубар чесна людина... Він виступав завжди проти ворожої лінії. Я не розумію, як можна не довіряти йому». У відповідь Сталін дав прочитати свідчення Чубаря, і це переконало Кагановича. Проте, якими методами видобули «зізнання», не йшлося. Та саме про це в період «відлиги» скаже слідчий, якому доручили справу колишнього члена Політбюро: «Мене викликали і сказали: буде вести слідство по Чубарю. І дали таку директиву: бити його, допоки не зізнається. От я і бив його, він і зізнався».

Не можна оминути увагою ще одного діяча, який пройшов «кандидатський вишкіл» Політбюро. Це Станіслав Косіор. Він народився в Польщі, але з Україною була пов’язана важлива частина його політичної біографії, з 1928-го по січень 1938 року він очолював партійну організацію УСРР/УРСР. У 1927 році став кандидатом, а у 1930-му — членом Політбюро ЦК ВКП(б). Колишній «лівий комуніст», Косіор був прибічником «штурмового», натискного менеджменту. Так він підходив до проблем форсованої індустріалізації. Так закликав діяти і на селі в період насильницької колективізації, вважаючи, що дрібновласницьке село «є найголовнішим гальмом нашого руху вперед».

Однак Сталіна це не влаштувало, коли в Україні почалися проблеми з хлібозаготівлями. Не комусь, а саме Лазарю Кагановичу він пише листа у серпні 1932 року, в якому висловлює недовіру цілій партійній організації УСРР. В ній вождь бачить «свідомих і несвідомих петлюрівців, зрештою — прямих аґентів Пілсудського». А ось які оцінки Сталін дає українським керівникам: «Косіор весь час лавірував між директивами ЦК ВКП(б) і вимогами райкомів і ось долавірувався до ручки. Правильно говорив Ленін, що людина, яка не має мужності піти в потрібний момент проти течії, не може бути справжнім більшовицьким керівником. Погано по лінії радянській. Чубар — не керівник. Погано по лінії ГПУ. Реденсу (Йдеться про Голову Державного політичного управління УСРР. — Ю.Ш.) не по плечу керувати боротьбою з контрреволюцією у такій великій і своєрідній республіці, як Україна. Якщо не візьмемося саме тепер за виправлення становища на Україні, Україну можемо втратити».

Сталін добре знав, що Косіор не був бездумною політичною креатурою (такою, як, наприклад, Каганович чи Молотов), а належав до покоління незалежно мислячих, самостійних керівників, яких понад усе приваблювали проблеми перетворення колишньої царської Росії на сучасну індустріальну країну. І хоча на момент появи секретного сталінського листа (він був оприлюднений лише у 2000 році) Косіор вже встиг принести «клятву вірності» Сталіну, віддавши перевагу його політиці, «кремлівський горець» надіслав в Україну групу партійних працівників і свого «смотрящего». Ним став Павло Постишев, з січня 1933-го — другий секретар ЦК КП(б)У.

Та навіть після того, як бажаний для Сталіна Голодомор поглинув в Україні мільйони людських життів, Косіор і Постишев були безжально знищені. Обидва у 1939 році. Перед тим їх забрали з Києва, а сюди на початку 1938 року вождь скерував ще одного кандидата в члени Політбюро ЦК ВКП(б), свого майбутнього критика, а поки що вірного учня Микиту Хрущова.

Продовження