Чорна рада 1663 року та її наслідки-2

Продовження. Початок читайте «День» № 47-48

Головним суперником Сомка за гетьманську булаву став Іван Брюховецький. Останній під час Хмельниччини опинився у стані повстанців. Був записаний у 1649 р. до Чигиринської сотні. Належав до близького оточення Богдана Хмельницького, став його старшим джурою. Виконував і дипломатичні функції. Також займався вихованням Юрія Хмельницького. У 1657 р. супроводжував його на навчання до Київської колегії. За часів гетьманства Виговського Брюховецький теж виконував дипломатичні функції.

Отже, Брюховецький належав до еліти гетьманської України. Однак це була «еліта другого сорту», яка виконувала роль слуг при гетьманах. Проте, будучи людиною амбіційною, цей чоловік прагнув більшого. Перебуваючи при гетьманських дворах, він із часом сам почав думати про гетьманську булаву.

Проте до гетьманської влади вирішив іти дещо нетрадиційним шляхом. У 1659 р. Брюховецький став кошовим отаманом на Січі. Не виключено, що він уже раніше мав січовий досвід. У 1660 р. Юрій Хмельницький, виступаючи в похід на Чуднів, залишив його намісником чигиринським. Після того, як під Чудновом гетьман зазнав поразки від поляків і перейшов на їхній бік, Брюховецький утік до стольника й воєводи князя Бориса Мишецького під Лохвицю і розповів, що їде до Москви, аби сповістити про зраду Юрія Хмельницького. Перехід його на бік московітів у такий відповідальний момент значно підняв імідж цього діяча в їхніх очах.

Брюховецький знову подався на Запорозьку Січ, де перебував упродовж 1662 — 1663 рр. Восени 1662 р. на Січі його проголосили кошовим чи то запорозьким гетьманом. То була справжня новина — такий титул виглядав незвично.

Робилося це з відповідним прицілом — у перспективі запорозький ватаг мав стати повним гетьманом. Своєю резиденцією він зробив місто Гадяч, яке знаходилося неподалік московського кордону й контролювалося московітами. Там же й перебував єпископ Мефодій, що для запорозького гетьмана було чималою підмогою. Із цим ієрархом у Брюховецького почали складатися доволі приязні стосунки.

Сомко протестував проти обрання Брюховецького гетьманом на Запоріжжі, заявляючи, що там гетьманів ніколи не було. Також він був проти того, щоб духовенство, зокрема єпископ Мефодій, втручалися в гетьманські вибори.

Брюховецький, ставши вождем на Січі, звісно, вдавався до радикальних заяв. Наприклад, говорив, що «велика біда чиниться від старших», «гетьмани і полковники і всі начальники всі міста, місця й млини порозбирали між собою і володіють ними». Роздавалися обіцянки, що несправедливо нажиті старшиною багатства заберуть у них і дадуть простим козакам.

Подібний популізм не раз ставав «коником» українських політиків. Було це й під час визвольних змагань 1917 — 1920 рр. Таку ж ситуацію маємо й зараз. Достатньо подивитися, які щедрі обіцянки нині роздають деякі українські політики перед президентськими виборами. І не дуже переймаються тим, чи доведеться їх виконувати. Головне — пообіцяти!

У 1662 р. Брюховецький системно займався дискредитацією Сомка в очах московських урядників та їхніх представників на українських землях. При цьому взагалі пропонував ліквідувати інститут гетьманства, а управління краєм довірити комусь із московських вельмож. «...нам не про гетьманство треба піклуватися, — заявляв він, — тільки про князя малоросійського від його царської величності, на те князівство бажаю Федора Михайловича мати, щоб порядок більший був і бережіння». Фактично це була пропозиція звести автономію молодої Української держави нанівець. Але чого не зробиш задля отримання влади!

І Брюховецький, і Мефодій зверталися до московського уряду з пропозицією провести чорну раду, на якій і відбулися б вибори гетьмана. Саме чорна рада давала їм шанс здобути перемогу, оскільки більша частина старшини виявляла прихильність до Сомка, неодноразово підтримуючи його на гетьманських виборах.

Натомість Сомко був проти чорної ради, вважаючи, що обирати гетьмана має козацька старшина. Тим паче він був проти, аби до цієї справи залучали представників черні, які до козаків не належали. Така позиція виглядала як недемократична. Але в тогочасних умовах вона була більш конструктивною.

Брюховецький, намагаючись заручитися підтримкою московітів, обіцяв віддавати гроші, що йдуть на гетьмана, полковників і старшин, у царську скарбницю, щоб підняти плату московським ратникам. «А у Війську Запорозькому, — заявляв він, — в них того від віку не було, щоб гетьман і полковники, і сотники, й усілякі начальні люди міщанами і селянами в містах і в селах володіли без привілеїв королівських; тільки бувало за якісь за великі служби король кому на котресь місце привілей дасть, тим... по привілеям королівським і володіли». Насправді це були чергові демагогічні заяви, аби отримати гетьманську булаву за допомогою московітів. Здобувши владу, гетьман «забув» про ці заяви, а намагався всіляко зміцнювати своє становище.

Зрештою, московський уряд дав згоду на проведення чорної ради в червні 1663 р. Місцем її проведення мало стати полкове місто Ніжин. Представником московітів, посланим на цю раду, став царський окольничий, князь Данило Великогагін. 10 березня 1663 р. він отримав за відповідним царським розпорядженням «грошову й соболину казну». До речі, шкурки соболя цінувалися дуже високо. Для Московії в той час хутро в торговельних операціях і навіть у політичних комбінаціях відігравало приблизно ту саму роль, що зараз для Росії нафта й газ.

Намагаючись надати посольству особливої урочистості й справити враження, московське керівництво не шкодувало витрат на нього. Великогагін віз із собою священні книги, хрести, церковне начиння, коштовне вбрання для священиків і дяків, щедрі подарунки «царським доброхотам» в Україні. Власне, Москва ніколи не скупилася, коли йшлося про те, аби утримати українські землі в своїй орбіті.

Посольство супроводжувала велика кількість ратників, ніби сім — вісім тисяч осіб. Це військо було чи не найголовнішим «аргументом» при виборі московського ставленика. Цей «аргумент» і спрацював під час Ніжинської чорної ради.

Прибувши в Україну, Великогагін почав обдаровувати «потрібних» людей. Щедрі дарунки Великогагіна не видаються випадковими. Сомко мав чималі шанси перемогти Брюховецького. Автор «Літопису Самовидця», характеризуючи тогочасну ситуацію, зазначав таке: «И так тое през цалую зіму колотилося. Едни при Бруховецком заставали, якто: полк Полтавскій, Зінковскій, Миргородскій, а при Сомку зоставали полки: Лубенскій, Прилуцкій, Переясловский, Ніжинскый, Черніговскій...» Це свідчення загалом об’єктивно відображає ситуацію. Більшість полків підтримувала Сомка. Брюховецький же мав підтримку прикордонних із Московією полків, серед яких впливовим і авторитетним був лише Полтавський. Окрім того, не варто забувати, що на радах козацька старшина тричі(!) висловлювала свою підтримку Сомку.

Отже, легітимно його переграти можна було лише з допомогою чорної ради, забезпечивши підтримку Брюховецького з боку загітованих козацьких низів. Однак не було гарантії, що підтримка плебсу виявиться достатньою. Для цього й потрібно було московське військо, аби прийти на допомогу у відповідну хвилину.

Московіти, як уже говорилося, були незадоволені Сомком. Занадто багато почав собі дозволяти наказний гетьман, намагаючись розширити свої права й звузити вплив Москви. Натомість Брюховецький видавався лояльним. Хоча ця лояльність зумовлювалася моментами політичної кон’юнктури. Чи розуміли це московіти? Можливо — адже в них був уже чималий досвід спілкування з українськими гетьманами, котрі, утвердивши свою владу, намагалися дистанціюватися від Москви. Проте якщо Сомко поступово «ставав на ноги», то Брюховецький не мав великої підтримки й мусив спиратися на Москву. То чому в такій ситуації московітам не підтримати було Брюховецького? Адже тут вони могли отримати певні бонуси.

16 червня 1663 р. почалися «передвиборні маневри» в околицях Ніжина. Сомко зі своїм Переяславським полком розташувався біля Київських воріт. Тут же розмістилися союзні Сомкові полки — Лубенський і Чернігівський. Усі вони були при зброї — хоча був царський наказ прибути без неї. До них приєднався і Ніжинський полк під керівництвом Золотаренка. Причому, виходячи з міста в поле, козаки цього полку навіть прихопили із собою артилерію. Московський посол, аби не спровокувати конфлікту, дозволив їм це зробити.

Сомко, зустрівшись із Великогагіним, намагався переконати його, що старшинські ради в Козельці й Ніжині вже обрали гетьмана. Залишається лише від царського імені оголосити його. А проведення чорної ради, наполягав наказний гетьман, є небезпечним і може призвести до кровопролиття. Однак Великогагін не сприйняв цих аргументів. Він сказав, що чорній раді — бути. І кого народ вибере, той і буде гетьманом. Московіти, які у своїй державі й близько не допускали народовладдя, в Україні різко стали демократами. Чому — здогадатися неважко. Це їм було вигідно. Саме з допомогою демократичних процедур вони сподівалися поставити гетьманом свою людину.

До речі, щось подібне маємо й зараз. У нинішній Росії створена сильна вертикаль влади, де говорити про народовладдя досить проблематично. Однак російські пропагандисти не перестають розповідати про «порушення демократії в Україні».

Напроти табору Сомка в урочищі Романівський Кут розмістився табір Брюховецького. До нього збиралися запорожці, полки, які не пристали до Сомка, а також чернь.

16 червня Великогагін повелів Сомку та іншим полковникам прийти до його намету і стати з лівого боку. Це вони мали зробити без зброї й пішки. Перед наметом стояв стіл, на якому планували поставити гетьмана й показати його народу. Там же лежала булава.

Сомко та його прихильники прийшли до намету царського посланця, але стали не з лівого боку, а з правого. Вони боялися, що їх спеціально хочуть віддалити й не дати змоги поставити на стіл свого претендента. При цьому Сомкові прихильники прибули на конях, озброєні, пишно вдягнуті. Очевидно, цією пишнотою вони хотіли справити на чернь враження своєї вищості. Однак це, радше, дало зворотній ефект, викликавши заздрість у черні, яка була не проти пограбувати старшин.