Берлін та українська трагедія
Чи визнає Німеччина Голодомор в Україні геноцидом українського народу?
Початок. Закінчення читайте в наступному випуску сторінки «Історія та Я»
Наближаються чергові роковини Голодомору 1932—1933 рр. 32 роки тому в Радянському Союзі була скасована сталінська заборона згадувати загальносоюзний голод, який знищив мільйони людей в Україні, на Кубані, в Поволжі, Казахстані. 31 рік тому конгресово-президентська комісія США з розслідування українського голоду 1932—1933 рр. на чолі з виконавчим директором Джеймсом Мейсом дійшла висновку про його геноцидну природу. Нині маємо більше двох десятків тисяч публікацій про цей голод, заснованих на архівних матеріалах і свідченнях тих, хто вижив. Вони розкривають усі нюанси створеної сталінською командою ситуації абсолютного голодування. Правда про ретельно прихований жахливий злочин тодішнього керівництва ВКП(б) вийшла на поверхню. Чи дістала вона належну оцінку цивілізованого людства? Чи узгоджується вона з прийнятою 9 грудні 1948 р. Генеральною Асамблеєю ООН Конвенцією «Про запобігання злочину геноциду та покарання за нього»? Після ратифікації членами ООН цієї Конвенції вона набула чинності і з 12 січня 1951 р. стала міжнародним законом.
На жаль, кількість країн, які визнали Голодомор геноцидом українського народу, залишається у порівнянні з кількістю держав-членів ООН критично незначною. Причин багато. Дискусія, яка цього року розгорнулася в парламентсько-урядових колах Німеччини, допомагає краще зрозуміти ситуацію, що склалася з визнанням Голодомору геноцидом. Сподіваюся, що аналіз цієї боротьби допоможе українській стороні достукатися до умів і сердець міжнародної громадськості, і ця громадськість з більшою наполегливістю вимагатиме від своїх парламентів та урядів визнати те, що стало очевидним після здійсненої істориками реконструкції трагічних подій 1932—1933 рр. в Україні.
ПЕТИЦІЙНА КАМПАНІЯ В ФРН
Навесні ц.р. українська громада Мюнхена звернулася в Бундестаг із петицією про визнання Голодомору в Україні актом геноциду. В ній підкреслювалося, що визнання Голодомору геноцидом не пов’язане з бажанням отримати відшкодування від спадкоємиці Радянського Союзу — Російської Федерації. Йшлося про вшанування пам’яті жертв геноциду, яке є обов’язком сучасного покоління перед поколінням, яке вже відійшло.
На сайті Бундестагу петиція з’явилася 30 квітня 2019 р. Того ж дня міністр закордонних справ України П.Клімкін закликав українців усього світу підтримати ініціативу мюнхенської громади. За встановленими правилами, петицію могли підписувати негромадяни ФРН. 27 травня онлайн-петицію підтримало 50 тис. осіб. Це була необхідна кількість для того, щоб петиційний комітет Бундестагу взяв її в розробку.
21 жовтня у петиційному комітеті Бундестагу відбулися публічні слухання на цю тему. Процедура не зобов’язувала комітет відразу прийняти конкретне рішення. Таке рішення не ухвалене й досі. Проте стало відомо, що Міністерство закордонних справ Німеччини сформувало свою негативну позицію. У коментарі «Німецькій хвилі» член петиційного комітету Арнольд Фаатц припустив, що на рішення, коли його прийматимуть, вплине позиція міністерства, тобто німецького уряду.
n МЗС ФРН висунуло два аргументи: по-перше, поняття «геноцид» до 1951 р. не було сформульовано як міжнародний закон, а закони не мають зворотної сили; по-друге, від штучно влаштованого голоду у 1932—1933 рр. люди гинули і в Росії, Україна не була винятком. А.Фаатц вважав ці аргументи відмовкою і зазначив, що міністерство вже використовувало їх, коли комітет одного з попередніх скликань Бундестагу розглядав подібну петицію.
Справді, аргумент про відсутність зворотної сили законів в даному разі не діє. Після завершення роботи конгресово-президентської комісії з ініціативи Світового конгресу вільних українців була створена міжнародна комісія правників із розслідування голоду 1932—1933 рр. Наша північноамериканська діаспора звернулася тоді до всесвітньо відомих правознавців, громадський і науковий статус яких служив в очах міжнародної громадськості гарантією об’єктивності суджень. У листопаді 1989 р. комісія визначила, що застосування зворотної сили законів можна поширювати на Конвенцію ООН від 9 грудня 1948 р. лише формально. Ця норма стосувалася карного права, а Конвенція перебувала поза його рамками, тому що не виносила вироків, а лише спонукала держави до співробітництва у запобіганні й засудженні геноциду. Голокост єврейського народу теж мав місце задовго до появи міжнародного закону, але він визнаний геноцидом.
Другий аргумент теж не витримував критики. Справді, мав місце загальносоюзний голод 1932—1933 рр., але з регіональними особливостями. У сільській місцевості України і Кубані був викликаний непомірними хлібозаготівлями, які перетворилися на конфіскацію всіх продуктів харчування при застосуванні фізичної та інформаційної блокади, в Поволжі — непомірними хлібозаготівлями (так само, як в Україні у першій половині 1932 р.), в Казахстані — примусовим осадженням кочовиків на землю, в містах — небажанням уряду використовувати в розподілі продовольства за картковою системою експортні ресурси зерна. Надсмертність (тобто позаприродна смертність) в регіонах зі штучно створюваним абсолютним голодуванням в 10—15 разів перевищувала надсмертність у тих регіонах, де держава не використовувала терор голодом.
ГНІВНИЙ ЛИСТ УКРАЇНСЬКОГО ПОСЛА
Основним мотивом невизнання геноцидом демографічних катастроф у середовищі залежного населення, спричинених злочинними діями урядів, частіше за все є небажання псувати відносини з тим урядом, який вважає себе правонаступником злочинного. Приклади такого небажання дають навіть Сполучені Штати Америки. Конгресово-президентська комісія з розслідування українського голоду 1932—1933 рр. визнала його геноцидом 22 квітня 1988 р. Однак Сенат США зробив таке визнання тільки 3 жовтня, а Палата представників — 12 грудня 2018 р. Упродовж десятиліть конгресмени не бажали «кривдити» Російську Федерацію, аж поки путінський режим не став для них осоружним. 29 жовтня 2019 р. Палата представників голосами 405 конгресменів проти 11 визнала перший у новітній історії геноцид вірмен в Османській імперії, що не вдавалося зробити, незважаючи на всі спроби впливового вірменського лобі, упродовж 35 років. Причина одна: відносини США з президентом Турецької республіки Ердоганом радикально погіршилися через події в Сирії.
Російська Федерація істотно відрізняється від Радянського Союзу в економічному сенсі. Після Другої світової війни СРСР став самодостатньою наддержавою, керівники якої, починаючи від Й.Сталіна, дозволили собі відмовитися від плану Маршалла і розв’язати холодну війну з країнами Заходу. Путінська Росія побрязкує ракетно-ядерною зброєю, яка дісталася їй у спадок разом із правом veto у Раді Безпеки ООН, але вона схожа на істоту, черево якої відділене від тулуба і під’єднане нафто- і газопроводами до Євросоюзу. Ця істота не продукує повноцінної валюти і залежить від доларової маси, яку зовнішній ринок надає в обмін на корисні копалини. Намагаючись відрізати США від постачання енергоносіїв у Євросоюз, Росія пропонує країнам вигідніші умови. Дбаючи про власні національні інтереси, Німеччина прагне не псувати добросусідські відносини з Росією, в тому числі у питанні про Голодомор. Воно її мало турбує, але в Москві йому надають великого значення, бажаючи уникнути моральної відповідальності за злочини радянської епохи. Німеччина не готова дотримуватися євроатлантичної солідарності у повному обсязі щодо створюваних Росією геополітичних проблем. Тим менше можна чекати від неї солідарності з Україною в оцінці питання, віддаленого від сучасності на багато десятиліть.
Мабуть, все це прорахував посол України в Німеччині Андрій Мельник, коли звернувся 24 жовтня до «Європейської правди» з листом під заголовком «Мовчання буває злочинним» і підзаголовком «Чому історик Грицак має піти з українсько-німецької комісії». Вже наступного дня цей лист був передрукований газетою «День».
Лист посла був різкий за висловлюваннями і містив у собі оргвисновок, позначений у підзаголовку його листа. Створювалося враження, що посол бажає уникнути очікуваних звинувачень у бездіяльності, немовби Німеччина вперше відмовилася визнати Голодомор геноцидом. Насмілюся стверджувати, що такі звинувачення були б вкрай несправедливими, враховуючи все те, що було сказано вище.
Читачі газети «День» мають уявлення з листа А.Мельника про очолювану професором Українського католицького університету у Львові Ярославом Грицаком українську частину німецько-української комісії істориків. Не повторюючи наведених в листі даних, скажу щось від себе.
За ініціативи голови Асоціації істориків Німеччини професора Мюнхенського університету Мартина Шульце-Весселя в 2015 році була створена німецько-українська комісія істориків, до якої увійшло по сім науковців з кожної сторони. Думаю, що Шульце-Вессель звернувся прямо до Грицака, оминаючи державних службовців. До складу комісії увійшли такі історики, з якими я постійно спілкуюся впродовж багатьох років, а то й десятиріч: Владислав Гриневич, Ярослав Грицак, Олександр Лисенко, Юрій Шаповал, Ігор Щупак. Кожен із них має за собою довгий ряд монографій, підручників для вищої й загальноосвітньої школи, наукових і науково-популярних статей. Кожний є не тільки науковцем, але й організатором науки. Однак фахівець з історії Голодомору серед них тільки один — Ю.Шаповал.
