Бабур — поет, народжений вінценосцем

Ради призрачной власти себя не терзай, Ради чести сомнительной — не унижай. БАБУР

Захіреддін Мухаммад Бабур (1483 — 1530) був вихідцем із Середньої Азії, праправнуком великого завойовника Аміра Тимура по батьківській лінії і, як стверджують деякі дослідники, нащадком Чингісхана по материнській.

В історію він увійшов, передусім, як фундатор держави Великих Моголів, яка понад два століття проіснувала на території Індії й Афганістану. Проте він був також широко відомий своєю вченістю і любов’ю до мистецтва. Свою автобіографію, яка спочатку мала назву «Вакойї», тобто «Минуле», а потім «Бабур-наме», він писав протягом всього свого життя. Бабур — автор багатьох ліричних віршів.

У Ташкенті на Алеї Поетів установлене погруддя Бабура, і досі на весіллях співають його газелі. Одна з найбільших вулиць столиці також носить його ім’я. Він, як свідчать його сучасники, мріяв про славу поета, мабуть, більше, ніж про славу полководця і правителя, але... був народжений вінценосцем і випало йому нести цей тягар все життя, зазнаючи багатьох жорстоких ударів долі. Бабур вважав, що завойоване мечем може бути відібране іншим мечем, а те, що написане пером, не відніме ніхто. Майбутній правитель Могольської імперії обожнював Алішера Навої і навіть в юності листувався з ним.

Культурна спадщина Бабура належить не окремій країні, а всьому світові. В Індії, наприклад, його називають типовим представником епохи національного Відродження. Відомий індійський письменник Мулк Радж Ананд сказав про «Бабур-наме» так:

«Це — одна з найпрекрасніших книг світу». А сам Бабур колись сказав синові: «Коли завершу книгу, скінчиться і моє життя. Її повинні прочитати і твої потомки... Не повторюйте моїх помилок». СУДИЛОСЯ НА ДОЛІ

Настав 899 рік хіджди мусульманського літочислення, що відповідає 1494 рокові Різдва Христового. У столиці Ферганського князівства місті Ахсі, від якого сьогодні залишилася тільки руїна, відбувалися військові приготування — очікували нападу ворога.

Дивним, на перший погляд, здавалося те, що ворогами стали люди, які перебували у близькій спорідненості. Ферганський правитель Умаршейх (батько Бабура) доводився зятем ташкентському ханові Махмуду, а самаркандський володар Абубакир Ахмад-мірза, який ішов війною з Коканда, був його рідним братом. Крім того, дочка самаркандського володаря Айша і спадкоємець Ферганського правителя були заручені ще з п’ятирічного віку. Однак... у війни своя логіка і свої закони.

Бабур був єдиним сином Умаршейха від однієї з його дружин — Фатіми-султан. Так сталося, що йому вже у дитячому віці довелося взяти на себе тягар влади і відповідальності. Його батько Умаршейх помер не в бою. Життя правителя Фергани обірвалося безглуздо... Довго не прибували гінці із звістками про ворога. Залишалася надія тільки на поштових голубів, навчених літати з Ахси на Маргелан і Коканд.

Умаршейх був завзятим голуб’ятником... Він піднявся на високий дерев’яний голубник, але раптом голубник із тріском повалився разом із ним у провалля — його основу підмили води річки.

Спадкоємцеві ферганського володаря на той час було 11 років. Він багато читав і вирізнявся допитливістю, знав напам’ять сотні бейтів із Фірдуосі, Сааді, Навої. Особливо любив поему Алішера Навої «Фархад і Ширін» про подвиги Фархада. Доля ж призначила йому славу полководця і політика. Та тоді, відразу по смерті Умаршейха, в місті почалася смута. Саме в цей складний момент «благородного Захіреддіна Мухаммада Бабура» було проголошено законним володарем Фергани під наставництвом Мазід-бека. Смертельна небезпека нависла над містом, але від розграбування і знищення його врятувало диво. Та ж стрімка і несамовита річка, яка забрала життя Умаршейха, врятувала від великої військової поразки юного спадкоємця. Під час розливу річки Кувасай зруйнувався міст, через який переправлялося військо грізного самаркандця Султана Ахмада. Інші воїни, які намагалися подолати річку вбрід, потрапили в болото і загинули. Таким чином, втрати ворога перевищили всі його втрати у попередніх військових кампаніях. Стихія виявилася на боці юного правителя Фергани і подарувала йому першу перемогу над ворогом. Місто було врятоване.

ЧАС ВИПРОБУВАНЬ Надежды на людей, прильнувших к трону, — нет. Исчезли верности законы. Бедный свет! Бабур, стань лучше захудалым беком. Двух шахов под одной короной хуже нет!

Облога Самарканда військом юного Бабура тривала все літо і всю осінь. Зрештою виснажені голодом та іншими бідами, мешканці міста відкрили ворота. Переможці думали, що після взяття міста всі труднощі будуть позаду, але помилилися. На тритисячний гарнізон припадало близько шести тисяч коней. Під час студеної зими, у місті, яке перенесло семимісячну облогу, не було можливості одночасно нагодувати самаркандців і зібрати достатній запас продуктів для війська, забезпечити корм коням. Місто затихло і збідніло.

Незабаром чимало беків таємно втекли від юного володаря, і якось до Бабура надійшла звістка, що Ахмад Танбал (один із його воєначальників) разом зі своїми прихильниками підняли заколот. У Ферганській долині настав розбрат.

Нову немилість долі довелося випробувати молодому мірзі: він важко захворів. Одужавши, Бабур відразу ж виїхав із Самарканда, але час було згаяно. Сусідні правителі, зокрема, володар Бухари Султан Алі, завжди прагнули скористатися слабкістю конкурента, підпорядкувати або навіть знищити його. Військо бухарців стояло біля Шахрісабза, і ні на що добре сподіватися не випадало. Найбезпечнішим місцем для Бабура і його нареченої Айша- бегім міг бути лише Ташкент.

В дорозі молодого мірзу застала звістка про зраду беків і падіння Андіжану. Доля виманила Бабура із Самарканда і позбавила його Андіжана. Він завис між небом і землею. Йому здавалося, що зрадник Танбал, удачливий Султан Алі і Шейбані-хан, який зібрався з силами у Туркестані, сміялися над ним, як над довірливою дитиною.

Доля незабаром звела його з підступним зрадником Ахмадом Танбалом. Рішуче настроєний Бабур взяв Маргелан, Ош і розбив поблизу Андіжана військо бунтівника, але залишки цього війська зачаїлися у міській фортеці. Молодого мірзу, втім, підвела безтурботність беків, захоплених радістю перемоги. У світанковий час на табір Бабура напали вороги, а потім заманили його, захопленого переслідуванням, до пастки. Він, поранений стрілою в ногу, раптом побачив перед собою Танбала, що розмахував тим самим подарованим мечем, якого колись цілував на знак вірності Бабурові. Від смерті юного правителя врятував шолом і вірний друг, що вивіз його з поля бою. Більше, ніж рани, Бабура мучилу усвідомлення несправедливості долі. Він думав: «Чому рука нечестивця на полі бою виявилася сильнішою і вправнішою?»

Навколо Бабура плелися нові й нові інтриги, його втягували у криваві сутички. БАБУР І АЛІШЕР НАВОЇ

Полум’яний порив у юності — стати знаменитим, прославити своє ім’я — змушував юного володаря мріяти то про військові перемоги, то про чудові вірші і дастани, дітища його пера.

Щойно він повернувся з Самарканда, змучений тривалою облогою цього міста, і поки що мрія про перемоги у великих битвах залишалася для нього недосяжною мрією. Стати великим поетом? Для цього, як відчував Бабур, у нього сил замало. Можливо, його ще почує великий Навої, і вони познайомляться. Можливо, він стане його учителем? Все марніє, великі держави розсипаються, як тільки підуть із життя ті, хто заснував їх. А от поетичні рядки живуть століття.

В цей час чужинець Шейбані-хан створив сильне військо і захопив Бухару. Він зазіхав на владу, яка здавна належала Тимуридам, і сам хотів стати основоположником нової династії. Нині біля стін Самарканда стояло його величезне військо. Незабаром цьому величному місту доведеться підкоритися поневолювачам через продажність владної верхівки. Бабурові ж випали на долю поневіряння.

Шейбані-хан думав, що той не витримає блукань у горах і повернеться до Андіжану. Або ж стане шукати заступництва у свого дядька Олача-хана, який правив десь далеко за Іссик-Кулем. Не насмілиться ж нападати Бабур на того, чиє військо значно більше. Проте молодий мирза зважився на відчайдушний і ризикований крок — напасти на Самарканд, поки Шейбані-хан ні про що не підозрює. Похід готувався у великій таємниці. Беки не раз відраджували Бабура від ризикованого задуму. Однак відмовитися від свого задуму — значить з’явитися в Андіжан зовсім приниженим і прибитим, підкоритися волі Ахмада Танбала. Кочувати по закутках своєї держави — найбільше приниження. Такого Бабур собі не міг дозволити. Він зважився битися як лев: або перемогти, або померти. Цього разу доля була прихильною до Бабура. Поки Шейбані-хан гасав у погоні за ним, той оволодів містом, і до двохсот нукерів молодого мірзи приєдналися десятки тисяч людей. Народ відплачував за наругу приспішникам Шейбані-хана. Почалася справжня розправа.

Ще не охололу радість від перемоги посилила і мила для серця звістка: Бабур отримав листа із Герата від самого Алішера Навої. Вітання від великого поета лестило Бабурові. Виявляється, він знає його, Бабура, з такої далечіні пильно стежить за ним. «Цього разу Ви відвоювали Самарканд з відвагою, гідною свого імені» ( прим: Бабур у перекладі з арабської означає «лев» ), — писав Навої. Дізнавшись від вірних людей про поетичний дар Бабура, Мир Алішер закликав його сміливіше пробувати свої сили не лише на ратному полі, а й у віршуванні.

На цьому відтинку життя успіхи йшли один за одним. Після того, як було відвойовано Самарканд, Ургут на сході, Согд і Дабусія на заході вийшли з-під влади Шейбані-хана, визнали владу Бабура. Шейбані ж готувався до майбутніх битв, а облогу Самарканда зняв. Бабурові на той час було лише шістнадцять років, але він знав, що сказати великому Мир Алішеру... Хто чекає добра від людей, нехай найвищих, але тих, які дбають лише про власну користь, — той ошукається, неодмінно ошукається.

Мир Алішер тому приносить людям добро, що стоїть незмірно вище за облесливців, котрі гуртуються навколо вінценосця (всі вони, загалом, тимчасові у цьому тлінному світі!). І Бабур записав до листа у відповідь йому такі рядки.

Благое от временщиков —

скажи, о душа, кто знает?

А шаха, честней льстецов,

придворных льстецов,

кто знает?

Служи не себе, — добру,

будь выше толпы корыстной,

Служить кто добру готов —

в себе Человека узнает!

Через два дні особливий посланець вирушив із листом і дорогими подарунками із Самарканда до Герата. Бабур сподівався, що відповідь від Навої він отримає до закінчення зими. Та коли з’явилися перші проліски, з Герата замість очікуваної відповіді, надійшла сумна звістка: Алішер Навої помер. Посланець від Бабура їхав до нього тоді, коли поета вже не було в живих. Надії молодого мирзи, що великий Навої буде його наставником, не справдилися. Шейбані-хан готував нову війну проти Бабура.

ПОНЕВІРЯННЯ ВІНЦЕНОСЦЯ

Не расспрашивай, друг, что со мной, ибо стал я слабей: Плоть слабее души, а душа моя плоти больней. Сам не свой — как главу за главой повесть мук изложу? Этот груз мой живой ста железных цепей тяжелей!

Протистояння Бабура і Шейбані-хана наростало. До жодної битви мирза не готувався так одержимо. І ось його супротивник, лишивши в Бухарі і Дабусії гарнізони та вірних керівників, швидко рушив до Самарканду.

Бабур вийшов до нього назустріч і став табором поблизу ріки Зарафшан. Шейбані-хан прагнув прискорити битву, оскільки знав, що до молодого мірзи має підійти підкріплення з далекого Туркестану. Нині ж значна чисельна перевага була на його боці. Крім того, до стану Бабура він підіслав Бінойї — поета і астролога, який був насправді вивідувачем хана. Він-бо й порадив довірливому правителеві почати битву раніше. Бабур зазнав серйозної поразки, і йому довелося рятуватися від переслідування.

Так він опинився у Ташкенті. У палаці Махмуда-хана, який був рідним дядьком колишнього самаркандського правителя, Бабура зустріли непривітно. «Сіятельний» Махмуд- хан своєю поведінкою дав зрозуміти, що «сіятельного» Шейбані-хана він поважає більше, як переможця, аніж власного племінника-невдаху. Чи міг знати манірний вельможа, яка страшна смертельна розплата за пиху і зарозумілість чекає його попереду! А поки що... його, безумовно, турбувала загроза нападу Шейбані-хана на Ташкент. Тому він закликав до себе на допомогу молодшого брата Олач-хана з далеких країв за Іссик-Кулем. Десь за місяць п’ятнадцять тисяч його нукерів прибувають сюди. Звісно, можна було поставити на чолі тридцятитисячного війська Бабура, але якщо той переможе Шейбані, то потім люди звеличуватимуть не його, а Бабура. Кому ж не відомо: у чиїх руках військо, у того слава, а у кого слава, тому належить і влада. Бабура ж обтяжувало власне становище при дворі дядька. Народжений вінценосцем не хотів бути нахлібником. Його стосунки з дружиною не складалися, і він дав їй потрійне розлучення, після якого, за шаріатом, вже було неможливим відновлення шлюбу. Потім мирза вирушив до Ура-Тюбе. Там він вів дуже простий спосіб життя і навіть ходив босим по каменях. Бабур пізнав брехливу звабливість влади, марноту і суєту життя вінценосця...

Манірний і зарозумілий володар Ташкента Махмуд-хан втягся у війну з Шейбані-ханом і зазнав поразки. Молодий мирза пам’ятав, що правитель Гіссара Хісров-шах колись відняв трон у двоюрідного брата Бабура Байсункура-мирзи, а іншого паростка Тимура, щоб той не зазіхав на трон, осліпив, притиснувши до очей вістря розжареного списа.

Душа Бабура була у сум’ятті. Не таким він уявляв собі життя вінценосця. Він мріяв про єдину велику державу і залишатися там, де гризуть один одного, принижують і топчуть, більше не мав наміру. Могутній, грізний і квітучий колись Мавераннахр знову роздирала війна владик. Ахмад Танбал і Шейбані-хан, колишні «союзники», готові були знищити один одного, Бабурові душа не лежала в цей період римувати дзвінкі рядки. Та він продовжував писати книгу свого життя «Бабур-наме» і намагався писати правдиво — без прикрас, бо «якщо приховуватимеш хворобу, все одно тебе жаром видасть». Бабур швидше писав для себе, для звіту перед власною совістю. Заповітний зошит був другом, якому він довіряв усі свої таємниці.

Тим часом Ахмад Танбал зазнав поразки від Шейбані-хана у відкритому полі під Андіжаном і закрився у фортеці. Після облоги і взяття міста Танбала та його братів пошматували на клапті нукери Шейбані.

Бабур розмірковував про несправедливість долі. Невже у цьому тлінному світі, для того, щоб стати переможцем, треба бути таким, як Шейбані? Він же хотів бути освіченим правителем і віддавав багато сил поезії, мистецтву, міркував про людяність і програв Шейбані. Жорстокі взяли гору. Тепер лишалося думати про порятунок життя і продовження боротьби. Бабур покинув Ісфару і попрямував до Герату, де правив його родич Хусейн Байкара. За величним Паміром його чекали Гімалаї, Гіндукуш і нові випробування долі. Георгій МЕЛЬНИЧУК Закінчення в наступному випуску «Історія та «Я»