Аркуш загального зошита

Коли Іван Піддубний та Євдокія Башмакова — вона в заміжжі свого прізвища не змінила — знімались на цю фотокартку, я був маленьким чи, може, й зовсім не було мене ще тоді. Такими молодими і вродливими батьків своїх і не пам'ятаю.

Ще кілька років тому я не наважився б голосно говорити про них. Адже були вони простими, звичайнісінькими людьми — не удостоєними ні високих, ні середніх нагород. І головне — без славетного героїчного минулого, оскільки зовсім не брали участі в епохальних звершеннях та побудовi соціалізму.

Батько не здійснив подвигів на фронті, бо мав такий поганий зір, що на війну його не взяли. І мати в підпіллі не боролась, навпаки, вчителювала в окупації. А в мирний час...

Не повернувся з війни перший чоловік Євдокії, який пропав безвісти під Сталінградом, а в Івана чомусь не склалася перша сім'я, тож у травні 1948 року мої батьки одружилися. І знову-таки — ні тоді, ні в пізніші роки не звершили чогось доблесного. Тільки й того, що тридцять років прожили разом, померли майже одночасно та у школі села Федорівка (тепер — Чубарівка), що на Запоріжжі, навчали дітей.

Не стверджуватиму, що Іван Васильович та Євдокія Миколаївна викладали не тільки шкільні предмети, але й прищеплювали працелюбність, доброту і чесність: учні бували різні, і когось, можливо, навіть простої арифметики не вдалося навчити.

Проте своїх дітей мої батьки і вчили, звісно, і виховували. І користувалися при цьому не стільки педагогічними прийомами, а більше просто людськими, не посилаючись на якісь моральні кодекси або, тим паче, Божі заповіді. Ще й досі мені в пам'яті, як зробив я було шкоду, а батькові сказав, що то, мовляв, не я — і батько захищав мене, а потім, коли виявилася-таки правда, він лише сказав із гіркотою, що йому соромно за мене.

І мати не говорила високим стилем, що треба, значить, бути особистістю своєрідною і яскравою. Вона просто, як завезуть у сільмаг багато однакового, собі такого не купувала.

Звичайно, мали вони і вади. Однак не хочеться говорити про це — і не тому, що незручно: якось батьки зуміли так поставити, що їхні слабкості не були виправданням для моїх колишніх і теперішніх гріхів...

1978 року продзвенів останній дзвоник спочатку Іванові Васильовичу, а через чотири місяці і Євдокії Миколаївні, це коли їх проносили на гробки повз школу. Рано вони згасли: для смерті були ще молодими.

Довго-довго було сумно — аж до сліз, та все-таки той сум поступово вгамувався. Бо, звісна річ, помирати колись треба все одно.

Проте хоча й багато літ минуло, не втамувався жаль, що не вдалося свого часу по-справжньому погомоніти з батьками, що так мало знаю про їхнє життя.

Бо що може бути неприроднішим за те, коли батьки мовчать, а діти не запитують. А мої батьки мовчали, особливо мати. Але вже після (не від неї) я дізнався, що діда мого, Миколу Башмакова, посадили в тюрму (не схотів у колгосп). У тюрмі дід занедужав, і його випустили вмирати, та голод він пережив-таки (вдома не було й рісочки — люди підгодовували: хто кухлик молока дасть, хто крашанку) і 1934-го відійшов у кращий світ.

Пізніше я поїхав у Тимковщину, що на північ від Дніпропетровська, під Магдалинівкою, вклонився на занедбаному краю кладовища могилам діда та баби, провідав їхню хату і подвір'я; в сусіда і, можливо, далекого родича (колись пані Тимковська виміняла за собак собі кріпаків із Вороніжчини) спробував було більше дізнатися про мого діда. Проте вісімдесятилітній сусід-однофамілець (а, може, й родич) побоявся розповісти.

Батьки мовчали, а я не розпитував. Не знав нічого про материного батька... Однак про діда Василя Піддубного дещо чував. Спочатку було думав, що він із бабусею й малим іще тоді Іваном, моїм батьком, були в тій Ісакогірці, яка під Архангельськом, на заробітках. А потім зрозумів: то діда мого вислали за те, що був куркулем.

І хоч не вірилося, що мій дід чинив колись «класові злодіяння», орудуючи сумнозвісним обрізом, та розпитувати про щось таке я не наважувався. Бо як же це: комсомолець — і куркульський онук.

Тепер уже знаю: не за безжальну експлуатацію наймитів дідові дали «три роки вольної виселки». Та чи й були ті наймити?

Газета «Червоне Запоріжжя» 17 жовтня 1929 року повідомляла, що в «Томаківці, Новояколівці, Туркенівці, Цар- куті, Купріянівці не склали жодного труддоговору з куркульськими господарствами. Невже ж там немає жодного куркуля?» І трохи нижче вже не інформація, а догана і спонукання: «Багатотисячну наймитську масу не мобілізували навколо гасла партії». Саме зі згаданої в цій публікації Туркенівки на місяць раніше, 14 вересня того ж переломного року, «забрали» Василя Піддубного (і заодно ще чотирьох його односельців). У довідці, виданій відповідними органами через шість десятиліть, красномовно сказано, що так, мовляв, і так — «...по подозрению в проведении антисоветской агитации».

Отож діда Василя вислали в безмірні простори братньої Півночі, прадіда Семена і прабабусю Одарку взяв до себе «на квартиру» колишній голова ревкому Омелько Булах, у хаті Піддубних зробили свинарник сільгоспартілі із променистою назвою «Зоря». І досі в тім селі, яке тепер оперетково називають «Маліновка», стоїть руїна тієї хати.

У цім селі мені таки трохи розповіли про ті часи і про мою рідню. Про те, що бабусиного наймолодшого брата Омелька Кошляка розкуркулили простішим способом: посадили на підводу, вивезли за село, у Солошину балку, і викинули там, як сміття. Про те, як прабабуся Одарка 1933-го померла від голоду: вона, щоб не об'їдати прадіда, який трохи підробляв шевцюванням, пішла до старшої дочки Пріськи, звідти — до Ганни, а від Ганни, в якої теж нічого не було, до наймолодшої Домахи не дійшла... Добре, хоч поховано її по-людському.

У передостанньому абзаці виданої довідки зазначено, що «Поддубный В.С. реабилитирован», а в останньому абзаці — що відповідне управління «другими сведениями в отношении... не располагает». І оте «не располагает» слід розуміти так, що відомству ті «свєдєнія» і заодно та людина були вже без «надобності».

Бо нікуди мій дід із цієї землі не дівся. Тільки й того, що як повернувся із «Северного края» — так офіційно називалося місце висилки, — то в рідній Туркенівці не схотів далі жити, поселився в сусідньому селі сусіднього району.

А Омелько Кошляк облаштувався в Новозлатопіллі того ж Гуляйпільського району. 1937-го його забрали назовсім. Дочка ж його з того Новозлатопілля в рідне своє село — за сім кілометрів — поїхала аж на початку дев'яностих, бо й дивитись на ту Туркенівку не могла.

Тому Василь Піддубний у селі Новоселівка Пологівського району був їздовим у колгоспі за радянської влади і бригадиром у колгоспі за німецької влади. Якийсь радянський солдат-визволитель забрав був у діда дешевого кишенькового годинника. Коли фронт пішов далі, на дідову скаргу, знайшли того воїна і після того, як поспитали людей, а люди сказали, що Піддубний був і при німцях справедливий, — як треба, мовляв, солому завозити, то призначав із крайньої хати і всім підряд, — годинника повернули.

Про цю подію від батька я почув. А дід, як пам'ятаю, на моє хлоп'яче запитання, чи брали його в армію, відповів дуже коротко, що брали в трудармію, та що воно таке і чи надовго, коли, куди й що він там робив, про це не знаю й ніколи вже не дізнаюсь.

І пам'ятаю ще, як хтось із дідових ровесників у застільній бесіді сказав, що хіба ж то куркулі були — просто добре працювали люди. А я ті слова почув випадково й недовірливо і не знав, що й думати. Це тепер уже вірю, що так воно насправді й було: добре люди працювали. Бо навіть ось і тепер уже в дідового онука працювати погано душа не лежить.

Звичайно, дещо про минуле свого роду таки ж я знаю. Знаю, наприклад, що як заскочила ватага орлів легендарного «батька» (а заодно і орденоносного комбрига) у двір до Піддубних, то ото тоді наш рід ледь не перестав існувати. Але, на щастя, серед тих борців проти гніту і нерівності був бідняк, якому прадід позичав колись мірку зерна, а віддачі не діждався, то той дядько і заступився.

Про цю історію, про воїнство гуляйпільське та їхнього отамана небагато, але говорили. А от про голод згадували глухо: казали, що голод був, але коли він був і через що? Запам'ятав тільки назавжди: якщо довго голодуєш, то потім зразу їсти багато не можна, бо помреш. То батько так ще зовсім малого мене навчав трагічної народної мудрості.

Та оце — написане тут вище — майже і все, що мені відомо про колишні літа моїх батьків, моїх дідів. Мало про те говорили, бо такий був час. Хоча, напевне, сказати хотіли більше...

Після смерті батька серед його зшитків із різними записами (від читацьких вражень до господарських нотаток про погоду і город) виявився і майже чистий зошит. Тільки на першому аркуші того загального зошита «в арифметику» рукою вже хворого батька було записано:

«...В перший клас почав ходити у 1926 році. Проходив 3,1/2 роки. Бросаю. Матеріальні умови. Мати в Сталіно. Батько в Ісакогорці. Через деякий час забирає до себе.

Школу не відвідую два роки (або й більше). По-моєму, ми з матір'ю їдемо до батька у 1931 році.

Там я спочатку працюю коногоном (спочатку верхом на одному коні (сидів на бік), потім четверо добрих) — витягували брьовна з річки.

Один раз кінь провалився у річці. Я почав боятися і батько посилає у школу, у п'ятий клас (в середині навчального року). Учитель фізики (Алексей Александрович) відгукнувся: «Зачем он (директор Виктор Юдин) принимает?»

Це про мене. Вчителька російської мови також не хвалила. Перший диктант писав на «очень слабо», по 40 з лишнім помилок». (Зберігаємо стиль оригіналу. — Ред. ).

...Звичайно, боляче було втратити батьків так рано і нелегко в наш майже постійно нелегкий час було жити без них і передусім із погляду родинного, духовного. Зрозуміло, що з літами біль поволі втамувався. Проте й досі іноді стає нестерпно прикро й гірко, що не вдалось мені з ними щиро і довірливо поговорити про те, що було до мене...