Антирадянщик № 1-3

Американський історик Річард Пайпс — про витоки й походження московського, імперського та радянського «простору тиранії»

Закінчення. Початок читайте «День», №87 — 88, 89 — 90.
   Сам Річард Пайпс вважав тритомну обширну працю під короткою й місткою назвою «Російська революція» головною справою свого життя (цікаво, що епіграфом до цієї епопеї він обрав точний вислів російського аристократа, наближеного до кількох монархів, Івана Щегловитова: «Паралітики влади слабо, нерішуче, якось мимоволі борються з епілептиками революції». Краще не скажеш!)
    Чому Пайпс обрав саме таку тему й присвятив їй 15 років життя (1975 — 1990; у цей же період, як ми вже писали, він був впливовим політиком)? Сам автор дає таку відповідь: «Я вважаю російський досвід класичним прикладом того, до якої катастрофи призводить використання державної влади задля того, щоб переробити, докорінно змінити саму суть і людини, і суспільства, створеного людьми. Але ж саме це і було кінцевою метою більшовиків! Згадаймо Троцького: саме він одного разу заявив, що його партія ставить своїм завданням ні більше ні менше як «висадити в повітря світ». Така мета може виглядати скільки завгодно божевільною, але для багатьох інтелектуалів вона була (і досі залишається) непереборно привабливою. І що більш віддаленою ставала ця недосяжна мета, то більш жорстокими ставали кроки більшовицьких теоретиків, безмежно переконаних у своїй правоті. Ця переконаність змушувала їх у черговому — ще більш безжалісному — насильстві над людиною бачити шлях до досягнення своєї мети. Закінчилося все жахливою катастрофою: десятками мільйонів загиблих — від голоду, від рабської табірної праці, від розстрілів. Це якщо говорити про Росію.

Усе це обов’язково треба знати. Мене вражають результати опитувань громадської думки, згідно з якими громадяни Росії вважають Леніна і Сталіна відповідно третім і четвертим за значенням серед найбільших діячів історії людства (Пайпс наводить дані станом на 1990 рік. — І.С.). Ленінські бюсти і статуї на повний зріст, розкидані по різних містах Росії, просто жахають мене. Так само, як і уславлені в назвах вулиць «Великі Жовтні» та інші радянські реалії. І всі продовжують грузнути в цій безкінечній галюцинації, залишаючись у полоні демагогів, які обіцяють рай на землі. І будуть грузнути, аж поки людина не окреслить чітку межу, що відділяє її від минулого — так, як це зробили німці своєю денацифікацією» .

Американський учений чесно попереджає читачів своєї праці: «Ця книга, безумовно, розчарує дві категорії людей: тих, хто вважає, що події 1917 року були неминучими і позитивними, і тих, кому вони здаються протиприродним відходом від правильного історичного шляху Росії. Проте вона знайде відгук у всіх тих, чия свідомість не скута ідеологічними настановами соціалістичної або російської націоналістичної орієнтації. Впродовж довгих років праці над цією книгою я твердо тримався думки, що події, які описуються в ній, були зовсім не неминучими, проте настрої, які за ними стояли, не могли залишитись без наслідків. І центральне місце в моїй праці посідають не ідеї або безликі «маси», а особистості і групи, чиї вчинки та рішення вплинули на долі мільйонів. Російська революція для мене драма, трагічні події якої обумовлені людськими слабостями».

Показово, що Пайпс, для якого завжди важливими були морально-етичні аспекти історії, торкається і цього аспекту проблеми. Зокрема, він пише: «Перед лицем трагедії історик зовсім не зобов’язаний залишатися безстороннім спостерігачем, і, якщо інколи мені не вдавалося приховати власне хвилювання, це не варто сприймати як свідчення «ненаукового підходу». Аристотель, який вчив поміркованості в усьому, тут робив виняток, стверджуючи, що «тих, кого не приводить у гнів те, що має гнів спричиняти, слід вважати просто дурнями». А там, де між людьми панує очевидна несправедливість — там місце саме гніву».

Загальна концепція російської революції, вироблена Пайпсом, у головних рисах є такою: «Російська революція, якщо її розглядати в історичній перспективі, є подією значно масштабнішою, аніж боротьба за владу в одній конкретній країні. Це, безперечно, найбільша подія історії ХХ століття. А переможців у цій битві вела за собою ідея абсолютного перетворення держави, суспільства, економіки та культури в цілому світі заради кінцевої мети — створення світлого майбутнього.

Події такого масштабу не мають ні чітко вираженої «вихідної точки», ані чіткого фіналу. Історики вже давно сперечаються про датування подій середніх віків, доби Ренесансу і Просвітництва. Аналогічно немає єдиного та незаперечного датування періоду російської революції. З упевненістю можна лише стверджувати, що розпочався він не з падіння царського режиму в лютому-березні 1917 року і з перемогою більшовиків у громадянській війні за три роки не завершився».

Слід враховувати, вважає Пайпс, що «революційний рух стає найсуттєвішою рисою російської історії вже з шістдесятих років ХІХ століття. Перша фаза російської революції, у вузькому значенні цього слова (відповідає конституційному періоду Французької революції 1789 — 1792 років), розпочалась із заворушень 1905 року. Тоді з ними вдалося впоратися завдяки поєднанню репресивних заходів і певних поступок, але за дванадцять років, у лютому 1917-го, заворушення виникли з іще більшим розмахом і завершились жовтневим більшовицьким переворотом. Після трирічної боротьби з внутрішніми та зовнішніми ворогами більшовикам вдалося встановити безперечне панування над більшою частиною колишньої Російської імперії. Проте для здійснення своїх далекосяжних планів у галузі економіки, соціального і культурного перетворення вони ще були занадто слабкі. Це завдання відсунулося на декілька років, упродовж яких країна могла оговтатись від потрясінь. Революція відновилася в 1927 — 1928 роках і завершилася лише десять років потому ціною жахливих випробувань і мільйонів життів. Можна навіть стверджувати, що революція завершилася лише зі смертю Сталіна 1953 року, коли його наступники, нерішуче і з відступами, взяли курс на політику, що її можна було б умовно охарактеризувати як «контрреволюцію згори», що привело, як ми могли бачити, в 1990 році до відмови від доброї половини «революційних завоювань».

Пайпс наголошує: «В ширшому сенсі слова російська революція тривала ціле століття... Самодержавна монархія, яка правила в країні з середини ХІV століття, вже не могла відповідати вимогам сучасності і поступово втрачала свої позиції на користь радикальної інтелігенції, яка поєднувала в собі сповідання вкрай утопічних ідей із безмежною жадобою влади (далі Пайпс переконливо показує, що Ленін — найяскравіший приклад такого роду людей. — І.С.). «На нашу думку, — вказує історик, — кульмінація революційного процесу припадає на чверть століття, що відраховується від початку широких збурень у російських університетах у лютому 1899 року і закінчується зі смертю Леніна в січні 1924 року».

Писати холоднокровно, вказує знаменитий американський дослідник, про російську революцію майже неможливо. Проблема, на думку Пайпса, ще й у тому, що «радянський уряд, який контролював основний корпус джерел і розпоряджався історіографією, бажав, щоб його джерело легітимності — революція — описувалося відповідно до його ж настанов. Упродовж десятиліть цілеспрямованого подання історичних подій цей уряд спромігся не лише встановити канони опису подій, а й позначити їхній вибір. Серед багатьох тем, заборонених для історіографії, — роль лібералів у революціях 1905 та 1917 років, змовницький характер більшовицького перевороту, категоричне неприйняття більшовицького режиму за пів року після його приходу до влади всіма класами, включаючи і робітників, відносини більшовиків з Німеччиною в 1917 — 1918 роках, військова кампанія, спрямована проти села в 1918 році, і голод 1921 року, що забрав мільйони життів. Тому досліднику ще належить... скинути з себе ту «гамівну сорочку», в якій сімдесят років тримала історичну науку офіційна історіографія». Додамо, що, всупереч оптимістичним прогнозам Пайпса, який вірив, що цієї сорочки вдасться позбутися — цього в путінській Росії якраз не відбулося.

Історик відзначає важливу річ: «Після 1789 року, початку Великої французької революції, на весь зріст постали найпекучіші етичні питання: чи треба руйнувати сучасні інституції, що створювалися століттями і випробувані часом, заради нових ідеальних систем; чи виправдано жертвувати благополуччям і навіть життям людей нинішнього покоління заради поколінь майбутніх, і чи можна взагалі перетворити людину на ідеальну істоту, джерело самих лише чеснот? Якщо заплющувати очі на ці питання, порушені Едмундом Берком (визначний англійський державний діяч, філософ і публіцист. Жив у 1729 — 1797 роках. — І.С.) уже два століття тому, — не розгледіти, не зрозуміти почуття і мотиви, що рухали і тими, хто творив революції, і тими, хто супротивився їм. Бо в кінцевому рахунку «паливом» революційних пожеж, що спалахнули після 1789 року, російської революції зокрема, була не політика, а віра» — підсумовує Пайпс.

***

У чому з американським професором не можна не погодитись? Це передовсім моральний аспект історії. Пайпс пише: «Безумовно, науковий підхід вимагає від історика критичної оцінки джерел і чесного ставлення до фактів, знайдених у них. Але це зовсім не означає етичного нігілізму, тобто позиції сприйняття всього, що відбувається, як неминучого і належного, і, отже, такого, що стоїть за межею добра і зла — позиції, яку поділяв, наприклад, Бердяєв, який стверджував, що судити про російську революцію можна не більше, аніж про настання льодовикового періоду або про падіння Римської імперії. Але російську революцію витворили не сліпі сили природи і не безликі «маси», а цілком реальні особистості, що переслідували свої інтереси. За всіх своїх стихійних рис вона стала результатом свідомих дій, і тому не може не піддаватися оцінці».

Давній римський принцип: кому вигідно — варто покласти в основу оцінки фундаментальних історичних подій, насамперед революцій. Пайпс правий: свідомі дії історичних діячів мають піддаватися оцінці задля вивчення й прогнозування майбутніх подій (можливих революцій зокрема), оскільки історична наука ґрунтується передовсім на фактах, а вже потім на їх інтерпретації.иків «висадити старий світ у повітря» та побудувати «світле майбутнє»