Антирадянщик № 1

Американський історик Річард Пайпс про витоки й походження московського, імперського та радянського «простору тиранії»

У 70-х роках минулого століття гарвардський професор історії Росії Річард Едгар Пайпс (11.07.1923 — 17.05.2018) охоче показував друзям і знайомим контрпропагандистську книжку, видану в Москві за брежнєвських часів, під «викривальною» назвою «Річард Пайпс — фальсифікатор історії» (у цьому опусі зазначений професор безліч разів іменувався не інакше, як «антирадянщик № 1», «озлоблений яструб від науки на службі Вашингтона», «зоологічний антикомуніст «тощо). Хоч як це парадоксально — а може, жодного парадоксу тут немає — Пайпс із явним задоволенням, без тіні роздратування демонстрував цю книжку, навіть з готовністю дарував її, додаючи при цьому: «Дуже цікава річ! Вона переконує мене, що я недарма займаюся своєю справою — історією».

Дещо згодом, коли Пайпс увійшов до складу експертно-аналітичної групи, створеної при ЦРУ для оцінки реального потенціалу СРСР та його справжніх намірів щодо Сполучених Штатів (висновки вченого були такими: радянський режим є потенційно внутрішньо слабким і тому слід нарощувати політичний тиск на нього), а пізніше, в роки президентства Рейгана, посів відповідальну посаду в американській Раді національної безпеки і навіть, як багато хто стверджує, став автором знаменитої формули «СРСР — імперія зла» — згодом, повторимось, підстав для оголошення Пайпса «ненависником комунізму» й русофобом помітно побільшало. Причому якщо ставлення Пайпса до комунізму справді було чітким й недвозначним, то від «русофобії» він відхрещувався до кінця життя, заявляючи: «Я не маю ненависті до Росії як такої, я все життя присвятив вивченню історії цієї країни, прагнучи зрозуміти, чому Росія століттями перебуває у просторі тиранії, будучи неспроможною звідти вийти» (варто зазначити, що Пайпс з юних років вільно володів російською, що полегшило йому цю працю).

І він дійшов точних, глибоких і водночас наочно-показових висновків (тут можна згадати слова Ейнштейна: «Наукової істини сягає той, хто спроможний простими, ясними словами розповісти про свої результати навіть людям, далеким від науки»). Коли 2012 року 89-річний Пайпс прибув до Москви для дискусій з тамтешніми істориками, один з російських учасників зустрічі, сподіваючись, що Пайпс, в силу поважного віку, дещо розгубиться й не відразу підбере влучну відповідь, поставив американцю в’їдливе запитання: «Ось ви постійно наголошуєте на жорстокості й нецивілізованості влади московських царів у порівнянні з європейським монархами. Але хіба Генріх VІІІ Англійський, за якого кров лилася буквально рікою, був м’якішим або гуманнішим від свого молодшого сучасника Івана Грозного?» Відповідь Пайпса була миттєвою: «Ні, він, безумовно, не був гуманнішим від Грозного. Але принципова різниця полягала ось у чому: Генріх топтав і зневажав існуючі (!) тоді в Англії закони щодо власності, влади, засад суспільного устрою, в той час як Іван Грозний сам створював такі закони під себе. Це — далеко не те ж саме!»

1991 року, після розвалу СРСР та краху комунізму, Пайпс мав усі підстави заявити: «Мене ігнорували, мене абсолютно ненавиділи. А тепер на мене дивляться як на людину, яка говорила правду». Праці вченого, зокрема такі всесвітньо відомі, як «Росія за старого режиму» (1964), «Російська революція» (1990, у 3-х солідних томах), «Вплив монголів на Русь: «за» і «проти»» (1998), «Росія за більшовиків» (1994), «Утворення Радянського Союзу: комунізм і націоналізм. 1917—1924» (1964) і десятки інших, були перекладені російською (але, здається, на жаль, не українською), ставши предметом широкого публічного обговорення і в РФ. (А раніше за читання, тим більше поширення цих книжок «світила» кримінальна відповідальність.)

Отже, Річард Пайпс, син єврея — громадянина Польщі, торговця кондитерськими виробами, у 16 років — свідок захоплення Польської держави західними та східними хижаками (він розповідав, що врятувався від неминучої загибелі дивом: батько зумів роздобути підроблені документи, і сім’я виїхала до Італії, а звідти — до США), міг вважати місію свого життя — розповісти західному читачеві про те, що таке історія Росії, її влада, в чому суть імперства та більшовизму — в головному виконаною. Він пройшов непростий, тернистий шлях — служба в американській авіації (1943—1944, паралельно здобув диплом професійного перекладача з російської, декілька місяців перебував на авіабазі під Полтавою, де наприкінці війни базувалися американські літаки), після цього — аспірантура в Гарварді (1946-1950), де він стажувався у відомого фахівця з історії Росії професора Михаїла Карповича, помічник викладача в цьому ж навчальному закладі, з 1958 року — професор Гарварда, згодом — директор Центру з вивчення Росії при Гарвардському університеті.

Давні греки стверджували: стиль — це людина. Але доречно уточнити: у випадку з Пайпсом зміст його творів, доволі жорсткий, без ілюзій щодо кремлівської влади (історик наполегливо підкреслював, особливо в рейганівські часи: СРСР буде переможений у «гонці озброєнь» і зменшить свою агресивність лише тоді, коли відчує, що Захід готовий протиставити йому більшу політичну, військову та економічну силу), явно не збігається із зовнішністю професора, його манерою тримати себе. Ось як згадують про Пайпса (вже останніх років життя) його російські колеги-історики, серед них — відомий і в Україні вчений Андрій Зубов: «Він увійшов до зали якось непомітно, трохи здивований величезною кількістю людей, котрі спеціально зібралися побачити його — «справжнього живого Пайпса». Невеликий на зріст, з помітною сутулістю, крупний ніс і гострі, розумні очі. У нього не було жодної пози, непотрібної зверхності. Це був старий професор, мудра людина, яка знала про життя більше, ніж багато хто з присутніх. Пайпс зачаровував своєю м’якою, очікувальною посмішкою, з якою він реагував на слова співрозмовника».

Але час уже перейти до конкретної розмови про Пайпса-історика, про наукові висновки цього вченого, що справили свого часу відчутний вплив не політику США — провідної держави Західного світу. Йдеться, власне, ось про що (спробуємо зосередитися лише на основних тезах):

1. Природа російської політичної системи не залежить від того чи іншого ладу, а є вічною та незмінною.

2. Витоки російської влади, ще з давніх часів, — у так званій «вотчинній державі».

За такої держави, якщо деспот придушує право власності своїх підданих (за Пайпсом, саме таке право є основою демократії і свободи, базовим для всіх інших прав), то «вотчинний» правитель московського типу просто не визнає за цими підданими цього права взагалі! Звідси — жорстока реальність історії: і за Івана Грозного, і за Петра І усі жителі такої держави (від селян аж до найбільш наближених до царя) були, по суті, холопами монарха, чия власність і саме життя цілком залежали від його волі. Недарма за Грозного навіть родовиті бояри у «чолобитних» до царя йменували себе принизливо: «Івашками», «Васьками», «Андрюшками», обов’язково додаючи: «раб твій». Тепер ця теза набула доволі значного поширення, але потрібні були багатолітні зусилля Пайпса, аби його, нарешті , почули.

3. Пайпс своїм невблаганним баченням історичного шляху Росії у межах її тиранічної політичної культури та месіанських традицій ніби говорить усім наївним «мрійникам»: ваша віра у світле демократичне «завтра» цієї країни є не більше, ніж нерозумний самообман, заспокійлива ілюзія. Насправді Російська держава є й ще довгий час залишиться такою, якою вона була завжди — які б маски вона не використовувала. Вона завжди була ворогом свободи, її запеклим антагоністом. Бо суть «вотчинної держави» не змінюється. Пайпс дає ще одне визначення такої держави: «Це такий режим, за якого право суверенітету й право власності зливаються до такої міри, що їх вже стає неможливо відрізнити» (написано ще у 1974 році). «Ця «вотчинна держава», — стверджує Пайпс, — є цілком самостійною формою правління, а не спотворенням, перекрученням якоїсь іншої форми». І тут не виникає конфлікту між сувереном (вищим правителем) та власником, тому що «за «вотчинного» ладу не може бути чіткого розмежування між державою й суспільством, оскільки таке розмежування передбачає не тільки у суверена, а і в інших осіб контроль над речами та (там, де існує рабовласництво) над людьми. І, нарешті, стверджує Пайпс, у «вотчинній» державі немає і не може бути ані офіційних обмежень політичної влади, ані поваги до законів («верховенства права», використовуючи сучасну мову), ані особистих свобод.

4. Впродовж своєї історії Росія (Московське царство) мала декілька можливостей, на думку Пайпса, впровадити в себе європейські норми поваги до власності й до людських прав. Як от у 1613 році (коли обирали нового царя Московії), у 1730-му (коли нова імператриця Анна Іоаннівна відкинула «кондиції» — договірну спробу обмежити її владу), у 1767-му (коли Катерина ІІ загравала з лібералізмом, але доволі швидко повернула все «на круги своя»), у 1801—1805 роках (спроби ліберальних реформ Олександра І), ясна річ, у 1861-му (скасування кріпацтва), у 1905-му («Маніфест» Миколи ІІ з «даруванням» громадянських свобод), з лютого по жовтень 1917-го, з 1956-го по 1964-й (хрущовська «відлига»), безумовно, Перебудова і, доповнимо Пайпса, серпень 1991-го (крах серпневого «путчу» і прихід до влади Єльцина). Всі ці шанси були, цілком або частково, втрачені. Чому?

«Вотчинна» держава суттєво ослабла у ХІХ столітті. Але, підкреслює Пайпс, Російська імперія майже до свого падіння залишалась абсолютною монархією. В цьому вчений вбачає безпосереднє продовження «вотчинного режиму» — оскільки звичка розглядати царство та його населення з позиції власника дуже міцно вкорінилася у свідомості російського правителя та того «служилого класу», що його оточував». Так, зазначає Пайпс, Микола ІІ, наприклад, за своїм темпераментом відповідав ролі конституційного правителя, але ж «він розглядав самодержавну владу як різновид «довірчої власності», котру обов’язок наказує йому передати спадкоємцеві у недоторканності». А реально основа цієї «вотчинної держави» була передана у спадок більшовикам, і вони цю основу криваво «вдосконалили».

5. І дуже важливий аспект проблеми — вельми специфічні політико-ментальні традиції, які століттями впливали на свідомість і правителів, і простих мешканців Московської держави. Цьому питанню, дуже важливому для розуміння того, з якого роду ворогом нам доводиться мати справу, Пайпс приділив пильну увагу.

Початок. Продовження читайте в наступному випуску сторінки «Історія та Я»