Бабель і машина смерті-2

Знаменитий письменник про колективізацію та руйнування першооснов життя

Закінчення. Початок «День», №№141-142

Бабель — і стилістично, і через точний історичний аналіз (хоч оповідання, нагадаймо, було написане в тому ж 1930 році, коли й відбуваються всі жахливі події ) показує: всі оці Житняки, Моринці, Івашки, Назаренки — то нелюди. Але ці нелюди перемогли. Принаймні їм так здається. В цьому і полягає суть трагедії .

Бабель відтворює моторошну картину: після того, як Іван власноруч вбиває кобилу-годівницю сім*ї (яка є жеребою ) , «из дому, спираясь на палку, вышла старуха в холстинных штанах. Желтые волосы облегали дыры ее щек, рубаха висела, как саван, на плоском ее теле. Старуха ступила в снег мохнатими чулками. — Кат (знову українське, дивовижно точне, слово. — І.С.) — отнимая топор, сказала она сыну — ты отца вспомнил? Ты братов, каторжников, вспомнил? (Тут можемо побачити окремий, вражаючий та розлогий, сюжет, якого б вистачило, мабуть, для цілого великого роману — проте Бабель писав не романи, а невеличкі оповідання-шедеври).

І далі — рядки, після прочитання яких буквально — мороз по шкірі.

«Во двор набрались сосуди. Мужики стояли полукругом и смотрели в сторону. Чужая баба рванулась и завизжала.

— Примись, стерво, — сказал ей муж. Иван стоял, опершись в стену. Дыхание его, гремя, разносилось по двору...

— Я человек, — сказал вдруг Иван окружившим его, — я есть человек, селянин...Неужто вы человека не бачили?..».

Сокира. Зарублена кобила («Помиримось, дочка...»). Знищення хати, родини, майна, цілого світу... Самознищення — чим вам, нелюди, краще нікому не дістанеться добро ,що його я заробляв чорними руками ,каторжною працею — так вирішив Іван Коливушка. Водночас до Івана доходить пекельний жах скоєного: дочку вбив...Тому-то «дыхание его, гремя, разносилось по двору».

Увечері з-за воріт хати Коливушки випливли санчата. «Женщины сидели на тюках, как окоченевшие птицы... Воз проехал краем села и утонул в плоской снежной пустыне. Ветер мял снизу и стонал в этой пустыне, рассыпая голубые валы. Жестяное небо стояло за ними. Алмазная сеть, блестя, оплетала небо...». «Бляшане небо» — який сильний епітет знайшов Бабель для символічного відтворення трагедії. А над ним — алмазна мережа зірок...

Загибель селянського світу, загибель людей, які з роду-віку годують Україну — ось про що «Коливушка» Бабеля. «Я человек — вдруг сказал Иван...». Це промовляє селянин, мужик, який, здавалося б, про такі «високі матерії» не так часто замислюється. Людина вбила «дочку» — нікого більше у Івана не лишилося — і тоді страшно застогнала: «Я есть человек, селянин...неужто вы человека не бачили?».

А мужики все розуміють — співчувають Івану — дивляться вбік (не проста, зовсім не проста деталь, відтворена Бабелем...). А далі — вже не тільки сама хата Коливушки, а весь народ наче «окоченел». Івашко з РІКу (пам*ятаєте його: він з’являється у перших же рядках твору) скликає «збори» селянського активу, які мають затвердити утворення колгоспу й схвалити «розкуркулення». Але збори вперто мовчать... Квапливо формується трійка «відповідальних» на зборах (вже суто сталінська «трійка») — той же Івашко, голова колгоспу Євдоким Назаренко, батрачка на прізвище Мовчан. І ще — вже показаний автором Адріян Моренець.

Так, з Кремля тоді, у 1930-му, доходили до Харкова, до ЦК КП(б)У драконівські директиви про «розкуркулення», про колективізацію. З Харкова ці директиви негайно передавались на місця. Але щоб ця людоїдська політика сталінського режиму була реально виконана — потрібні були виконавці в областях, районах, селах... Хтось свідомо йшов у Сибір, відмовляючись чинити злочин, хтось стрілявся, але багато (занадто багато!) знаходилось тоді таких «виконавців». Чи вправі ми засуджувати їх за прагнення вижити? Більше за це: чи вправі ми не засвоїти ці страшні уроки сьогодні? Йдеться про те ,що безсила покора Злу губить безліч невинних життів... Історія карає за такі невивчені уроки нещадно, без жодного співчуття.

Найбільший біль Бабеля — це те, з якою приреченістю українське село прийняло цей удар (принаймні, так він це бачить; зараз, з достовірних документів, відомо про тисячі повстань у різних областях України — люди відстоювали своє право на життя зі зброєю в руках. Проте сили були нерівні — українська держава була придушена ще понад десять років тому).

Бабель пише: «Прибой накатывался и плескал в Великую Старицу. По разломившейся улице повалила толпа. Безногие катились впереди нее. Невидимая хоругвь реяла над толпой». (Можливо, приблизно так у прадавні, біблійні часи описувався Апокаліпсис — Кінець Світу).

І далі письменник розповідає: «Добежав до сельрады — люди сменили ногу и построились. Круг обнажился среди них, круг вздыбленного снега, пустое место, как оставляют для попа во время крестного хода. В кругу стоял Колывушка в рубашке навыпуск под жилеткой, с белой головой. Ночь посеребрила цыганскую его корону, черного волоса не осталось в ней. Хлопья снега, слабые птицы, уносимые ветром, пронеслись под потеплевшим небом».

«— Скажи , Иване, — произнес один старик, — скажи народу, что ты маешь на душе...».

І далі шепіт Коливушки, який посивів за цю жахливу ніч: «Куда вы гоните меня, мир... Я рожденный среди вас, мир...»

«Ворчание проползло в рядах»... Що воно означало? Адріян Моринець висловив його, хоч «вопль не мог вырваться из могучего его тела, низкий голос дрожал: «Нехай робить... Чью долю он заест?».

Бабель звертає увагу читача на фізичні зусилля, з якими вимовлені ці слова. По суті, це вирок (вустами не когось, а саме велетня Моренця!) державній політиці, що вона нібито проводиться «в інтересах трудового народу(!!). Мужики, нажахані, мовчать — проте дуже багато просторікує голова колгоспу горбун Житняк. Уважно вчитаємось в його слова: «Перемена нашей жизни, в чем она есть, ця перемена?». І далі — злоякісне словоблуддя, за яким кістлява рука смерті: «Разве это не позор, разве ж то не ганьба, что, существуя в яких-нибудь шестидесяти верстах от центрального нашого миста (мабуть, йдеться про КиЇв. — І.С.) — мы не поладили господарства на научных данных? Очи наши были затворены, селяне, утекать мы утекали сами от себя...». Саме в цей момент на зборах з*явився Іван Коливушка. «Он подошел к столу, за которым сидел президиум — батрачка Ивга Мовчан, голова Евдоким и безмолвный Адриян Моринец. — Мир, — сказал Колывушка, протянул руку и положил на стол связку ключей, — я увольняюсь от вас, мир... Железо, прозвенев, лягло на почерневшие доски. Из тьмы вышло искаженное лицо Адрияна. — Куда ты пойдешь, Иване? — Люди не приймают, может, земля примет...».

«— Номер, — взвизгнул Ивашко, как только дверь закрылась за Иваном, — самая провокация. Он за обрезом пошел, он никуда, кроме как за обрезом, не пойдет...». Ухвалено рішення : «нарядить стражу у Колывушкиной хаты. В стражники выбрали Тымыша, виконавця... Наутро Тымыш донес, что проишествий не было».

А теперь — послухаємо голову колгоспу. «Чем нам теперь глотку запхнешь, — разглагольствовал Житняк между делом, — нам теперь все на свете нужно...Дождевиков искусственных надо, распашников надо пружинных, трактора, насосы... Это есть ненасытность, селяне... Вся наша держава есть ненасытная» (саме ці слова, можливо, є ключовими в оповіданні!).

Як вчинити з Іваном — горбун-голова вже для себе вирішив: «Ты к стенке нас ставить пришел, сказал он тише, кровь ушла из его лица, — ты тиранить нас пришел белой своей головой, мучить нас — только мы не будем мучиться, Ваня... Нам это — скука в настоящее время, мучиться...».

«Горбун придвигался на тонких вывороченных ногах. Что-то свистело в нем, как в птице. — Тебя убить надо, — прошептал он, догадавшись, — я за пистолью пойду, унистожу тебя...

Лицо его просветлело, радуясь, он тронул руку Колывушки и кинулся в дом за дробовиком Тымыша. Колывушка, покачавшись на месте, двинулся. Серебряный свиток его головы уходил в клубящемся потоке хат. Ноги его путались, потом шаг стал тверже (попереду — відновлення сил для життя! — І.С.). С тех пор никто не видел его в Великой Старице».

У «переможному» тридцятому» (який торував шлях до пекельного тридцять третього) Бабель, як справді великий письменник, побачив усю прірву сталінського аморалізму. Усю ненависть катів до своїх жертв — і зростаючий страх катів перед своїми жертвами. Саме це робить невеличке за обсягом  оповідання Бабеля (лише 6 сторінок) нетлінним шедевром літератури. І саме тому «Коливушка» була вперше надрукована лише 1963 року в Нью-Йорку — один з примірників  твору друзі Бабеля дивом зуміли передати за кордон. Це сталося через 23 роки після того, як письменник був закатований чекістами.