Земельна реформа ЗЕЛЕНСЬКОГО: Перші кроки...не в той бік

В Україні триває активна підготовка до старту ринку землі

В Україні триває активна підготовка до старту ринку землі. Про це у п’ятницю, 10 липня, заявив голова Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру Роман Лещенко у ході міжнародної конференції Grain Ukraine-2020.

«У Держгеокадастрі проводимо колосальну роботу, щоб після старту обігу земель сільгосппризначення зробити нашу структуру зручним сервісом для тих, хто працюватиме на землі. Ми готуємося. Зараз завершуємо інвентаризацію. Ми покажемо все, що в нас є, уже найближчим часом. Виконуючи історичну місію, передамо розпорядження землями на місця», — зазначив очільник Держгеокадастру.

Те, що місія справді історична, важко не погодитись. Але якими будуть її наслідки для історії?

Відомо, що для успішного виконання будь-яких економічних планів або навіть будівництва примітивних споруд передбачається розробка етапів їх виконання в певній найбільш раціональній і, можливо, єдиній послідовності, в основі яких лежать в першу чергу логічні судження — висновки, які отриманні з набору припущень.

Так само земельна реформа в Україні повинна була б мати свої послідовні етапи виконання до якогось кінцевого результату, наприклад, створення фермерських господарств, подальше функціонування яких буде економічно успішним, а сільське населення буде працевлаштованим на противагу сьогоднішній тенденції до суцільного безробіття та деградації сільської поселенської мережі.

Теоретично, етапи земельно реформи в Україні є. І є навіть визначені часові межі. Наприклад, з 1 липня 2021року скасовується мораторій на продаж землі сільськогосподарського призначення. З липня 2021-го до 1 січня 2024 року діятимуть обмеження на купівлю землі — не більше 100 га в одні руки. До 2024 року купувати землю зможуть лише фізичні особи. Юридичним особам купувати землю забороняється.

Продовженням є зареєстрований у Верховній Раді України законопроект 3131-д щодо детінізації сільгоспвиробництва, суть якого зводиться до одного — всі виробники повинні платити однаковий податок за користування кожним 1 га сільськогосподарських угідь з урахуванням нормативної грошової оцінки землі (єдиний податок або податок на прибуток, податок на доходи фізичних осіб (ПДФО) з орендної плати за землю, ПДФО із зарплати працівників, єдиний соціальний внесок (ЄСВ) із зарплати працівників, військовий збір із зарплати працівників, військовий збір з орендної плати, а також ПДВ з виготовленої та реалізованої продукції).

Сума такого податку у розрахунку на 1 га складатиме в середньому по Україні 1400 грн за рік (5 % від нормативної грошової оцінки землі). Таких земель з тіньовим його обробітком різні експерти оцінюють до 40% площ сільськогосподарських угідь за якого вони передаються в оренду за готівкові кошти, а відповідно зарплата найманих працівників при цьому не оподатковується. Втрати державного і місцевих бюджетів експерти оцінюють в сумі до 22 млрд грн на рік. Запровадження такого обов’язкового податку чиновники вважають дуже справедливим інституціональним заходом у сільському господарстві. Чи справді це так?

По-перше, розпочнемо із головного — наявності ринків збуту сільськогосподарської продукції, що вироблена власниками земельних часток (паїв).

В Україні на кожного жителя припадає 0,74 га ріллі або в 5,4 раза більше порівняно з країнами світу та в 3,6 раза — порівняно з країнами ЄС.

За таких переваг у землезабезпеченості Україна експортувала сільськогосподарської продукції та продуктів її переробки в середньому в 9,6 раза менше в розрахунку на 1 га ріллі, ніж в ЄС. Ось чому господарства населення України в 2018 р. продали таку незначну частку продукції від її валового виробництва: м’яса — 17,7%, молока — 47,1, яєць — 17,8, картоплі — 14,9, овочів і баштанних продовольчих — 23,3, плодів, ягід та винограду — 35,4%. Тобто, для України відсутні ринки збуту і дуже важко уявити, як власники паїв розпочнуть виробляти товарну продукцію на рівні великих підприємств, які домінують на обмеженому внутрішньому ринку, та платитимуть «справедливі» податки.

По-друге. Селяни змушені були здавали в оренду свої паї за часів відсутності ринку землі. Адже за середнього по країні розміру земельного паю в 4 га не можливо його власнику організувати ефективну господарку, а тим більше мати достатні суми доходів, щоб забезпечити безбідне існування сім’ї, за існуючих на початку реформування сівозмін з домінуванням зернових й олійних культур. Для агрохолдингів зі зерновою спеціалізацією з допомогою держави та іноземних інвесторів створена потужна ринкова інфраструктура: «приватизовані» зерносховища, залізничні зерновози, зернові термінали на Чорному морі річною потужністю понад 100 млн т тощо.

Ще у XIX столітті в Європі на одного сільського жителя припадала зовсім мало землі, але з розвитком промисловості, торгівлі, сфери послуг значна частка сільського населення мігрувала до міст, а тому розміри ферм зростали. У Царській Росії навпаки, землі на 1 домогосподарство припадало значно більше, ніж у Європі. Але темпи розвитку промисловості відставали від темпів народжуваності на селі, тому площа землі, яка використовувалася в основному для виробництва зерна, на селянську сім’ю скорочувалася, що призводило до наростання бідності на селі. На початку XX століття, наприклад, такі відомі економісти-аграрники О.М.Челінцев і М.І. Туган-Барановський писали, що в Царській Росії після проведення земельної реформи 1861 р. зростаючі доходність і зайнятість селян були пов’язані з переходом від зернових до більш інтенсивних сівозмін (наприклад, зростаючої частки цукрових буряків в сівозміні та відгодівлі тварин) після швидкого розвитку цукрової промисловості. Україна ж з початком реформування сільського господарства в 1991 р. стала відмовлятись від інтенсивних й перейшла до екстенсивних найменш дохідних виробництв. За таких обставин, щоб одержати значний обсяг прибутку, змушеним заходом є збільшення розмірів підприємств. Це ми і спостерігаємо після прискорення земельної реформи у 1999 році, коли розміри підприємств стали перевищувати 100—200 тис га землі.

З цього приводу виникає такий висновок: дрібні господарства до 50—100 га ріллі можуть забезпечити високі доходи за умови спеціалізації, в основі якої лежать інтенсивні галузі (виробництво плодів, ягід, овочів, продукції тваринництва тощо). Проте за можливих таких структурних змін власники земельних часток (паїв) мають великі проблеми, а саме: відсутність розвиненої інфраструктури для цього ринкового сегменту (транспортних засобів, холодильних установ, розвиненої торгівельної мережі й особливо оптових ринків та зарубіжних ринків збуту тощо). На відміну агрохолдинги, як ми вже відмічали, мають добре розвинену ринкову інфраструктуру для експорту зерна та олійних культур, створену державою.

По-третє. Дрібні селянські й фермерські господарства (до 100—150 га землі) за однакої з великими підприємствами спеціалізації для організації своєї господарської діяльності мають як мінімум до 2 разів вищу потребу в інвестиціях у розрахунку на 1 га землі на придбавання сільськогосподарської техніки. За зміни спеціалізації на більш інтенсивну, трудомістку, а відповідно прибутковішу, потреба власників паїв в інвестиціях в розрахунку на 1 га землі буде ще вищою. Тобто, без кооперативів з використання техніки дрібні господарства будуть мати вищу, а відповідно неконкурентну собівартість продукції порівняно з великими господарствами.

По-четверте. Великі проблеми в дрібних і навіть середніх господарствах, що виникають при реалізації продукції. За відсутності фермерських кооперативів з реалізації продукції дрібні і навіть середні господарства розлучаються зі своєю продукцією, як показують дані групувань сільськогосподарських підприємств, за цінами, що до 2—3 разів нижчі від середніх по країні.

По-п’яте. Ціна землі в Україні в різних регіонах проведена на основі співставлення рівнів одержаного до цього урожайності зернових культур. Тоді власники земельних часток (паїв), які можуть організувати та організовують дрібні господарства фізичним розміром до 100 га землі за визначенням, щоб досягти ефективного виробництва та збільшувати добробут своїх сімей, повинні відмовитися від зернової спеціалізації. Наші сучасні реформатори вбачають шлях удосконалення запропонованого оподаткування в розрахунку ціни землі за дрібнішими формуваннями — на рівні природно-сільськогосподарських районів.

Слід нагадати, що ціна землі залежить від сум доходів, яку вона забезпечує. Оцінювати землю за екстенсивною культурою — зерном, яке приносить мінімум доходів з 1 га посівів, можуть лише «спеціалісти», які не визнають таку складову логіки, як індукція — наука про виведення достовірних узагальнень зі спостережень. Точніше, наші «нові обличчя» відмовляються від аналізу спостережень, які охоплюють систему земельних відносин. Наприклад, у 2018 р. серед країн ЄС в Нідерландах урожайність зернових культур на 22% вища, ніж у Франції, а ціна землі в першій у 12 разів вища, ніж у другій. Така ж незалежна від урожайності зернових ціна землі спостерігається за окремими країнами. Так, у 2018 р. порівняно із 2011 р. у 9 країнах ЄС (Чехія, Естонія, Франція, Литва, Польща, Данія, Англія тощо) урожайність зернових не змінилася або навіть скоротилася, а ціна землі зросла в 1,2—4 рази. І тільки в Греції і Словаччині ціна землі скоротилася. За цей же період в провінції Флеволанд (Нідерланди) урожайність зернових зросла на 14%, а ціна 1 га землі — на 55% й досягла 104 тис дол США, тоді як в провінції Утрехт за росту урожайності зернових на 26% ціна землі знизилася на 34% (до 55 тис дол. США). При цьому в цих провінціях зернові в площі орних земель займали відповідно лише 18,3 і 4,9%. Тобто, ціна землі в розвинених країнах зростає за рахунок швидкого реагування фермерів на зростаючий попит на найбільш прибуткові продовольчі продукти, постійного удосконалення структури виробництва (наприклад, для Європи імпорт зерна і шроту олійних культур й розвиток тваринництва) та удосконалення організаційних форм використання техніки та технологій, які забезпечують конкурентну перевагу на продовольчих ринках.

Чи зможуть власники паїв без розвиненої для них ринкової інфраструктури, що забезпечить освоєння ними інтенсивних виробництв, платити податки за високої порівняно з іншими країнами землезабезпеченості, відсутності зовнішніх ринків збуту, фермерських кооперативів з використання техніки та збуту продукції та недолугої оцінки землі?

Тут слід сказати, що в країнах, які досягли соціально-економічних успіхів, в основі всіх земельних реформ з їх відповідними структурними змінами лежить ідея задоволення життєвих потреб всього населення країн за удосконалення методів мотивації до високопродуктивної праці і максимальної зайнятості сільського населення. Щоб врахувати потреби людей, країни світу до початку розробки стратегії розвитку сільських територій проводять діалог зі своїм населенням, що дозволяє вияснити всі проблеми аграрної економіки, їх оцінити, згрупувати за напрямками побажань та встановити послідовність їх виконання. Наприклад, у Канаді, всі інформативні документи з виявлених проблем, які є в державі і які необхідно оцінити, обговорити в процесі дискусій, консультацій, зосереджуються в документі, що називається «Зеленою книгою». Після нового ітеративного етапу обговорення складається наступна, «Біла книга», що містить офіційні пропозиції з розробки окремого напряму стратегії або реформування. Обрана політика (з «білої книги») щодо вирішення конкретної проблеми (або взаємопов’язаних для конкретної галузі) стає програмою стратегічного напрямку розвитку аграрного сектору економіки. Після цього головне — завершити цей процес аналізу розробкою відповідних законодавчих актів під виконання обраної на 5 років стратегії, яка окреслює ціль з планом реформування та необхідне для цього ресурсне забезпечення. У свою чергу за допомогою тактичних заходів забезпечується досягнення планових цілей, які сформульовані в стратегії. Правда, як відмічав Президент України Володимир Зеленський, думати стратегічно ніколи, проте в інтересах країни влада діє тактично. Забули слуги народу, що тактичні зусилля направлені на виконання планів (цілей) неіснуючої до цього часу стратегії розвитку економіки. Важко зрозуміти, які ж цілі будуть досягнуті, якщо вони нікому невідомі.

Звернемося до історії. На початку минулого століття на старті будівництва комунізму за суцільного безробіття в містах більшовики дочекалися вислову тодішніх гумористів: «коли погасла остання лампочка, було розроблено план ГОЕЛРО». Цим планом, поряд з електрифікацією всієї Росії, з національної економіки виділено транспортно-енергетичний каркас всієї території країни (розвиток енергетики та промислових підприємств, які пов’язані з нею, з урахуванням територіального розміщення природних корисних копалин тощо). Було також заплановано створити і приєднати до цього каркасу такі галузі як тракторна, автомобільна промисловості, верстатобудування, хімія, сільгоспмашинобудування, авіація тощо. Проводилися оціночні розрахунки транспортних витрат, варіантів переміщення робочої сили або визначення територіального розміщення місць переробки сировини й будівництва нових міст тощо. Проте реалізація плану ГОЕЛРО з його гігантоманією, як відмічає російський вчений доктор технічних наук, професор Б.І. Кудрін, сприяли закриттю 250 царських станцій громадського користування, 6000 приватних електростанцій, а під час розкуркулення та ліквідації НЕПу було знищено близько одного мільйона різного роду джерел енергії, включаючи малі ГЕС і 830 тис вітряків. Це всі ті альтернативні джерела енергії, використання яких зараз зростає великими темпами в багатьох країнах світу.

Зараз всі країни світу створюють і застосовують інформаційно-дорадчі комп’ютерні системи щодо пошуку напрямів до процвітання націй шляхом розробки параметрів конкурентоспроможного сільськогосподарського виробництва за економічними критеріями з екологічними обмеженнями, досягнення яких забезпечує передові позиції в конкурентній боротьбі та збереженні довкілля. Наприклад, в США з 1975 р. розробляється й удосконалюється система інтегрального управління ресурсами (ІУР), що являє собою модель взаємодії ресурсів і фінансів, яка допомагає визначити для будь-яких умов господарювання, як досягти конкурентних переваг в міжнародних умовах господарювання на загальній ідеї оцінки витрат всіх стадій процесу проходження продукції до споживача. В середовищі ІУР експерти-консультанти вивчають проблеми, оптимізують всі знання на моделях генерування, підтримки та прийняття управлінських рішень і дають рекомендації на майбутнє з доступом (і обґрунтованістю щодо застосування) до новітніх технологій. Цим забезпечується конкурентна перевага для процвітання конкретного підприємства (або груп підприємств з типовими умовами виробництва). В системі ІУР є набір інформації (секретність гарантується) по фермах про об’єктивну різницю в затратах виробництва, а також інформація про потенційні можливості (і витратність виробництва) потенційних конкурентів у всьому світі, наприклад, виробників продукції птахівництва, свинарства (продуктів, які можна відносно швидко виробити і доставити в сприятливий регіон). Без доступу до ІУР нема перспектив у сільськогосподарських товаровиробників, а банки можуть не надати кредитів, якщо не знають потенційних можливостей ферми.

Як США, так і інші розвинені країни турбуються про забезпечення ринків збуту, включаючи зарубіжні, для кожної ферми. За наявності таких ринків, які гарантують продаж продукції фермерами за ринковими (а не заниженими у 2—3 рази, як в Україні) цінами на внутрішньому і зовнішньому ринках, у тіні ніхто не працює і працювати не буде. Відповідно всі платитимуть (і платять) податки згідно чинного законодавства. І не будуть платити податки, якщо відсутні ринки збуту. Для чого влада у цих умовах хоче змусити власників земельних часток (паїв) платити податки за відсутності для них ринків збуту? На це питання відповіді не будемо давати — вона відома для всіх поміркованих українців.