Яку Україну ми хочемо: фермерську чи латифундистську?

Різні країни світу із запровадженням ринку землі турбувалися й турбуються про власне населення

У попередній статті ми встановили, що до старту запровадження ринку землі необхідно законодавчо вирішити проблеми екології, гармонізації взаємовідносин на продовольчому ринку та інвестиційної підтримки фермерів або контролю і/або заборони так званого «залучення іноземних інвестицій» в українському виконанні. За існуючого дозволу орендувати українську землю іноземці її площі підпорядковують для задоволення власних продовольчих й експортних потреб. При цьому іноземці покращують нашим державним мужам два економічних показники — зростаючі обсяги інвестицій та нарощування валового виробництва сільськогосподарської продукції, що важливо лише для статистики, а не економіки та населення України. Нагадаємо також, в країнах ЄС не переймаються проблемами ринку землю. Він в умовах цінової стабілізації, тобто справедливого розподілу доданої вартості між ринковими учасниками, практично відсутній — за останні роки в окремих країнах не вищий 0,3 % від площ фермерської землі. Зворотна ситуація в Україні — за всі роки незалежності, особливо в останні, єдиною основною турботою управлінців державою стало безмежне бажання продати землю й виручити 95 млрд дол. США. Правда, таких фінансових ресурсів в населення сільської місцевості, як платників за землю, абсолютно немає, але вони є на порядки вищі в іноземців, які напряму або через підставних осіб вже орендують українську землю.

Із наближенням дати запровадження ринку в Україні активізувалися дебати щодо його проблем процесу продажу і нічого про його можливі наслідки. Немає сміливості заглянути в зовсім недалеке майбутнє — на 1—10 день після запровадження ринку землі. Що буде з Україною і її народом в середовищі хаосу, відсутності чіткості, сценаріїв розвитку і необмеженої будь-якими законами діяльності різних рейдерських організацій та державних «кришувальників» аграрного бізнесу. Саме проблемам ринку землі 16 квітня була присвячена передача «Мир чи Війна» на телеканалі НТН, де представники влади запевняли про повне майбутнє благоденство народу, коли цей народ залишиться без землі, а інші — протилежне.

Чіткість щодо наслідків запровадження ринку землі вніс голова Союзу українського селянства Іван Томич. Тільки до 8 % фермерів щорічно одержували кредити через відсутність і неможливість створити Гарантійний фонд підтримки фермерів. Понад 90 % фермерів не мають коштів і можливостей викупити землю, на якій працюють понад 20 років. Фермер з Дніпра Анатолій Гайворонський розпочав виступ із запитання: яку ви хочете побудувати державу? Фермерську чи латифундистську? Якщо першу, то необхідно мати державну політику, яка б направляла весь процес земельних відносин на розвиток фермерства. Зараз продаються газові і нафтові свердловини і що: держава розбагатіла? Ні! Чисельність фермерських господарств з урахуванням їх розмірів у ЄС майже в 50 разів більша, ніж в Україні на початку реформування сільського господарства. На сьогодні чисельність фермерських господарств в Україні скоротилася на 40 %. За період діяльності фермерське господарство 6 разів спалювали (техніку, посіви тощо) поряд з рейдерськими атаками. Україна на порозі запровадження ринку землі, а закони щодо боротьби з рейдерством відсутні. Немає запобіжників від спекуляцій (перекупки продукції агрохолдингами за кеш в більш слабкіших), відсутнє верховенство права — захищати людей на селі немає кому. Неможливо взяти навіть мізерний кредит.

Багато виступаючих зосереджували увагу на досягнені загальної стабільності в Україні: політичної, економічної тощо на противагу сталого розвитку сільського господарства та навколишнього середовища в розвинених країнах, зокрема ЄС. Так, депутат Нестор Шуфрич зосередив свої виступи також на проблемі стабілізації, яка призведе до росту ціни землі, що стане точкою відліку терміну запровадження ринку землі: «ми боремося, щоб люди за високу ціну продали землю». Протилежна думка прозвучала з вуст радника керівника Офісу Президента Тимофія Милованова: «стабільність — через відкриття ринку землі». Він 5 разів виступав і постійно переконував присутніх, що проблеми кредитів, з якими стикаються фермери понад 30 років, надумані, а фермери говорять нісенітниці. Адже є державна програма: доступні кредити 5-7-9 %. Користуйтеся для купівлі землі в необмеженій кількості. Для того, щоб розвивати господарство, під заставу купленої землі можна взяти кредити. Тут же виникло безліч запитань і заперечень. Наприклад, якого розміру можна взяти кредит під заставу 100 га землі і що з техніки можна купити за цю суму? Нічого, окрім лопати І що буде завтра після купівлі землі? Під тиском аргументованих заперечень і претензій на монополію на істину, Тимофій Милованов демонстративно залишив студію.

На цій передачі тон дискусії задавав Микола Сольський, Голова комітету Верховної Ради України з питань аграрної та земельної політики, один із засновників (2008 р.) «Українського Аграрного Холдингу», розмір якого за 14 років збільшився з 800 га землі до 61 тис. га оренди землі або в 76 разів. До речі, ні одне фермерське господарство країн ЄС, а можливо всього світу (окрім українських і російських), не нарощувало свої фізичні розміри такими темпами і до таких розмірів, що вказує на вливання інвестицій з поза меж самого господарства. Для того, щоб у такому невеликому господарстві (на 800 га землі) заробити кошти для купівлі 60 тис землі необхідно дуже ефективно працювати декілька століть. Стартовий постулат чиновника, який захищає інтереси агрохолдингу, у якому є мізерна частка його акцій (0,1 %): на орендованих землях у більшості країн світу неймовірна кількість галузей економіки без ринку землі не розвиваються. І баста. Тому для агрохолдингів із іноземним фінансуванням (або підставних осіб) вкрай необхідний ринок землі, а не її оренда. Заперечимо державному мужу. У країнах ЄС відсоток орендованої землі постійно зростав і у 2016 р. досяг 43 % або порівняно із 1990 р. зріс на 18,2 відсоткових пункти. Якщо незначний рівень оренди землі на фермах розміром до 10 га й далі скорочувався, то розміром понад 20 га збільшився в 1,5-1,8 раза і досяг 47,1 % на фермах розміром 50—100 га і 54,4 % — розміром понад 100 га

Багато з присутніх на диспуті весь час наголошували, що досягнення фермерів ЄС є результатом колосальних сум державних дотацій. Про неможливість порівнювати розміри дотаційної підтримки в Україні та країнах ЄС згадував у своїх виступах Микола Сольський, Микола Скорик (Опозиційна платформа — «за життя»), економіст Олексій Кущ. Розглянемо, чи це так, шляхом співставлення сум дотацій і результатів фермерської діяльності. В ЄС згідно спільної сільськогосподарської політики (САР) у 2019 р. державна підтримка склала 58,1 млрд євро, у тому числі 43,9 млрд євро — із Європейського гарантійного фонду (EAGF) і 14,2 млрд євро — із Європейського сільськогосподарського фонду для розвитку сільських територій (EAFRD). Ця сума складає 51 % до доходу ферм, що вказує на ефективність цієї підтримки. Відмітимо, що рівень заробітної плати з нарахуваннями у сільському господарстві країн ЄС складав 61,1 млрд євро, а з урахуванням галузей з виробництва харчових продуктів, напоїв та тютюнових виробів — 214,1 млрд євро. (у т.ч. 39,3 млрд євро — відрахувань в соціальні фонди), що у розрахунку на 1 га землі складало 1238 євро або у 10 разів більше, ніж в Україні. Нагадаємо, що у сільському, лісовому та рибному господарстві країн ЄС у 2018 р. додана вартість (в основному сума заробітної плати і прибутку) досягла 230,8 млрд євро, а з урахуванням галузей з виробництва харчових продуктів, напоїв та тютюнових виробів — 507,9 млрд євро (2936 євро на 1 га землі) або зросла у 2,2 раза. З урахуванням же доданої вартості, яка створена суб’єктами на ланцюжку подальшого руху продовольства до споживача (торгівлі, закладів харчування тощо) — 921,6 млрд євро, що у 16 разів більше, ніж фонд підтримки фермерів і розвитку сільської місцевості. Тобто, в ЄС ресурси для формування цих фондів з підтримки фермерів були створені самими фермерськими господарствами та наступними суб’єктами господарювання на споживчому ланцюгу від виробництва до реалізації кінцевої продукції. В Україні ж додана вартість в сільському господарстві в 2019 р. склала 356,8 млрд грн, а з урахуванням галузей з виробництва харчових продуктів, напоїв та тютюнових виробів — 476 млрд грн. (16,4 млрд євро) або зросла лише на 33 %, тоді як в ЄС понад 2 рази. Тобто, на наступних стадіях проходження продукції в Україні створюється зовсім мало доданої вартості. Це результат максимуму експорту лише продовольчих ресурсів — сировини для збагачення зарубіжних країн й мінімуму для їх переробки, де створюється основна частка доданої вартості. У розрахунку на 1 га сільськогосподарських угідь в сільському господарстві і харчовій промисловості України додана вартість склала у 2019 р. лише 398 євро, що у 7,4 рази менше, ніж в країнах ЄС. Майже таку величину (336 євро) склала державна підтримка в країнах ЄС у розрахунку на 1 га сільськогосподарських угідь. Тобто, сільське господарство України з переробною галуззю не заробили коштів для підтримки власне сільського господарства через відсутність стратегії розвитку сільського господарства й особливо щодо його структурної перебудови. Адже державна підтримка в розвинених країнах світу виступає у вигляді перерозподілу фінансових ресурсів, що створені самими фермерами. Другого бути не може. В Україні обмаль бюджетних коштів для підтримки сільського господарства, що в першу чергу є результатом відмови України від інтенсивних трудомістких й високодохідних виробництв й перехід до інтенсивного виробництва екстенсивних культур (зернових й олійних). Тим більше, що у розвинених країнах світу державна підтримка надається фермерам, які мають план підвищення ефективності або модернізації ферм з підвищенням рівня їх конкурентності. В Україні ж у ручному режимі розподіляли державні кошти, а результату позитивного не відмічено — чисельність підприємств та фермерських господарств невпинно скорочуються, а безробіття досягло свого максимуму.

Країни світу із величезним дефіцитом земель надають нашим «бізнесменам» інвестиційні кошти не тільки в процес набуття землі в оренду, а не в останню чергу для технічної насиченості новою технікою й елементами новітніх технологій. Для швидко виниклих агрохолдингів із земельними банками понад 20 тис га непотрібні ніякі дотації. Іноземці виконують основні функції: технічної оснащеності підприємства та забезпечують стабільний ринок — експорт в країни, що активно їх інвестують. Існуючу тенденцію щодо купівлі земель країнами з дефіцитом землі ніхто не відміняв і ніхто не змінить. Ще понад 5 років тому у світі було скуплено понад 200 млн га ріллі, а в найближчому майбутньому, коли понад 70 % населення буде мати 0,03—0,08 га ріллі на жителя (в незначній частці країн, включаючи Україну — понад 0,6 га), такі країни за ціною не стоятимуть.

Не обминули учасники диспуту проблему ціни землі. Сольський міркує: якщо у сусідів на старті реформування ціна землі була на рівні 30 тис грн. з річним темпом зростання 15—20 %, то в Україні буде також така динаміка. Якщо іноземці будуть допущені до ринку землі, то її ціна буде зростати і селяни зароблять на продажі землі. Старенькі власники паїв втрачають свої земельні частки, тому що не можуть кваліфіковано їх продати. Тимофій Милованов зробив такий «системний» висновок: вартість землі залежить від ефективності, а ефективність від інвестицій незалежно, що на ній вирощують. І знову в який раз заперечимо. В умовах, коли ринкові відносини врегульовані, ціна землі залежить від структури економіки ферми, імпорту кормових ресурсів для потреб тваринництва тощо. Наголошую, що проблеми ринкових взаємовідносин (в першу чергу — цін) врегульовані. Якщо в Україні в структурі сільськогосподарського експорту в 2019 р. на експорт зерна припадає 44 %, то в країнах, які експортують у розрахунку на 1 га сільськогосподарських угідь у 5—100 разів більше, ніж Україна, на цей зерновий ресурс припадає лише 5—12 % експорту. Відповідно й ціна землі в цих країнах у 5—70 разів вища. Яскравий приклад Нідерландів, де 40 % землі, що відвойована в моря, засипана сміттям, а поверх нього — засипана солоною глиною і піском з моря. Ця країна на 1 га експортувала в 111 разів більше, ніж Україна. Це за варіанту цивілізованого ринку. Якщо допустити до української землі країни із 6 млрд населення, де дефіцит землі наростає загрожуючими темпами, ціна землі сільськогосподарського призначення в Україні зросте до небачених висот. Тоді ці країни поділяться багатством з нашими спеціалістами з продажу землі і їм дістанеться на прожиток нащадків.

Навпаки, країни світу із запровадженням ринку землі турбувалися й турбуються про власне населення. Тому й розробляють стратегії розвитку сільського господарства та підтримки найбільш прийнятного сценарію розвитку земельних відносин. Для цього багато країн світу групують господарства за багатьма ознаками (спеціалізації, придатності до інтенсивного використання на богарі, зрошенні тощо), виявляють у кожній групі найбільш ефективних, інформація про яких надходить до всіх фермерів і за умови їх звернення до дорадників, їм розробляють програму досягнення показників найкращого господарства тощо. Україна знаходиться в середовищі антисвіту — тільки продати землю. І це протягом всіх років незалежності! А що наші дорадники запропонують фермерам, коли після купівлі землі виявиться, що за вирощену продукцію їм запропонують 30 % він ринкової ціни на неї? Де і яким повинно бути ринкове середовище, щоб ціни для всіх були саме ринкові?

Україна в стані гібридної війни. На кордоні із сусідом проблеми і невизначеність. Я впевнений, що Україну чекають інші проблеми. Президент сусідньої країни почекає, поки державні мужі у своїх (та їх інвестиційних підпорок) інтересах проведуть земельну реформу. Це буде фінал гри в управління державою.

Яку Україну ми хочемо: фермерську чи латифундистську?

Яку Україну ми хочемо: фермерську чи латифундистську?

Різні країни світу із запровадженням ринку землі турбувалися й турбуються про власне населення

У попередній статті ми встановили, що до старту запровадження ринку землі необхідно законодавчо вирішити проблеми екології, гармонізації взаємовідносин на продовольчому ринку та інвестиційної підтримки фермерів або контролю і/або заборони так званого «залучення іноземних інвестицій» в українському виконанні. За існуючого дозволу орендувати українську землю іноземці її площі підпорядковують для задоволення власних продовольчих й експортних потреб. При цьому іноземці покращують нашим державним мужам два економічних показники — зростаючі обсяги інвестицій та нарощування валового виробництва сільськогосподарської продукції, що важливо лише для статистики, а не економіки та населення України. Нагадаємо також, в країнах ЄС не переймаються проблемами ринку землю. Він в умовах цінової стабілізації, тобто справедливого розподілу доданої вартості між ринковими учасниками, практично відсутній — за останні роки в окремих країнах не вищий 0,3 % від площ фермерської землі. Зворотна ситуація в Україні — за всі роки незалежності, особливо в останні, єдиною основною турботою управлінців державою стало безмежне бажання продати землю й виручити 95 млрд дол. США. Правда, таких фінансових ресурсів в населення сільської місцевості, як платників за землю, абсолютно немає, але вони є на порядки вищі в іноземців, які напряму або через підставних осіб вже орендують українську землю.

Із наближенням дати запровадження ринку в Україні активізувалися дебати щодо його проблем процесу продажу і нічого про його можливі наслідки. Немає сміливості заглянути в зовсім недалеке майбутнє — на 1—10 день після запровадження ринку землі. Що буде з Україною і її народом в середовищі хаосу, відсутності чіткості, сценаріїв розвитку і необмеженої будь-якими законами діяльності різних рейдерських організацій та державних «кришувальників» аграрного бізнесу. Саме проблемам ринку землі 16 квітня була присвячена передача «Мир чи Війна» на телеканалі НТН, де представники влади запевняли про повне майбутнє благоденство народу, коли цей народ залишиться без землі, а інші — протилежне.

Чіткість щодо наслідків запровадження ринку землі вніс голова Союзу українського селянства Іван Томич. Тільки до 8 % фермерів щорічно одержували кредити через відсутність і неможливість створити Гарантійний фонд підтримки фермерів. Понад 90 % фермерів не мають коштів і можливостей викупити землю, на якій працюють понад 20 років. Фермер з Дніпра Анатолій Гайворонський розпочав виступ із запитання: яку ви хочете побудувати державу? Фермерську чи латифундистську? Якщо першу, то необхідно мати державну політику, яка б направляла весь процес земельних відносин на розвиток фермерства. Зараз продаються газові і нафтові свердловини і що: держава розбагатіла? Ні! Чисельність фермерських господарств з урахуванням їх розмірів у ЄС майже в 50 разів більша, ніж в Україні на початку реформування сільського господарства. На сьогодні чисельність фермерських господарств в Україні скоротилася на 40 %. За період діяльності фермерське господарство 6 разів спалювали (техніку, посіви тощо) поряд з рейдерськими атаками. Україна на порозі запровадження ринку землі, а закони щодо боротьби з рейдерством відсутні. Немає запобіжників від спекуляцій (перекупки продукції агрохолдингами за кеш в більш слабкіших), відсутнє верховенство права — захищати людей на селі немає кому. Неможливо взяти навіть мізерний кредит.

Багато виступаючих зосереджували увагу на досягнені загальної стабільності в Україні: політичної, економічної тощо на противагу сталого розвитку сільського господарства та навколишнього середовища в розвинених країнах, зокрема ЄС. Так, депутат Нестор Шуфрич зосередив свої виступи також на проблемі стабілізації, яка призведе до росту ціни землі, що стане точкою відліку терміну запровадження ринку землі: «ми боремося, щоб люди за високу ціну продали землю». Протилежна думка прозвучала з вуст радника керівника Офісу Президента Тимофія Милованова: «стабільність — через відкриття ринку землі». Він 5 разів виступав і постійно переконував присутніх, що проблеми кредитів, з якими стикаються фермери понад 30 років, надумані, а фермери говорять нісенітниці. Адже є державна програма: доступні кредити 5-7-9 %. Користуйтеся для купівлі землі в необмеженій кількості. Для того, щоб розвивати господарство, під заставу купленої землі можна взяти кредити. Тут же виникло безліч запитань і заперечень. Наприклад, якого розміру можна взяти кредит під заставу 100 га землі і що з техніки можна купити за цю суму? Нічого, окрім лопати І що буде завтра після купівлі землі? Під тиском аргументованих заперечень і претензій на монополію на істину, Тимофій Милованов демонстративно залишив студію.

На цій передачі тон дискусії задавав Микола Сольський, Голова комітету Верховної Ради України з питань аграрної та земельної політики, один із засновників (2008 р.) «Українського Аграрного Холдингу», розмір якого за 14 років збільшився з 800 га землі до 61 тис. га оренди землі або в 76 разів. До речі, ні одне фермерське господарство країн ЄС, а можливо всього світу (окрім українських і російських), не нарощувало свої фізичні розміри такими темпами і до таких розмірів, що вказує на вливання інвестицій з поза меж самого господарства. Для того, щоб у такому невеликому господарстві (на 800 га землі) заробити кошти для купівлі 60 тис землі необхідно дуже ефективно працювати декілька століть. Стартовий постулат чиновника, який захищає інтереси агрохолдингу, у якому є мізерна частка його акцій (0,1 %): на орендованих землях у більшості країн світу неймовірна кількість галузей економіки без ринку землі не розвиваються. І баста. Тому для агрохолдингів із іноземним фінансуванням (або підставних осіб) вкрай необхідний ринок землі, а не її оренда. Заперечимо державному мужу. У країнах ЄС відсоток орендованої землі постійно зростав і у 2016 р. досяг 43 % або порівняно із 1990 р. зріс на 18,2 відсоткових пункти. Якщо незначний рівень оренди землі на фермах розміром до 10 га й далі скорочувався, то розміром понад 20 га збільшився в 1,5-1,8 раза і досяг 47,1 % на фермах розміром 50—100 га і 54,4 % — розміром понад 100 га

Багато з присутніх на диспуті весь час наголошували, що досягнення фермерів ЄС є результатом колосальних сум державних дотацій. Про неможливість порівнювати розміри дотаційної підтримки в Україні та країнах ЄС згадував у своїх виступах Микола Сольський, Микола Скорик (Опозиційна платформа — «за життя»), економіст Олексій Кущ. Розглянемо, чи це так, шляхом співставлення сум дотацій і результатів фермерської діяльності. В ЄС згідно спільної сільськогосподарської політики (САР) у 2019 р. державна підтримка склала 58,1 млрд євро, у тому числі 43,9 млрд євро — із Європейського гарантійного фонду (EAGF) і 14,2 млрд євро — із Європейського сільськогосподарського фонду для розвитку сільських територій (EAFRD). Ця сума складає 51 % до доходу ферм, що вказує на ефективність цієї підтримки. Відмітимо, що рівень заробітної плати з нарахуваннями у сільському господарстві країн ЄС складав 61,1 млрд євро, а з урахуванням галузей з виробництва харчових продуктів, напоїв та тютюнових виробів — 214,1 млрд євро. (у т.ч. 39,3 млрд євро — відрахувань в соціальні фонди), що у розрахунку на 1 га землі складало 1238 євро або у 10 разів більше, ніж в Україні. Нагадаємо, що у сільському, лісовому та рибному господарстві країн ЄС у 2018 р. додана вартість (в основному сума заробітної плати і прибутку) досягла 230,8 млрд євро, а з урахуванням галузей з виробництва харчових продуктів, напоїв та тютюнових виробів — 507,9 млрд євро (2936 євро на 1 га землі) або зросла у 2,2 раза. З урахуванням же доданої вартості, яка створена суб’єктами на ланцюжку подальшого руху продовольства до споживача (торгівлі, закладів харчування тощо) — 921,6 млрд євро, що у 16 разів більше, ніж фонд підтримки фермерів і розвитку сільської місцевості. Тобто, в ЄС ресурси для формування цих фондів з підтримки фермерів були створені самими фермерськими господарствами та наступними суб’єктами господарювання на споживчому ланцюгу від виробництва до реалізації кінцевої продукції. В Україні ж додана вартість в сільському господарстві в 2019 р. склала 356,8 млрд грн, а з урахуванням галузей з виробництва харчових продуктів, напоїв та тютюнових виробів — 476 млрд грн. (16,4 млрд євро) або зросла лише на 33 %, тоді як в ЄС понад 2 рази. Тобто, на наступних стадіях проходження продукції в Україні створюється зовсім мало доданої вартості. Це результат максимуму експорту лише продовольчих ресурсів — сировини для збагачення зарубіжних країн й мінімуму для їх переробки, де створюється основна частка доданої вартості. У розрахунку на 1 га сільськогосподарських угідь в сільському господарстві і харчовій промисловості України додана вартість склала у 2019 р. лише 398 євро, що у 7,4 рази менше, ніж в країнах ЄС. Майже таку величину (336 євро) склала державна підтримка в країнах ЄС у розрахунку на 1 га сільськогосподарських угідь. Тобто, сільське господарство України з переробною галуззю не заробили коштів для підтримки власне сільського господарства через відсутність стратегії розвитку сільського господарства й особливо щодо його структурної перебудови. Адже державна підтримка в розвинених країнах світу виступає у вигляді перерозподілу фінансових ресурсів, що створені самими фермерами. Другого бути не може. В Україні обмаль бюджетних коштів для підтримки сільського господарства, що в першу чергу є результатом відмови України від інтенсивних трудомістких й високодохідних виробництв й перехід до інтенсивного виробництва екстенсивних культур (зернових й олійних). Тим більше, що у розвинених країнах світу державна підтримка надається фермерам, які мають план підвищення ефективності або модернізації ферм з підвищенням рівня їх конкурентності. В Україні ж у ручному режимі розподіляли державні кошти, а результату позитивного не відмічено — чисельність підприємств та фермерських господарств невпинно скорочуються, а безробіття досягло свого максимуму.

Країни світу із величезним дефіцитом земель надають нашим «бізнесменам» інвестиційні кошти не тільки в процес набуття землі в оренду, а не в останню чергу для технічної насиченості новою технікою й елементами новітніх технологій. Для швидко виниклих агрохолдингів із земельними банками понад 20 тис га непотрібні ніякі дотації. Іноземці виконують основні функції: технічної оснащеності підприємства та забезпечують стабільний ринок — експорт в країни, що активно їх інвестують. Існуючу тенденцію щодо купівлі земель країнами з дефіцитом землі ніхто не відміняв і ніхто не змінить. Ще понад 5 років тому у світі було скуплено понад 200 млн га ріллі, а в найближчому майбутньому, коли понад 70 % населення буде мати 0,03—0,08 га ріллі на жителя (в незначній частці країн, включаючи Україну — понад 0,6 га), такі країни за ціною не стоятимуть.

Не обминули учасники диспуту проблему ціни землі. Сольський міркує: якщо у сусідів на старті реформування ціна землі була на рівні 30 тис грн. з річним темпом зростання 15—20 %, то в Україні буде також така динаміка. Якщо іноземці будуть допущені до ринку землі, то її ціна буде зростати і селяни зароблять на продажі землі. Старенькі власники паїв втрачають свої земельні частки, тому що не можуть кваліфіковано їх продати. Тимофій Милованов зробив такий «системний» висновок: вартість землі залежить від ефективності, а ефективність від інвестицій незалежно, що на ній вирощують. І знову в який раз заперечимо. В умовах, коли ринкові відносини врегульовані, ціна землі залежить від структури економіки ферми, імпорту кормових ресурсів для потреб тваринництва тощо. Наголошую, що проблеми ринкових взаємовідносин (в першу чергу — цін) врегульовані. Якщо в Україні в структурі сільськогосподарського експорту в 2019 р. на експорт зерна припадає 44 %, то в країнах, які експортують у розрахунку на 1 га сільськогосподарських угідь у 5—100 разів більше, ніж Україна, на цей зерновий ресурс припадає лише 5—12 % експорту. Відповідно й ціна землі в цих країнах у 5—70 разів вища. Яскравий приклад Нідерландів, де 40 % землі, що відвойована в моря, засипана сміттям, а поверх нього — засипана солоною глиною і піском з моря. Ця країна на 1 га експортувала в 111 разів більше, ніж Україна. Це за варіанту цивілізованого ринку. Якщо допустити до української землі країни із 6 млрд населення, де дефіцит землі наростає загрожуючими темпами, ціна землі сільськогосподарського призначення в Україні зросте до небачених висот. Тоді ці країни поділяться багатством з нашими спеціалістами з продажу землі і їм дістанеться на прожиток нащадків.

Навпаки, країни світу із запровадженням ринку землі турбувалися й турбуються про власне населення. Тому й розробляють стратегії розвитку сільського господарства та підтримки найбільш прийнятного сценарію розвитку земельних відносин. Для цього багато країн світу групують господарства за багатьма ознаками (спеціалізації, придатності до інтенсивного використання на богарі, зрошенні тощо), виявляють у кожній групі найбільш ефективних, інформація про яких надходить до всіх фермерів і за умови їх звернення до дорадників, їм розробляють програму досягнення показників найкращого господарства тощо. Україна знаходиться в середовищі антисвіту — тільки продати землю. І це протягом всіх років незалежності! А що наші дорадники запропонують фермерам, коли після купівлі землі виявиться, що за вирощену продукцію їм запропонують 30 % він ринкової ціни на неї? Де і яким повинно бути ринкове середовище, щоб ціни для всіх були саме ринкові?

Україна в стані гібридної війни. На кордоні із сусідом проблеми і невизначеність. Я впевнений, що Україну чекають інші проблеми. Президент сусідньої країни почекає, поки державні мужі у своїх (та їх інвестиційних підпорок) інтересах проведуть земельну реформу. Це буде фінал гри в управління державою.