Перейти до основного вмісту
На сайті проводяться технічні роботи. Вибачте за незручності.

«Заряд упевненості для українців»

Автори «Дня» — про «Детокс» і те, як разом із проєктами газети борються за правду про українську історію
21 жовтня, 19:12

Книжки «Дня» відомі своїм «сузір’ям» авторів. Адже щоразу робота над книжковою новинкою об’єднує відомих істориків, культурологів, літературознавців, філософів... Не стало винятком і видання «Детокс», яке пропонує українцям новий погляд на власну минувшину та надає вектор для подальшого розвитку. Цього разу саме автори книжкової новинки «Дня» поділяться роздумами про необхідність «детоксикації» української історії.

«ЦЕ ТЕМИ, ЯКІ СУСПІЛЬСТВО МАЛО Б ОБГОВОРЮВАТИ»

Тетяна ОСТАШКО, дослідниця історії визвольних змагань в Україні 1917 — 1923 рр., історії культури, української біографістики та українського консервативно-монархічного руху, авторка «Дня»:

— Дуже вдячна Ларисі Олексіївні, газеті «День» за те, що мене запросили у це видання. Це вже третя книга, в якій я беру участь, і всі вони, як правильно зазначає редакція, є книжками «на виріст». Тому що це теми, які суспільство мало б обговорювати. Це ті сенси, над якими ми мали б думати. Це уроки для еліти з нашого минулого, щоб ми цих помилок назавжди позбулися та мали можливість робити кроки вперед. І якщо подивитися «Детокс», то більшість статей присвячені саме українській еліті, яка й змінювала історію: тією чи іншою мірою входила в імперію і відігравала роль у загальному імперському будівництві або ж тут, в Україні, створювала свою державу, той ґрунт, завдяки якому ми вже ніколи не могли б повернутися назад.

«НА ШПАЛЬТАХ І В ПРОЄКТАХ «ДНЯ», ДРУГОМ ЯКОГО Я СЕБЕ ВВАЖАЮ УЖЕ 21 РІК, НЕМАЄ УВАГИ ТИМЧАСОВИМ ЛЮДЯМ, НАДТО ГУЧНИМ «ЖОВТИМ» ПОДІЯМ, АБСОЛЮТНО БЕЗПЕРСПЕКТИВНИМ ІНІЦІАТИВАМ. А ВЕСЬ ЧАС АКЦЕНТ — НА ТОМУ, ЩО, МОЖЛИВО, НЕВИДИМЕ, АЛЕ, ЯК АТЛАНТ, ТРИМАЄ НА СВОЇХ ПЛЕЧАХ ЦІЛУ ГАЛУЗЬ, ЦІЛУ СФЕРУ — ІСТОРІЮ, МУЗИКУ, ПОЛІТИКУ, ВСЕ ЩО ЗАВГОДНО», — ГОВОРИТЬ МУЗИКОЗНАВИЦЯ, ЖУРНАЛІСТКА ГАЛИНА БАБІЙ

У цій книжці є цікаві статті, які присвячені П. Чаадаєву та Д. Мережковському, двом філософам, які є інтелектуальною вершиною російської культури, але чомусь сама російська культура цих людей не сприйняла. Зокрема, Д. Мережковський, українець за походженням, був абсолютно чужий для імперського мислення. Тож ми мусимо знати, що імперія ніколи нас не пожаліє, ніколи ніхто з нас там не приживеться і не займе достойну роль. Свою реалізацію українська еліта може здійснити тільки в Україні. Власне до цього вона й має себе готувати. Інша справа, що наша еліта лише частково усвідомлює себе національною і розуміє ту відповідальність, яку має нести і перед державою, і перед людьми. Тому що коли вона клянеться іменем народу, це ще не означає, що вона йому служить. По-друге, народ завжди є і буде, він постійно буде висувати якихось людей. Інша справа, чи ця еліта, яку висунув народ, достойна того, що її висунули, і чи здатна вона відіграти ту роль, яка на неї покладається суспільством. Мені здається, що зараз усе менше й менше сподівань на це.

Для мене було дуже важливим, щоб у цій книзі вийшла стаття про українських самостійників. Тому що на самому початку ХХ століття, коли майже вся українська еліта була захоплена марксистськими ідеями й боролася за місце в соціалістичних партіях, лише невелика частина українців була самостійниками. Ми пам’ятаємо Миколу Міхновського, В’ячеслава Липинського, Сергія Шелухіна, Івана Луценка, Юліана Бачинського... Крім того, у нас тривалий час залишається поза увагою така важлива подія, як таємна нарада українських діячів, що відбулася 4 — 6 березня 1911 р. у Львові. Власне на тій нараді, на якій був присутній і В’ячеслав Липинський, уперше постало питання можливості самостійної України. І не в революційний спосіб, а в цілком легальний. Це була можливість для створення підґрунтя, аби за умови Першої світової війни (тоді багато хто розумів, що війна відбудеться, а Україна, розділена між двома імперіями, стане полем битви) зробити кроки, щоб заявити про свої прагнення держави й самостійності. Тоді був створений Український інформаційний комітет — одна з перших інституцій, яка інформувала західний світ про історію України та її роль у світовому процесі. А також про те, що собою являє економічна, географічна Україна, які має перспективи розвитку. І тоді ж були закладені початки для створення Союзу визволення України. Це дуже важливі кроки.

На жаль, нарада пройшла, про неї зараз мало хто говорить і мало хто знає, але значення її, безумовно, вартісне. Тому що українці прагнули не лише автономії у складі Російської імперії, а значно більшого. І те, що еліта не скористалася цим шансом, — це й є ті недопрацювання, невивчені уроки нашої еліти. І той же В. Липинський ще тоді казав, що українцям не варто брати участь у російському демократичному русі, бо їм від цього не буде жодної користі, тільки шкоду отримають. Попереджав, що українців використають, а потім русифікація ще більше посилиться. Те, що він сказав у 1911 році, ми побачили у 1917-му, 1918-му і далі, коли вже почалася радянська імперія.

До того ж у Д. Мережковського, М. Бердяєва, відомого філософа, українця за походженням, і В. Липинського виникає тема Хама. Вони передрікли цю страшну силу, яка згодом прийшла в Україну з процесом марксизму-ленінізму і на довгі роки відірвала нашу державу від нормального розвитку. Вони як справжня еліта розуміли, що попереду чекає страшна трагедія. І ми знаємо, чим це все закінчилося. А чи побороли ми цього Хама? Мені здається, що ні. Ця нав’язлива сила, яка приходить до нас у вигляді безкультур’я, сірості, але з нахабним бажанням мати матеріальний зиск, продовжує гнітити і досі, й не тільки українців.

Тож у цій книжці міститься багато дуже цікавих тем, над якими потрібно думати. Це видання буде дуже корисним особливо для тих, хто ставить перед собою такі питання: «Що ми не встигли вивчити за останні сто років з нашої історії?», «Чому трапилося так, що ми віддали свою державу на поталу сильному сусідові, який нами лише користується — українськими людськими ресурсами, матеріальними, природними тощо?» І ще це видання —  добрий урок для нашої еліти. Я б дуже радила всім, у кого буде така можливість, ознайомитися з цією книгою.

«ДЕТОКСИКАЦІЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ»

Сергій КОТ, історик, краєзнавець, співробітник Iнституту історії України НАН України, автор «Дня»:

— Я з величезним задоволенням взяв участь у черговому, не побоюся цього слова, глобальному проєкті Лариси Олексіївни Івшиної, який отримав несподівану для мене, але неймовірно точну назву — «Детокс». Справа в тому, що разом із проєктами газети «День» ми, автори, вже протягом дуже тривалого часу боремося за правду української історії. Історії, яка була вихолощена, перекручена, знекровлена, знеособлена. А якщо якісь особи з нашої історії й лишалися, то або привласнювалися іншими, або перетворювалися на карикатуру. Для чого? Аби не могли викликати захоплення. Адже це були, як правило, ті, хто не йшов на компроміси, хто боровся, захищав цю землю і, зрештою, українську націю. І саме їх намагалися висміювати, дискредитувати, наклеївши всі можливі ярлики.

«РАЗОМ З ПРОЄКТАМИ ГАЗЕТИ «ДЕНЬ» МИ, АВТОРИ, ВЖЕ ПРОТЯГОМ ДУЖЕ ТРИВАЛОГО ЧАСУ БОРЕМОСЯ ЗА ПРАВДУ УКРАЇНСЬКОЇ ІСТОРІЇ», — ГОВОРИТЬ СЕРГІЙ КОТ, ІСТОРИК, КРАЄЗНАВЕЦЬ, СПІВРОБІТНИК ІНСТИТУТУ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ НАН УКРАЇНИ

Саме тому назва «Детокс» є надзвичайно влучною. Бо що таке детоксикація? Це в медичному сенсі — очищення організму від токсинів, від усього, що руйнує його зсередини. І ця книга — це детоксикація української нації, цього великого політичного організму, який будує свою державу. Ми говоримо про те, що збудувати здорову державу може здорова нація, яка впевнена сама в собі, знає свою історію і своє коріння. Тільки така нація спроможна підняти свою державу на високий рівень. Безперечно, ця книга є ще одним щаблем, ще одним колосальним внеском, і персонально Лариси Олексіївни й у цілому всього колективу газети «День», у цю велику мету. І я радий, що зміг долучитися до цього у своїй тематиці.

Тому, дорогі читачі, прочитайте цю книжку. Ви отримаєте заряд упевненості у собі, по-новому подивитеся на нашу історію. Тут міститься неймовірна кількість постатей і оригінальних сюжетів, які введені у науковий обіг з дуже цікавими назвами, наприклад, «Про двох хлопців з Житомира: Короленка і Корольова». Або про невістку української козацької матері — російську імператрицю Єлизавету, яка себе, до речі, надзвичайно комфортно почувала у Києві. Книга по-іншому розкриває і постаті братів Розумовських, і їхні стосунки з імператорським двором і російською імператрицею. І ще багато інших сюжетів, які охоплюють наші історію та мистецтво від давньої доби, Київської Русі, до сучасних подій.

Червоною ниткою через усю книгу проходить цей водорозподіл нашої окремішності від імперської Росії, яка через свою історичну скудність намагається будь-що привласнити історію України та взяти її собі на озброєння. Ідеться насамперед про спадщину наших великих князів, які започаткували київську імперію, як називав Київську Русь Ольжич, він говорив про імперський дух, який треба відродити в українській нації, з огляду на велич, яка була в нашій минулій історії. І ця імперія за своїми обширами майже дорівнювала Візантійській: від Північного моря до Чорного моря — це все були землі під контролем великих київських князів. Тож давайте про це відкрито говорити й пам’ятати, шанувати саме своїх предків, спиратися на них і виховувати свій дух упевненості у величі української нації, а головне — у її спроможності не просто мати свою власну державу, а й збудувати її такою, щоб вона була на рівні сучасних провідних демократичних держав світу.

Я у цій книжці писав про те, що Росія, що за часів царату Російської імперії, що за часів радянської більшовицької імперії, використовувала культурні цінності, щоб, по-перше, знищувати, ховати незручні історичні сторінки української історії. І для цього об’єкти культурної спадщини (неймовірної ваги пам’ятки української культури) або, у кращому разі, ховалися далеко в запасники, або просто знищувалися у той чи інший спосіб. А по-друге, росіяни всіма правдами й неправдами намагалися привласнювати ці безцінні реліквії української історії, щоб оголошувати їх своїми, аби підживлювати цей імперський дух і на весь світ, за рахунок знайдених на території України артефактів, розповідати про свою велич.

Я називаю у статті конкретні факти, як усе цинічно відбувалося, наприклад, як дуже часто речі бралися на виставки й потім просто не поверталися назад у Київ. Вигадувалися різні схеми, пояснення, про якісь нібито обміни, а то й взагалі нічого не вигадувалося, щоб ці артефакти залишалися там. Я пишу про те, як, коли не могли домовитися адміністративним шляхом, щоб українські музеї віддали у Росію свої артефакти, це здійснювалося рішенням «директивних» радянських органів — видавалися накази, розпорядження, постанови про те, що ці речі з України передаються у найкращі російські музеї, архіви й бібліотеки. І в умовах більшовицького терору, коли подібні постанови «підкріплювалися» персонами з НКВД, ГПУ або МГБ СРСР, ясно, що протистояти такому пограбуванню не було ніякої можливості.

Я пишу про те, як цей впертий, нахабний цинізм і самовпевненість у пограбуванні українських музеїв, архівів, бібліотек досяг, на мій погляд, свого апогею під час Другої світової війни. Коли українські речі, евакуйовані у східні райони СРСР, розграбовувалися: просто їх починали вважати музейними фондами тих музеїв, куди їх привезли, щоб врятувати від знищення. Ми говоримо про те, що ще більшим цинізмом було, коли українські речі, пограбовані нацистами, які були після війни знайдені на теренах Німеччини, Австрії й які поверталися до СРСР, не повертали в Київ, Чернігів, Умань... Їх нишком вивозили до музеїв Росії, зокрема у Новгород, Петербург, у Державний Ермітаж, де, до речі, сьогодні й українські, й західні дослідники з великою долею вірогідності ідентифікували від п’яти до семи картин, які Еріх Кох, колишній рейхскомісар в Україні, забрав із музею (тепер це — Національний музей мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків) для власної колекції. І коли ці речі були знайдені, то замість того, щоб повернути їх у Київ, українські картини тихенько відправили в Державний Ермітаж, де вони є і зараз. Так само фрески, мозаїки Михайлівського золотоверхого собору, повернуті до СРСР із Німеччини, тихцем були відправлені в Новгород. Звідси вони «розповзлися» і до Ермітажу, і до Державного російського музею, і частково залишилися в Новгороді. Те, що було в Ермітажі, ми з великими зусиллями повернули. І в сучасній історії України, і взагалі в історії СНД це фактично єдиний приклад, коли хтось щось «вирвав» своє у Росії. Ми «вирвали» з Ермітажу 11 фресок ХІІ століття зі стін Михайлівського собору. Але це ще не все. Ще залишилися і в Державному російському музеї, і в Новгороді, і в Третьяковській галереї наші речі, пов’язані з історією собору, і за них наша боротьба ще попереду.

Ось про це книжка. Вона різнобічна, це немовби пазли, які складаються в єдину картину і дають нам відчуття, з одного боку, впевненості у своїх силах, у своєму корінні. З другого боку, біль від відчуття того, наскільки викривлювалася, змінювалася, знекровлювалася наша історія і наскільки це було несправедливо. Але ця книга дає і шлях, куди нам треба йти. Я ще раз раджу її почитати. Повірте, ваше відчуття як українців підніметься на абсолютно новий рівень, і ви отримаєте свою нову планку як громадяни нашої незалежної держави.

Delimiter 468x90 ad place

Підписуйтесь на свіжі новини:

Газета "День"
читати