«Русскій мір». Мутація

Про що попереджав Джеймс Мейс

Нестерпно рахувати дні, літа без нього… Здається давно і тільки щойно…

3 травня 2004 року не стало Джеймса Мейса. На той час йому виповнився лише 51 рік. З невимовною скорботою і щирим жалем я спостерігаю, як один за одним йдуть із земного життя його найближчі соратники, друзі, побратими – Олесь Гончар, В’ячеслав Чорновіл,  Євген Сверстюк, Іван Драч, Борис Олійник, Володимир Полохало, Ніна Веселова, Левко Лук’яненко, Олександр Шарварок, Ігор Римарук,  Роман Іваничук, Роман Лубківський, Микола Петренко, Євген Гуцало, Василь Портяк, Олександр Яворівський… Всіх не назову. Це довгий скорботний список. З кожним із цих легендарних людей Джеймса пов’язувала щира дружба, спільні проекти, спільна праця. Кожна така втрата для мене ставала особистою трагедією, обривалася ще одна струна тісної сув’язі Джеймса із нашим земним українським побутуванням, адже ці люди добре знали Джеймса – не забронзовілого, статичного, з навішаними нашими журналістами ярликами та кліше, а натхненного, діяльного, надзвичайно працьовитого і відважного. А ще світлого і доброго. Таких залишилися одиниці.

Серед них Лариса Івшина – головний редактор газети «День», в якій довгий час працював Джеймс Мейс і яка багато зробила для того щоб пам’ять про Джеймса стала націєтворчою, діяльною силою. Премія Джеймса Мейса «За громадянську позицію», започаткована з її ініціативи, нині стала моральним компасом, чітким орієнтиром для багатьох журналістів сучасної України, яка не дає збитися на манівці проплаченої медійної халтури. А ще постійне активування його ідей, праць на сторінках газети, у виданнях бібліотеки газети «День». Саме «День» першим опублікував книги «День і вічність Джеймса Мейса» (українською та англійськими мовами), «Свіча Джеймса Мейса», а головне його легендарну книгу «Ваші мертві вибрали мене», яка нині стала об’єктом пильної уваги науковців, навіть лінгвістів. Принаймні остання стаття Людмили Коткової «Мовні засоби відтворення концептів Україна та українці в публіцистиці Джеймса Мейса» ґрунтується саме на цій книзі, і це серйозне дослідження в якому йдеться не лише про мову.

А ще Станіслав Кульчицький – чиї нові праці про Голодомор вийшли на новий виток філософського і наукового осмислення української трагедії. Я знаю якими непростими на початку були взаємини двох представників зовсім різних історичних шкіл, і як поступово переростали від протистояння у повагу і щиру дружбу. Згодом – діяльну співпрацю. Саме Станіслав В’ячеславович став автором наукової біографії Джеймса Мейса і фундаментальної післямови до збірника праць «Україна: матеріалізація привидів», перевидання якої готується зараз у в-ві «Кліо». Йому ж належить наукове редагування чотиритомника Матеріалів конгресової Комісії по вивченню Великого Голоду в Україні, виконавчим директором якої працював Джеймс Мейс. І тут я не можу не назвати ще одного науковця Геннадія Єфименка, який провів просто таки фантастичну роботу по науковому редагуванню докторської дисертації Джеймса Мейса про національний комунізм в Україні. Вважаю, що це науковий подвиг, але це тема окремої розмови.

Юрій Шаповал, якому я безмежно вдячна за фільм «Джеймс Мейс. Траєкторія долі», за пам’ять про свого близького друга.

Юрій Щербак, чий внесок у осмислення титанічної праці Джеймса Мейса важко переоцінити…

Я не ставлю за мету назвати всіх, хто так чи інакше був залучений до увічнення пам’яті Джеймса Мейса. Мої нотатки не претендують на вичерпність, та це і неможливо, бо безмежної вдячності заслуговують бібліотекарі, архівісти нашої могилянки – НаУКМА, де діє бібліотека–музей Джеймса Мейса, Національного музею Голодомору-геноциду, видавництв «Комора» та «Кліо», та я не піду проти істини, коли скажу, що нині в усіх кінцях України є щирі друзі американського дослідника історії України, які шанують його внесок у становлення і розбудову української державності, вивчають і популяризують його праці.

Їх злободенність, актуальність пояснюється стратегічною спрямованістю, фундаментальністю висновків заснованих на точному знанні історичних силових ліній, які задіяні на наших теренах, больових точок історичного розвитку. І прямо торкаються наших нинішніх проблем української державності. Надто російської агресії, про яку неодноразово попереджав Джеймс Мейс.

Джеймс уже тоді чітко розумів, що ми маємо справу з постійною загрозою з боку північного сусіда, прихованою загрозою — військовою, територіальною, інформаційною. І явною культурною, духовною, економічною експансією. Те, що самі українці сприймали як даність, у нього, людини іншої культури, іншого виховання, викликало шалений спротив. І він був переконаний у неминучості зіткнення двох сил: української демократичної, європейськи налаштованої, і проімперської, орієнтованої на тухлість російського економічного простору. Передбачав також і світоглядний розлом суспільства, не хотів його, сподівався, що через просвітянські програми, зусилля національно-демократичних сил можна уникнути його, але не міг не передбачити, до чого призведе програш у інформаційній війні з Росією.

“Треба відверто сказати, що нинішня Росія, — писав Джеймс Мейс у статті “У пошуках втраченого розуму”, — незалежно від орієнтації її політичних сил, сприймає існування України як смертельну образу. Політична культура та історична пам’ять Росії ніколи не сприйме Україну інакше як неподільну частину спадщини Росії. Росія для України — це край Емського указу, політична культура Росії — і царської, і радянської — вимагала і вимагатиме постійної пильності щодо українського сепаратизму, мазепинства, петлюрівщини, бандерівщини, щодо окремої від Росії української ідентичності. Не треба бути пророком, щоб передбачити, що трапиться, якщо Росія отримає вільну руку для своїх дій в Україні і з Україною. Спалені книжки, заборонені пісні і, врешті-решт, розстріляні письменники та голодні селяни. Я не народився в Україні, мої предки ходили по інших краях, але ті, хто мене знає, знають, що я витратив забагато років і зусиль, займаючись Україною, щоб сьогодні залишатися осторонь тих загрозливих процесів, які я спостерігаю тут».

Джеймс Мейс добре знав історію Росії, відслідковував еволюцію імперської ідеї, яка дуже швидко почала мутувати у притаманну всім російським режимам агресію до своїх сусідів і бачив Україну в небезпеці. У своїх статтях , колонках він намагався пояснити причини і спрямованість трансформації ідеї «русского міра» – «стародавнього імперського зла» з його інстинктом до пожирання інших народів, інших культур, насамперед українців і України.  Не випадково він стверджував, що історію Голодомору треба почитати ще з часів Петра Першого. Він мав своєрідне бінокулярне мислення історика. Яка амплітуда нашого знання про минуле — настільки ж можемо спрогнозувати наше майбутнє. Звідси – його постійні екскурси в історію, звідси – наростаюча тривога за майбутнє незалежної України, якій, як він твердо був переконаний, доведеться рано чи пізно поставити крапку у цьому стародавньому цивілізаційному конфлікті зі своїм північним сусідом, обрубати цупкі щупальця «русского міра», якими буквально обплутаний не лише наш інформаційний простір, а й фінансові, економічні, політичні, управлінські державні анклави. Джеймс Мейс вбачав глибинні причини цього конфлікту в тому, що і стара радянська, і новітня псевдодемократична імперії виводили свій родовід саме з України, з Київської Русі. Без такої прив’язки російська історична наука втрачає свою тяглість, привабливість. Про це Мейс пише у статті «Російські та українські політичні культури: подібності та відмінності». Про це він прямо говорив російським науковцям на російсько-українській конференції у Києві, різко виступаючи проти їхньої «євразійської історичної концепції». Він пояснював, що без новітньої активації старої імперської ідеї місіонерська діяльність «Русского міра» та його речника Кирила позбавляється будь-якої легітимності, що така схема в принципі неможлива, оскільки неправильна. Визнати, що Київ – українське місто, означає визнати, що історія Росії залишається без свого початку, і так звану російську ідею слід піддати значній модифікації і трансформації. За вкоріненим у середовище російських інтелектуалів переконанням – це інтелектуальна і політична катастрофа з далекосяжними наслідками. «Ослабити експансіоністський інстинкт пожирання, зупинити стародавнє імперське свавілля можна тільки єдиним шляхом – поверненням Заходу до проблем України, Білорусі, Молдови, загалом до проблем тих країн, які постали після розпаду СРСР. Це психологічно важко й надто невигідно для Заходу, який також шукає простих рішень для забезпечення собі благополуччя. Але простих рішень у такій ситуації немає. Тоталітаризм – смертельно небезпечна хвороба, що має стійку тенденцію до повторення і навіть інфікування сусідів».

Джеймс Мейс уже тоді із наростаючою тривогою спостерігав за трансформацією владної вертикалі в Росії, за все більшим зосередженням влади в руках однієї людини. Тоталітарний шлях її еволюції уже тоді окреслювався для нього досить виразно. Про Росію Путіна він зауважував: «Персоніфікація держави з особистістю відбувається, як показує історія, лише в одному випадку: при умові повної концентрації влади ресурсів, політики в руках однієї людини». І наводив історичні аналогії: «Сталін обрав геноцид як невід’ємний елемент тоталітарного правління, як метод вторгнення в Україну. Можна сьогодні сперечатися, кому належить «пальма першості» в цьому страшному винаході. Хто перший придумав: Гітлер – Голокост чи Сталін – Голодомор? Офіційно ненавидячи один одного, вони тим часом були надзвичайно подібні у своїх виявах. І в СРСР, і в Третьому рейху практикувалося дублювання партійними органами державних структур, через партійні органи контролювалися всі аспекти життя суспільства.

Доктрина гітлеризму – чистота раси, втілена в «Майн кампф». Доктрина сталінізму – боротьба з класовим ворогом, втілена в «Короткому курсі історії ВКП(б)». Велелюдні паради, демонстрації, маніфестації в Москві й Берліні. А поза тим – концтабори, крематорії до неймовірних масштабів розширення простору смерті.

Гітлер боровся за справжніх німців. Сталін – за справжню радянську людину. Тому одночасно з припиненням українізації припинилася й коренізація. Нищівних ударів було завдано по культурі нацменшин в Україні. Від Голодомору в 1932–1933 рр. гинули також росіяни, німці, греки, татари, болгари, євреї. Не тільки проти українців як етносу, а проти України як держави були спрямовані репресії Сталіна. Режим домагався, щоб на українців дивилися як на екзотичну гілку російського народу (танцюють гопак, хлібом-сіллю зустрічають сталінських емісарів, носять шаровари і традиційну вишиванку під час масових демонстрацій). Хохляндизація України, знищення її інтелектуальних і духовних підвалин – усе це історичні реалії, яким треба дивитися у вічі, хоч як це боляче. Ця трагедія ще довго даватиметься взнаки в майбутньому. І треба розуміти, що то наслідок тоталітаризму – специфічної соціальної хвороби, яка може спалахнути в суспільстві й за інших обставин, під новими вивісками, але з не менш трагічними наслідками».

Він підкреслював, що складні історичні вузли не можуть враз розв’язати чи розрубати воля і жертовність одного лише покоління, а це означає, що його праці не скоро втратять свою актуальність. Адже ми спостерігаємо як часто зміна влади в Україні супроводжується кардинальною зміною поглядів на українську історію. Київська Русь, як колиска трьох братніх народів??? Чи загарбання, привласнення давньої суто української минувшини північним сусідом, на якій Росія, котра поцупила в українців навіть свою назву, вибудовувала свої власні імперські ідеологеми? Козаччина. Возз’єднання чи приєднання? Національно-визвольна війна, ОУН-УПА… Друга світова чи Велика вітчизняна? Лінгвоцид. Репресії.  «Розстріляне відродження».  Голодомор.  Оцінка цих подій у вітчизняній історії у тлумаченні українських владоможців коливається у прямій залежності наскільки проросійськими є сили, що приходять до влади. Кожна така зміна парадигми супроводжується закликами до діалогу, порадами залишити історію історикам, дивитися в майбутнє а не длубатися в історичному мотлоху. Після виразної проукраїнської гуманітарної політики Віктора Ющенка – повне обнулення на державному рівні культурних, освітніх, наукових програм, спрямованих на самоідентифікацію українців як нації і України як незалежної держави.  Черговий ідеологічний кидок в обійми колишньої метрополії, беззастережне прийняття  нав’язаних росіянами оціночних суджень на нашу історію, мову і отже на наше майбутнє. Це чомусь називається  суспільним діалогом. Навряд чи сам «проффесор» Віктор Янукович хоч якось вникав у ці складні і темні історичні матерії, та на інформаційному фронті він був густо обліплений навченими акулами пера і мікрофона. По суті інформаційні державні кордони були захоплені речниками, спікерами, політологами, які служили іншій державі і доносили до очей та вух українців, що українська мова недорозвинена, українська культура некомплектна, а української історії взагалі не існує поза історією Росії. Знову начебто чітка і осмислена націєтворча діяльність Петра Порошенка і тотальна активація при ньому ж проросійських центрів інформаційного впливу. Повна занедбаність освітніх та культурних програм.

Зауважу: ці добродії нікуди не поділися. З приходом нового президента Володимира Зеленського вони повернулися, тож ґвалт проросійських інформаційних мереж ставав все гучнішим. Вони уже не просто впливали, а й багато в чому визначали напрямок гуманітарної і інформаційної  політики нової влади. Здавалося після закриття трьох ворожих проросійських телевізійних каналі ситуація мала би кардинально змінитися. Де там. Речники «русского міра» розсіялися по всьому інформаційному полю. Наша інформаційна політика багато в чому ще хаотична бо як не як, а Небесна сотня – це зовсім не символ, а жива ятріюча рана в серцях багатьох українців,  жахливі реалії російсько-української війни не закрити переливами телевізійних екранів. Це сотні тисяч переселенців з Криму, Донбасу, Луганська. А ще тоскні могили на наших цвинтарях.  Розбиті порожні села. Гуркіт канонади. З цим треба рахуватися бо досить одного тліючого сірника і народ не зважить на жодні карантини, обмеження, небезпеку підхопити смертельну хворобу. Український народ терплячий і він багато що пробачає. Але не зводить очей з влади. Біда навчила. Було ж таке – три роки прямували в Європу, а в один момент повернули на Євразію. І отримали війну. Та все ж проросійські пропагандисти переконливі: вони з дня в день нашіптують, що  ніякої війни може і не бути, треба тільки трохи змінити політику, перестати дивитися на Європу і де нас ніхто не чекає і повернутися до своїх витоків, які, звісно на Півночі, де чекає своїх єдинокровних синів  матушка Русь. І ось уже з високих трибун ми чуємо, що «языковой вопрос в Украине – искусственный, а в языковых квотах для телеканалов нужно "навести порядок". (В. Зеленський).

А поза тим безкінечна натяки на потребу перегляду мовного закону. Жорстка реакція української патріотичної спільноти поки що зупинили ці намагання.  Але загрози не усунула. Так мутує «русскій мір». І це загроза не лише зовнішня, вона внутрішня. Як її усунути? Вивчати українську історію. Використовувати нашу історію для власного самозахисту, до чого прямо закликав американський дослідник українського Голодомору і української історії Джеймс Мейс, кого своїм речником і захисником обрали наші мертві, але вчасно не почули живі.

«Русскій мір». Мутація

«Русскій мір». Мутація

Про що попереджав Джеймс Мейс

Нестерпно рахувати дні, літа без нього… Здається давно і тільки щойно…

3 травня 2004 року не стало Джеймса Мейса. На той час йому виповнився лише 51 рік. З невимовною скорботою і щирим жалем я спостерігаю, як один за одним йдуть із земного життя його найближчі соратники, друзі, побратими – Олесь Гончар, В’ячеслав Чорновіл,  Євген Сверстюк, Іван Драч, Борис Олійник, Володимир Полохало, Ніна Веселова, Левко Лук’яненко, Олександр Шарварок, Ігор Римарук,  Роман Іваничук, Роман Лубківський, Микола Петренко, Євген Гуцало, Василь Портяк, Олександр Яворівський… Всіх не назову. Це довгий скорботний список. З кожним із цих легендарних людей Джеймса пов’язувала щира дружба, спільні проекти, спільна праця. Кожна така втрата для мене ставала особистою трагедією, обривалася ще одна струна тісної сув’язі Джеймса із нашим земним українським побутуванням, адже ці люди добре знали Джеймса – не забронзовілого, статичного, з навішаними нашими журналістами ярликами та кліше, а натхненного, діяльного, надзвичайно працьовитого і відважного. А ще світлого і доброго. Таких залишилися одиниці.

Серед них Лариса Івшина – головний редактор газети «День», в якій довгий час працював Джеймс Мейс і яка багато зробила для того щоб пам’ять про Джеймса стала націєтворчою, діяльною силою. Премія Джеймса Мейса «За громадянську позицію», започаткована з її ініціативи, нині стала моральним компасом, чітким орієнтиром для багатьох журналістів сучасної України, яка не дає збитися на манівці проплаченої медійної халтури. А ще постійне активування його ідей, праць на сторінках газети, у виданнях бібліотеки газети «День». Саме «День» першим опублікував книги «День і вічність Джеймса Мейса» (українською та англійськими мовами), «Свіча Джеймса Мейса», а головне його легендарну книгу «Ваші мертві вибрали мене», яка нині стала об’єктом пильної уваги науковців, навіть лінгвістів. Принаймні остання стаття Людмили Коткової «Мовні засоби відтворення концептів Україна та українці в публіцистиці Джеймса Мейса» ґрунтується саме на цій книзі, і це серйозне дослідження в якому йдеться не лише про мову.

А ще Станіслав Кульчицький – чиї нові праці про Голодомор вийшли на новий виток філософського і наукового осмислення української трагедії. Я знаю якими непростими на початку були взаємини двох представників зовсім різних історичних шкіл, і як поступово переростали від протистояння у повагу і щиру дружбу. Згодом – діяльну співпрацю. Саме Станіслав В’ячеславович став автором наукової біографії Джеймса Мейса і фундаментальної післямови до збірника праць «Україна: матеріалізація привидів», перевидання якої готується зараз у в-ві «Кліо». Йому ж належить наукове редагування чотиритомника Матеріалів конгресової Комісії по вивченню Великого Голоду в Україні, виконавчим директором якої працював Джеймс Мейс. І тут я не можу не назвати ще одного науковця Геннадія Єфименка, який провів просто таки фантастичну роботу по науковому редагуванню докторської дисертації Джеймса Мейса про національний комунізм в Україні. Вважаю, що це науковий подвиг, але це тема окремої розмови.

Юрій Шаповал, якому я безмежно вдячна за фільм «Джеймс Мейс. Траєкторія долі», за пам’ять про свого близького друга.

Юрій Щербак, чий внесок у осмислення титанічної праці Джеймса Мейса важко переоцінити…

Я не ставлю за мету назвати всіх, хто так чи інакше був залучений до увічнення пам’яті Джеймса Мейса. Мої нотатки не претендують на вичерпність, та це і неможливо, бо безмежної вдячності заслуговують бібліотекарі, архівісти нашої могилянки – НаУКМА, де діє бібліотека–музей Джеймса Мейса, Національного музею Голодомору-геноциду, видавництв «Комора» та «Кліо», та я не піду проти істини, коли скажу, що нині в усіх кінцях України є щирі друзі американського дослідника історії України, які шанують його внесок у становлення і розбудову української державності, вивчають і популяризують його праці.

Їх злободенність, актуальність пояснюється стратегічною спрямованістю, фундаментальністю висновків заснованих на точному знанні історичних силових ліній, які задіяні на наших теренах, больових точок історичного розвитку. І прямо торкаються наших нинішніх проблем української державності. Надто російської агресії, про яку неодноразово попереджав Джеймс Мейс.

Джеймс уже тоді чітко розумів, що ми маємо справу з постійною загрозою з боку північного сусіда, прихованою загрозою — військовою, територіальною, інформаційною. І явною культурною, духовною, економічною експансією. Те, що самі українці сприймали як даність, у нього, людини іншої культури, іншого виховання, викликало шалений спротив. І він був переконаний у неминучості зіткнення двох сил: української демократичної, європейськи налаштованої, і проімперської, орієнтованої на тухлість російського економічного простору. Передбачав також і світоглядний розлом суспільства, не хотів його, сподівався, що через просвітянські програми, зусилля національно-демократичних сил можна уникнути його, але не міг не передбачити, до чого призведе програш у інформаційній війні з Росією.

“Треба відверто сказати, що нинішня Росія, — писав Джеймс Мейс у статті “У пошуках втраченого розуму”, — незалежно від орієнтації її політичних сил, сприймає існування України як смертельну образу. Політична культура та історична пам’ять Росії ніколи не сприйме Україну інакше як неподільну частину спадщини Росії. Росія для України — це край Емського указу, політична культура Росії — і царської, і радянської — вимагала і вимагатиме постійної пильності щодо українського сепаратизму, мазепинства, петлюрівщини, бандерівщини, щодо окремої від Росії української ідентичності. Не треба бути пророком, щоб передбачити, що трапиться, якщо Росія отримає вільну руку для своїх дій в Україні і з Україною. Спалені книжки, заборонені пісні і, врешті-решт, розстріляні письменники та голодні селяни. Я не народився в Україні, мої предки ходили по інших краях, але ті, хто мене знає, знають, що я витратив забагато років і зусиль, займаючись Україною, щоб сьогодні залишатися осторонь тих загрозливих процесів, які я спостерігаю тут».

Джеймс Мейс добре знав історію Росії, відслідковував еволюцію імперської ідеї, яка дуже швидко почала мутувати у притаманну всім російським режимам агресію до своїх сусідів і бачив Україну в небезпеці. У своїх статтях , колонках він намагався пояснити причини і спрямованість трансформації ідеї «русского міра» – «стародавнього імперського зла» з його інстинктом до пожирання інших народів, інших культур, насамперед українців і України.  Не випадково він стверджував, що історію Голодомору треба почитати ще з часів Петра Першого. Він мав своєрідне бінокулярне мислення історика. Яка амплітуда нашого знання про минуле — настільки ж можемо спрогнозувати наше майбутнє. Звідси – його постійні екскурси в історію, звідси – наростаюча тривога за майбутнє незалежної України, якій, як він твердо був переконаний, доведеться рано чи пізно поставити крапку у цьому стародавньому цивілізаційному конфлікті зі своїм північним сусідом, обрубати цупкі щупальця «русского міра», якими буквально обплутаний не лише наш інформаційний простір, а й фінансові, економічні, політичні, управлінські державні анклави. Джеймс Мейс вбачав глибинні причини цього конфлікту в тому, що і стара радянська, і новітня псевдодемократична імперії виводили свій родовід саме з України, з Київської Русі. Без такої прив’язки російська історична наука втрачає свою тяглість, привабливість. Про це Мейс пише у статті «Російські та українські політичні культури: подібності та відмінності». Про це він прямо говорив російським науковцям на російсько-українській конференції у Києві, різко виступаючи проти їхньої «євразійської історичної концепції». Він пояснював, що без новітньої активації старої імперської ідеї місіонерська діяльність «Русского міра» та його речника Кирила позбавляється будь-якої легітимності, що така схема в принципі неможлива, оскільки неправильна. Визнати, що Київ – українське місто, означає визнати, що історія Росії залишається без свого початку, і так звану російську ідею слід піддати значній модифікації і трансформації. За вкоріненим у середовище російських інтелектуалів переконанням – це інтелектуальна і політична катастрофа з далекосяжними наслідками. «Ослабити експансіоністський інстинкт пожирання, зупинити стародавнє імперське свавілля можна тільки єдиним шляхом – поверненням Заходу до проблем України, Білорусі, Молдови, загалом до проблем тих країн, які постали після розпаду СРСР. Це психологічно важко й надто невигідно для Заходу, який також шукає простих рішень для забезпечення собі благополуччя. Але простих рішень у такій ситуації немає. Тоталітаризм – смертельно небезпечна хвороба, що має стійку тенденцію до повторення і навіть інфікування сусідів».

Джеймс Мейс уже тоді із наростаючою тривогою спостерігав за трансформацією владної вертикалі в Росії, за все більшим зосередженням влади в руках однієї людини. Тоталітарний шлях її еволюції уже тоді окреслювався для нього досить виразно. Про Росію Путіна він зауважував: «Персоніфікація держави з особистістю відбувається, як показує історія, лише в одному випадку: при умові повної концентрації влади ресурсів, політики в руках однієї людини». І наводив історичні аналогії: «Сталін обрав геноцид як невід’ємний елемент тоталітарного правління, як метод вторгнення в Україну. Можна сьогодні сперечатися, кому належить «пальма першості» в цьому страшному винаході. Хто перший придумав: Гітлер – Голокост чи Сталін – Голодомор? Офіційно ненавидячи один одного, вони тим часом були надзвичайно подібні у своїх виявах. І в СРСР, і в Третьому рейху практикувалося дублювання партійними органами державних структур, через партійні органи контролювалися всі аспекти життя суспільства.

Доктрина гітлеризму – чистота раси, втілена в «Майн кампф». Доктрина сталінізму – боротьба з класовим ворогом, втілена в «Короткому курсі історії ВКП(б)». Велелюдні паради, демонстрації, маніфестації в Москві й Берліні. А поза тим – концтабори, крематорії до неймовірних масштабів розширення простору смерті.

Гітлер боровся за справжніх німців. Сталін – за справжню радянську людину. Тому одночасно з припиненням українізації припинилася й коренізація. Нищівних ударів було завдано по культурі нацменшин в Україні. Від Голодомору в 1932–1933 рр. гинули також росіяни, німці, греки, татари, болгари, євреї. Не тільки проти українців як етносу, а проти України як держави були спрямовані репресії Сталіна. Режим домагався, щоб на українців дивилися як на екзотичну гілку російського народу (танцюють гопак, хлібом-сіллю зустрічають сталінських емісарів, носять шаровари і традиційну вишиванку під час масових демонстрацій). Хохляндизація України, знищення її інтелектуальних і духовних підвалин – усе це історичні реалії, яким треба дивитися у вічі, хоч як це боляче. Ця трагедія ще довго даватиметься взнаки в майбутньому. І треба розуміти, що то наслідок тоталітаризму – специфічної соціальної хвороби, яка може спалахнути в суспільстві й за інших обставин, під новими вивісками, але з не менш трагічними наслідками».

Він підкреслював, що складні історичні вузли не можуть враз розв’язати чи розрубати воля і жертовність одного лише покоління, а це означає, що його праці не скоро втратять свою актуальність. Адже ми спостерігаємо як часто зміна влади в Україні супроводжується кардинальною зміною поглядів на українську історію. Київська Русь, як колиска трьох братніх народів??? Чи загарбання, привласнення давньої суто української минувшини північним сусідом, на якій Росія, котра поцупила в українців навіть свою назву, вибудовувала свої власні імперські ідеологеми? Козаччина. Возз’єднання чи приєднання? Національно-визвольна війна, ОУН-УПА… Друга світова чи Велика вітчизняна? Лінгвоцид. Репресії.  «Розстріляне відродження».  Голодомор.  Оцінка цих подій у вітчизняній історії у тлумаченні українських владоможців коливається у прямій залежності наскільки проросійськими є сили, що приходять до влади. Кожна така зміна парадигми супроводжується закликами до діалогу, порадами залишити історію історикам, дивитися в майбутнє а не длубатися в історичному мотлоху. Після виразної проукраїнської гуманітарної політики Віктора Ющенка – повне обнулення на державному рівні культурних, освітніх, наукових програм, спрямованих на самоідентифікацію українців як нації і України як незалежної держави.  Черговий ідеологічний кидок в обійми колишньої метрополії, беззастережне прийняття  нав’язаних росіянами оціночних суджень на нашу історію, мову і отже на наше майбутнє. Це чомусь називається  суспільним діалогом. Навряд чи сам «проффесор» Віктор Янукович хоч якось вникав у ці складні і темні історичні матерії, та на інформаційному фронті він був густо обліплений навченими акулами пера і мікрофона. По суті інформаційні державні кордони були захоплені речниками, спікерами, політологами, які служили іншій державі і доносили до очей та вух українців, що українська мова недорозвинена, українська культура некомплектна, а української історії взагалі не існує поза історією Росії. Знову начебто чітка і осмислена націєтворча діяльність Петра Порошенка і тотальна активація при ньому ж проросійських центрів інформаційного впливу. Повна занедбаність освітніх та культурних програм.

Зауважу: ці добродії нікуди не поділися. З приходом нового президента Володимира Зеленського вони повернулися, тож ґвалт проросійських інформаційних мереж ставав все гучнішим. Вони уже не просто впливали, а й багато в чому визначали напрямок гуманітарної і інформаційної  політики нової влади. Здавалося після закриття трьох ворожих проросійських телевізійних каналі ситуація мала би кардинально змінитися. Де там. Речники «русского міра» розсіялися по всьому інформаційному полю. Наша інформаційна політика багато в чому ще хаотична бо як не як, а Небесна сотня – це зовсім не символ, а жива ятріюча рана в серцях багатьох українців,  жахливі реалії російсько-української війни не закрити переливами телевізійних екранів. Це сотні тисяч переселенців з Криму, Донбасу, Луганська. А ще тоскні могили на наших цвинтарях.  Розбиті порожні села. Гуркіт канонади. З цим треба рахуватися бо досить одного тліючого сірника і народ не зважить на жодні карантини, обмеження, небезпеку підхопити смертельну хворобу. Український народ терплячий і він багато що пробачає. Але не зводить очей з влади. Біда навчила. Було ж таке – три роки прямували в Європу, а в один момент повернули на Євразію. І отримали війну. Та все ж проросійські пропагандисти переконливі: вони з дня в день нашіптують, що  ніякої війни може і не бути, треба тільки трохи змінити політику, перестати дивитися на Європу і де нас ніхто не чекає і повернутися до своїх витоків, які, звісно на Півночі, де чекає своїх єдинокровних синів  матушка Русь. І ось уже з високих трибун ми чуємо, що «языковой вопрос в Украине – искусственный, а в языковых квотах для телеканалов нужно "навести порядок". (В. Зеленський).

А поза тим безкінечна натяки на потребу перегляду мовного закону. Жорстка реакція української патріотичної спільноти поки що зупинили ці намагання.  Але загрози не усунула. Так мутує «русскій мір». І це загроза не лише зовнішня, вона внутрішня. Як її усунути? Вивчати українську історію. Використовувати нашу історію для власного самозахисту, до чого прямо закликав американський дослідник українського Голодомору і української історії Джеймс Мейс, кого своїм речником і захисником обрали наші мертві, але вчасно не почули живі.