Ганебний маркер «імені Киви»

Кандидатський захист одіозного політика ще раз засвідчив про необхідність змін у науці

Чому суспільство так емоційно відреагувало на отримання кандидатського ступеня Іллею Кивою? Може, тому що політик — емоційний та скандальний? Можливо, це мало б посіяти в науці ще більший хаос і несприйняття вчених суспільством? На жаль, проблема з фальшивими дипломами та науковими званнями для України не нова. Власне, проти цього ганебного явища виступає група вчених та освітян, тримаючи на своїх плечах антиплагіатний рух.

Ситуація з Кивою — це ще один сигнал, що наукове середовище потребує змін. І про це експерти почали говорити не зараз, коли з’явився Кива-кандидат.  Рух за академічну доброчесність пожвавився після прийняття законів про вищу освіту та наукову і науково-технічну діяльність (прийняті у 2014-2015 роках), які б мали змінити процедуру присудження наукових ступенів і з часом викорінити ганебні явища в корінь. Оскільки цей процес дещо інертний, суспільство могло б відреагувати несприйняттям псевдокандидатів ще раніше.

Чомусь не було такої реакції та підтримки невеликої групи експертів, котрі розповідали про плагіат у роботах експрем’єра Арсенія Яценюка, ексміністра освіти і науки Станіслава Ніколаєнка, чому не підтримали вимогу науковців переглянути присудження наукового ступеня дружині політика В’ячеслава Кириленка — Катерині Кириленко, у кандидатській роботі якої теж знайшли плагіат? Мовчання та сприймання ситуації як належне, зрештою, дозволили Іллі Киві стати кандидатом наук із державного управління.

Остаточне рішення ще має ухвалити Міносвіти, але навряд чи міністр, за яким теж тягнеться шлейф недоброчесного науковця і за якого, незважаючи на факти плагіату, проголосувало 226 нардепів парламенту, буде перечити рішенню спеціалізованої вченої ради. Вона ж одноголосно (13 голосів «за») підтримала рішення про присудження наукового ступеню Киві. До речі, захист відбувався в Інституті підготовки кадрів Держслужби зайнятості. Відсутність прив’язки до Національної академії наук одразу викликали низку питань, чи може бути наука у далеких від академії структурах?

Але чи може бути наука там, де держава виділяє на її розвиток аж 0,17% від ВВП (а законодавство передбачає щонайменше 2%), де МВС хоче відібрати лабораторний корпус провідного інституту для потреб Нацполіції, де вчені між собою чубляться за гроші (днями читала історію науковиці Нани Войтенко, як проєкт, що фінансується Національним фондом досліджень, перебрали на себе вчені, котрі не мають ніякого відношення до нього,а ел це контроль над фінансами). Про яку науку може йти мова, якщо багато її представників настільки консервативні та пасивні, що будь-які зміни сприймають з опором. Але є когорта тих, хто працює чесно, хто отримав свої знання та звання без хабарів. І саме таким через історію з Кивою зараз стає соромно показувати свій диплом кандидата наук. Викладач, ексзаступник міністра охорони здоров’я Олександр Ябчанка взагалі свій диплом спалив. Але чи змінює це систему?

«Зміни відбуваються давно, болісні і складні для всієї наукової спільноти, постійно змінюються закони, проводяться реформи, але підсумки поки що невтішні, — зазначає «Дню» кандидат юридичних наук, старший науковий співробітник Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України Олександр МАЛИШЕВ, один зі співавторів звернення до парламенту від Ради молодих учених НАНУ щодо присудження наукових ступенів. — Щодо захисту Іллі Киви, то такого рівня кандидатів наук, як він, не секрет, що вже хоч греблю гати. Особливо в таких сферах, як державне управління. Це спеціальність, яка створена  спеціально для чиновників, щоб вони не «засмічували» науки економічні, юридичні тощо. Я б хотів, щоб ця історія стала поштовхом до зміни системи попри те, що це не поодинокі випадки. Разом з тим є загроза, що цим можуть скористатися люди для просування своїх ініціатив, які нічого не мають спільного зі спільним благом. Мені здається, що у цій ситуації найкращий вихід, аби МОН та Атестаційна колегія зробили процес максимально зразково-показовим і все-таки не затвердили цей ступінь. Бо є всі для цього підстави. Достатньо дисертантові поставити кілька питань по тексту дисертації і зробити це публічно, із залученням преси та громадськості. Та показати, що МОН здатне все-таки щось робити».

Ганебний маркер «імені Киви»

Ганебний маркер «імені Киви»

Кандидатський захист одіозного політика ще раз засвідчив про необхідність змін у науці

Чому суспільство так емоційно відреагувало на отримання кандидатського ступеня Іллею Кивою? Може, тому що політик — емоційний та скандальний? Можливо, це мало б посіяти в науці ще більший хаос і несприйняття вчених суспільством? На жаль, проблема з фальшивими дипломами та науковими званнями для України не нова. Власне, проти цього ганебного явища виступає група вчених та освітян, тримаючи на своїх плечах антиплагіатний рух.

Ситуація з Кивою — це ще один сигнал, що наукове середовище потребує змін. І про це експерти почали говорити не зараз, коли з’явився Кива-кандидат.  Рух за академічну доброчесність пожвавився після прийняття законів про вищу освіту та наукову і науково-технічну діяльність (прийняті у 2014-2015 роках), які б мали змінити процедуру присудження наукових ступенів і з часом викорінити ганебні явища в корінь. Оскільки цей процес дещо інертний, суспільство могло б відреагувати несприйняттям псевдокандидатів ще раніше.

Чомусь не було такої реакції та підтримки невеликої групи експертів, котрі розповідали про плагіат у роботах експрем’єра Арсенія Яценюка, ексміністра освіти і науки Станіслава Ніколаєнка, чому не підтримали вимогу науковців переглянути присудження наукового ступеня дружині політика В’ячеслава Кириленка — Катерині Кириленко, у кандидатській роботі якої теж знайшли плагіат? Мовчання та сприймання ситуації як належне, зрештою, дозволили Іллі Киві стати кандидатом наук із державного управління.

Остаточне рішення ще має ухвалити Міносвіти, але навряд чи міністр, за яким теж тягнеться шлейф недоброчесного науковця і за якого, незважаючи на факти плагіату, проголосувало 226 нардепів парламенту, буде перечити рішенню спеціалізованої вченої ради. Вона ж одноголосно (13 голосів «за») підтримала рішення про присудження наукового ступеню Киві. До речі, захист відбувався в Інституті підготовки кадрів Держслужби зайнятості. Відсутність прив’язки до Національної академії наук одразу викликали низку питань, чи може бути наука у далеких від академії структурах?

Але чи може бути наука там, де держава виділяє на її розвиток аж 0,17% від ВВП (а законодавство передбачає щонайменше 2%), де МВС хоче відібрати лабораторний корпус провідного інституту для потреб Нацполіції, де вчені між собою чубляться за гроші (днями читала історію науковиці Нани Войтенко, як проєкт, що фінансується Національним фондом досліджень, перебрали на себе вчені, котрі не мають ніякого відношення до нього,а ел це контроль над фінансами). Про яку науку може йти мова, якщо багато її представників настільки консервативні та пасивні, що будь-які зміни сприймають з опором. Але є когорта тих, хто працює чесно, хто отримав свої знання та звання без хабарів. І саме таким через історію з Кивою зараз стає соромно показувати свій диплом кандидата наук. Викладач, ексзаступник міністра охорони здоров’я Олександр Ябчанка взагалі свій диплом спалив. Але чи змінює це систему?

«Зміни відбуваються давно, болісні і складні для всієї наукової спільноти, постійно змінюються закони, проводяться реформи, але підсумки поки що невтішні, — зазначає «Дню» кандидат юридичних наук, старший науковий співробітник Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України Олександр МАЛИШЕВ, один зі співавторів звернення до парламенту від Ради молодих учених НАНУ щодо присудження наукових ступенів. — Щодо захисту Іллі Киви, то такого рівня кандидатів наук, як він, не секрет, що вже хоч греблю гати. Особливо в таких сферах, як державне управління. Це спеціальність, яка створена  спеціально для чиновників, щоб вони не «засмічували» науки економічні, юридичні тощо. Я б хотів, щоб ця історія стала поштовхом до зміни системи попри те, що це не поодинокі випадки. Разом з тим є загроза, що цим можуть скористатися люди для просування своїх ініціатив, які нічого не мають спільного зі спільним благом. Мені здається, що у цій ситуації найкращий вихід, аби МОН та Атестаційна колегія зробили процес максимально зразково-показовим і все-таки не затвердили цей ступінь. Бо є всі для цього підстави. Достатньо дисертантові поставити кілька питань по тексту дисертації і зробити це публічно, із залученням преси та громадськості. Та показати, що МОН здатне все-таки щось робити».