МЕНЮ

З погляду вічності

Сергій ТРИМБАЧ
13 липня, 2020 - 19:49
25 літ по смерті Олеся Гончара

Чи жива пам’ять про Олеся Гончара? Зокрема у Дніпрі, де він народився і де національний університет носить його ім’я? «У грудні 1946 року він був зарахований студентом четвертого курсу університету. І навчався протягом року. У нього є запис у щоденниках цього періоду: «Здав останній екзамен. Всі пятьорочки. Ще залишилося захистити диплом». Він його захистив, а тоді його залишили стажером на кафедрі української літератури, це був короткий період, після цього його запросили в Київ. Але за цей період він устиг написати першу книгу «Прапороносців» — «Альпи», — розповідає «Дню» доктор філологічних наук, професор Дніпровського національного університету імені Олеся Гончара Нінель ЗАВЕРТАЛЮК, котра працює у виші з 1965 року. — А перша в Україні наукова конференція, присвячена творчості Олеся Гончара, відбулася саме в Дніпропетровському університеті 1964 року. І він на ній був». На жаль, коли розгорнулася безпідставна критика його творчості, у ній брав участь один із викладачів вишу в Дніпрі. Але Олесь Терентійович не ображався на рідний університет, каже Нінель Іванівна.

«Ми не зраджуємо його пам’яті, — наша постійна повага і увага — завжди на стороні Олеся Терентійовича». І на це є чимало доказів. Невеликим музеєм у Ломівці, де народився письменник (цей факт уточнено нещодавно, нагадав «Дню» відомий дніпровський краєзнавець Микола Чабан), опікується університет, у самому виші є спеціальна аудиторія імені академіка Олеся Гончара, і всі, хто там буває, кажуть, що це справжній музей. На одному з корпусів встановлено барельєф письменника, видані книги сторінок історії, де висвітлений весь зв’язок з митця з університетом, постійно проводяться гончарівські дні і гончарівські читання. «Мені дуже цікаво на них бувати: коли я чую, що говорять студенти, мене радує їхнє розуміння і ставлення до творчості письменника і до нього як до такої незвичайної особистості. Це хороший приклад поваги», — ділиться пані професор. І також тішиться, що і в Національному ТУ «Дніпровська політехніка» вже багато років працює Центр культури української мови імені Олеся Гончара, де так само традиційно і на високому рівні проводять гончарівські читання і конференції, в обох закладах зберігається і зв’язок із близькими письменника — його дружиною і племінницею.


За десять днів до смерті Олесь Терентійович уночі (про це свідчить щоденниковий запис від 4 липня 1995 р.) став розглядати фото батьків. Батько, який тільки повернувся з фронтів Першої світової. Матір. Сестра Шура. «Мене ще на світі нема...». І про батьків: «Про що вони думають обоє?»

«Я чомусь не любив слова «сирота»!

Значить, то вже на зв’язок із батьками виходив, їхніми душами. Мати померла у 27 літ, малому Сашкові (Олесем він став пізніше) було тільки два роки. Материнський образ закарбувався в душі іконою, де не прописано деталі, зате схоплено саму сутність.

Сашка відрядили до бабусі на Полтавщину, у село Суха (там тепер музей Олеся Гончара), де він і виріс. А від батьків — тільки одненьке фото й лишилось. Його й прозирає Гончар, стоячи на порозі смерті. Від фото — позитивна енергетика, в якій, можливо, уже був потяг чи й протяг — поволі-поволі відкривався хідник, тунель у неблизький світ, який, утім, сполучений з от сим, що під сонцем,  під мерехтливими зорями, поки що нашими.

«У полтавській Сухій сердобольні сільські тітусі жаліли мене («Тетянин синок!»), співчутливо називали  сиротою, але я чомусь не любив слова «сирота»! Так, життя було суворим, але чи не тому все й перелилося в таку гарячу, таку одержиму любов до України?!»

Це, повторюю, записувалось за кілька днів до відходу. Не відчував себе сиротою, не піддавався на той — здавалось би очевидний —  соціальний статус. От сей щоденниковий запис одкриває небанальну констатацію: малий Олесь Гончар був скупаний в купелі родинної любові, здебільшого по материнській лінії (звідти й прізвище Гончар, а не батькове Біличенко), в купелі, яка обдарувала його справді одержимою любов’ю до України. Узагалі, все життя Олеся Гончара — жорсткий серіал, коли раз по раз падав з життєвих небес у круте піке, і якась невидима рука рятувала його...

6 липня 1995-го письменник опинився в реанімаційній палаті. Для нього це було чимось уже доволі звичним — скільки тих шрамів на серці й судинах, не перерахувати. Дружина Валентина (Валентина Данилівна, дякувати Богу, лишається з нами), лікарі не раз рятували Гончара. Тільки цього разу усе виглядало серйозніше. У щоденнику з’являється запис, більшість якого автор закреслив — чомусь не хотів, аби те колись було прочитано. А залишилось ось що: «Крім усього, почали вимордовувати ноги, особливо вночі, навіть під час крапельниці, лікарі не можуть з’ясувати причин, встановити діагноз. А я знаю, вже бачу...»

«Від війни ліків нема!»

«А я знаю, вже бачу, стоїмо по груди в траншеях, в крижаній воді. Бо ні хвороби, ні простуди, ні сталь не брали нас тоді [...] Бо то була молодість, через 50 років нагадує, буде озиватися ночами».

І заключна щоденникова ремарка: «Від війни ліків нема! Від війни нема ліків!»

А останній запис, за 5 днів до смерті, про іншу війну — як під тиском партійного ЦК (від нього, голови письменницької Спілки, вимагали підтримки репресій, які тривали на рубежі 1960—1970-х, а він на те не приставав) змушений був піти з тієї Спілки: «бо інакше ЦК з’їло б!».

Ціну війні Олесь Гончар знав. Півтора роки у німецькому полоні, зокрема у харківській тюрмі на Холодній горі, де військовополонені гинули щодня десятками. А він уцілів. Аби потім пройти фронтовими дорогами, до Чехії й Словаччини. Аби по війні на неправдоподібній історичній швидкості стати одним із лідерів українського літературного процесу. А потому й головою Спілки письменників. У якій було стільки попихачів і пристосуванців, але ж були й інші...

«І хоч що б там казали,— записав Олесь Гончар 15 листопада 1993 року,— а моє покоління відстояло вахту сумлінно — і в бурю, і в сніг. Як і раніше — покоління Довженка, Яновського... Як і пізніше — Симоненкове та Григорове (Григора Тютюнника.— С.Т.). Настала черга нових». Нові, щоправда, не раз ставили під сумнів правдивість подібних констатацій: мовляв, перемагав інстинкт пристосуванства. Перемагав, але, на щастя, не завжди і не у всіх. Хоча іноді так хочеться загребти усіх одним замашним «інструментом»...

У другій половині 1960-х керівника письменницької спілки Гончара ЦК наполегливо схиляло до підтримки репресій проти українських інтелектуалів. Не тільки ж письменник — член того ЦК! Не піддаватися тому шаленому і постійному тиску було важко, але ж не піддавався. «Був на розмові в Шелеста (тодішній перший секретар ЦК.— С.Т.) [...] Розмова важка. Як з бетоном. Але висловив  усе, що накипіло. І за всіх — і за старих, і за молодих. Тепер ждати — з якого боку буде мстивий і злобний удар» (Щоденник, 29 січня 1966).

За два місяці потому: «Розправа не забарилась прийти. Вона вже вчинена. Від сьогодні я вже не член ЦК. Виступом проти репресій накликав репресії на себе [...]  Але іншого виходу в мене не було.  Хай уже, аніж жити з розтоптанним сумлінням». І — «може це якраз і наблизить мене до того, що є найдорожчим, до становища вільного художника?»

Наблизило — через два року з’явився роман «Собор», проти якого влада повела цілу тобі війну. Кажуть, гарячі голови у тому ЦК навіть пропонували посадити письменника у каталажку. Ну, звісно, такий номер би не пройшов, не сталінські усе ж часи... Хоча це ж тоді, у 68-му, й означився поворот до сталінщини. Погибельний, у підсумку, для влади, але це з’ясується уже через два десятиліття.

«І знову спокійно...»

З такою жаданою, такою омріяною Українською незалежністю прийшли й інші проблеми. Зокрема, переоцінка спадку української радянської літератури. Олесь Гончар так само потрапив під хвилю критики і звинувачень. Переживав те болісно, хоча й розумів: на зламі епох по-іншому не буває.

Колись, у ті самі 60-ті, будучи головою Спілки, підтримував нове покоління, те саме, на ймення «шістдесятників». Маленький епізод. 1965 рік, Гончар за дружиною везуть молодого поета Івана Драча, так само з дружиною Марією, на його, поетову, батьківщину — у село Теліженці. Знайомиться з батьками, із селом, з тим світом, який народив Поета. Погодьтесь, не надто традиційне поводження для керівника (а тоді спілчанський голова це була генеральська посада). Бо Гончар розумів: це покоління треба підтримувати. І тому, що талановиті, і тому, що вони є майбутнім України.

А тепер пригадаймо, хто і що були колискою Народного руху, який відіграв вирішальну роль у боротьба за нашу спільну Незалежність на рубежі 1980—1990-х? Спілка письменників. То ж саме Олесь Гончар — своєю підтримкою, своїм захистом — утримав, попри все, письменницьку Спілку як один із форпостів боротьби за Україну. Під боком у ЦК (хто не знає — ЦК і Спілка знаходились на одній вулиці, Орджонікідзе, тепер Банковій). І той же Іван Драч був одним із лідерів Руху...

А далі 1990-ті. Стільки стресів, стільки будівель просто падають. Не тільки в образному сенсі, а й буквально так. «Щойно подзвонили: згорів — удень! — 1-й корпус Будинку творчості в Ірпені. Той, де колись працювали  Тичина й Довженко, де я написав свій «Собор... Стільком із наших  письменників він був рідним домом! [...] Знищено ніби живу частку  самого твого життя. За що на нас  карі такі?»

А в нових проявах життя усе частіше впізнаються старі радянські ритуали. «У президента зібралася чиновників ватага, лизоблюдів одомашнених [...]   Типовий захід «для галочки». Камерно, вузько. Щоб, боронь Боже, хтось не вискочив, гострого слова не сказав про державну байдужість до культури, байдужість просто злочинну... Щоб настрою начальству не зіпсував. Щоб і далі можна було  душити культуру тихо, подушкою...» (26 листопада 1993).

І нові страшні констатації. «Як мало надійних людей, тих, кому можна виповісти душу! А тут ще одне — жахливе! — підвищення цін, розбійники, що десь там, «нагорі», ніби навмисне  провокують соціальний вибух. Всі, крім бандитів, знемагають у злиднях» (9 грудня 1993). І — «жахливо, що в Україні так багато деструктивних сил. Чистота в культурі сьогодні — це рідкість».

Й останній день народження — 3 квітня 1995-го. Привітання. «Озивалося багато добрих  людей. Жити — хочеться!».

Одначе ж на самій маківці літа душі письменника захотілось спокою. Були, були знаки того. У снах передусім. «Вночі наснилося: десь ми в Ломівці. Обоє молоді. Валя співає: «Збудуй хату з лободи, а в чужую не веди!...» Нечасто тепер бачу  радісні сни. Більше важкі». Та все ж, опісля затяжких видінь: «і знову спокійно» ( 7 червня 1995).

Душа письменника  одлетіла. Упокоївшись. Тільки його слово не упокоїлось. Тривожить, будить — тих, хто почує, хто озветься. Небагато нині таких, але ж і не мало. Вічна пам’ять Олесеві Гончареві і вічна дяка за труд: високий, важкий, драматичний — і будівничий з тим разом.