А що скаже місцевий пасив?
Виступ Президента Леоніда Кучми на святкуванні першої річниці Конституції України викликав неабияке збурення в політичному житті держави. Адже Президентом висунуто чимало ініціатив, у тому числі - щодо пролонгації на рік повноважень Верховної Ради.
Ця ідея сподобалася далеко не всім. Опоненти Президента посилаються на норми Конституції та на світові правові традиції, згідно з якими діючий парламент не має права змінювати "правила гри" щодо самого себе. Тому президентське оточення не забарилося використати давно відомий з радянських часів засіб тиску на незгодних. Він називається "голос народу". У деяких газетах уже почали друкуватися листи на підтримку ідеї пролонгації повноважень парламенту. Мовляв, що там закон, коли доцільно, щоб парламент іще трошки попрацював. А закон можна завжди переграти. Отака нехитра логіка.
Тим часом у бій вступила і, так би мовити, важка артилерія. У багатьох обласних центрах та місті-герої Севастополі уже проведені зібрання "активу", на яких висловлені підтримка закликів Леоніда Кучми до консолідації народу, як передумови втілення в життя курсу реформ, та ідеї продовження повноважень ВР. У рішеннях "активів" скопійована логіка президентської доповіді, де засуджувалася "надмірна політизація" парламенту, що, мовляв, заважає йому успішно здійснювати законотворчість і веде до перебирання на себе невластивих ВР функцій. Подекуди "активи" пішли ще далі, рекомендуючи місцевим органам влади, керівникам підприємств(!), партійних організацій, профспілок "посилити роботу" з народними депутатами України, орієнтуючи їх на "більш конструктивну законотворчу діяльність у парламенті". Тобто йдеться про неприховану кампанію відвертого тиску на депутатів. Інакше розцінити хвилю новітніх "партійно-господарчих активів", що котиться Україною, просто не можна.
Закономірно постає питання: а що ж це взагалі таке "місцевий актив", на який мусять зважати і народні депутати, і широкий загал виборців, котрий обрав цих народних депутатів, і, власне, весь український народ? У радянські часи евфемізмом "партійно-господарського активу" прикривалася місцева номенклатура певного рівня. Хто ставав на чітко визначений щабель номенклатурної драбини, тому гарантувалося місце в "активі" відповідного гатунку. Ніхто, здається (чи тільки здається?) не затверджує зараз списків людей, котрим дозволено обіймати бізнесові, політичні чи управлінські посади певного рангу. Ніхто, крім виборців та ринкових законів, не забезпечує людину тим чи іншим місцем у суспільній ієрархії. Чому ж тоді з такою одностайністю "місцеві активи" проводять пропрезидентські рішення?
Елементарний аналіз розкладу політичних сил у регіонах, засвідчений і результами виборів, і численними соціологічними опитуваннями, засвідчує: підтримка дій Президента регіональними елітами зовсім не є одностайною. Більше того: у той час, коли, скажімо, "місцеві активи" підтримують "курс реформ", представники страйкомів та підприємницьких організацій звертаються з відкритими листами до Президента, де якраз і висловлюються серйозні претензії щодо цього курсу. То ж існують усі підстави стверджувати: так звані "місцеві активи" складаються з осіб, підібраних відповідними державними адміністраціями, щоб засвідчити главі державі свою лояльність і вчинити тиск на незгодних із тими чи іншими намірами Президента "від імені і за дорученням народу".
За сталінських часів "місцеві активи" одностайно підтримували розстріли "ворогів народу". За хрущовських - засуджували Бориса Пастернака за принципом "сам не читав, але скажу відверто..." Нині, як бачимо, "активи" слугують засобом політичного тиску на тих, хто не погоджується з ідеями, висунутими президентською адміністрацією.