Після церемонії

Поцілунки скінчилися, й президенти роз'їхалися у своїх справах - подій настільки багато, що довгоочікуваний візит Бориса Єльцина до української столиці вже сьогодні у московській пресі поступився місцем перемозі лівих на парламентських виборах у Франції чи самогубству прокурора Архангельської області... А як мало бути інакше? Церемонії талановито висвітлюються лише урядовою пресою - навіть не проурядовою, а саме урядовою, бо проурядові мас-медіа також дбають про читача (глядача) і тонше відчувають фальш.

Все було б інакше, якби можна було відповісти на запитання: а що змінилося? Росія погодилась орендувати Севастополь? А що, російська виконавча влада раніше колись називала його російським містом? Чи ухвалені документи заважатимуть це робити владі законодавчій? Навпаки, можна чекати тепер ще шаленіших атак, враховуючи ще й очевидне незадоволення російських моряків безперспективністю орендованого лише (з російської точки зору це саме "лише") на 20 років Севастополя. Президенти підписали угоду про дружбу? Ще кілька тижнів тому усією Україною кепкували з декларативності статуту російсько-білоруського союзу, а тепер називатимемо свою декларацію важливим документом? Ну, нехай. Будемо будувати разом ракети? Звичайно, для "Південмашу" це органічніш, аніж тролейбуси, але, знаєте, це вже таке особисте...

Інакшим цей візит і не міг бути - варто було приїздити вчасно, а не відкладати шість разів, сподіваючись невідомо на що - тобто відомо, але якось говорити незручно. Що приїхав - успіх. Подружилися, відбули й забули. Сьогоднішні міжнародні відносини характеризуються сутністю, а не паперами - скажімо, важливішим є те, що Росія виявилася неспроможною запобігти розширенню НАТО, аніж те, що вона підписала із НАТО засадничий акт. Стосунки з Україною також не стали менш складними після того, як Єльцин побував у Києві, - хіба ще питання щодо цих стосунків російська влада почне сприймати серйозно лише через кілька місяців, поки ж ще відповідаючи своїм критикам: ми ж із ними так чудово про все домовились...