Хто забагато хоче, той сам собі шкодить
Міркуванням на тему "хто й у чому більше програв чи виграв від підписаної прем`єрами Росії та України угоди про умови та статус перебування російського Чорноморського флоту на українській території" можна легко прогнозувати довге, мінімум на кілька місяців, й активне майбутнє.
А тепер, на другий день після події, варто відзначити одну очевидну обставину: Росія з самого початку виникнення проблеми ЧФ так багато (точніше - абсолютно все) хотіла отримати від України, що тим самим сама себе прирекла на підсумковий програш. Порівняння з відомою унтер-офіцерською вдовою було б, можливо, перебільшенням, але й дипломатичним успіхом Росії угоду назвати не можна.
Є, на наш погляд, три основні обставини, що змусили Росію піти на підписання саме такої угоди щодо ЧФ, котра не віддає Севастополь у безроздільне й довічне володіння Росії.
По-перше, українській незалежності - вже шостий рік, чого явно не сподівалися в Москві. Шостий рік, зокрема, означає й те, що може бути й ще шість років, а потім іще... Чекати ж із правовим розв`язанням проблеми Чорноморського флоту (точніше - Севастополя як його головної бази) як завгодно довго Росія, як виявилося, не може. Хоча б тому, що за дотеперішньої правової невизначеності неможливо утримувати й, головне, розвивати ЧФ (модернізувати й вводити у стрій нові кораблі, складати оперативні та стратегічні військові плани застосування флоту тощо), тобто, по суті, неможливо взагалі мати реальний, а не на папері, військовий флот на Чорному морі.
По-друге, Росія все ж таки не така могутня, насамперед - економічно, держава (як це інколи нам уявлялося з небезкорисливої подачі самих російських політиків), щоб безкінечно довго зволікати з налагодженням нормальних політичних та економічних стосунків з Україною, що неможливо без широкомасштабного договору. Так, ми залежимо від них економічно, на, умовно, 60 - 70 відсотків, але й Росія від нас - на (також умовно) 15 - 20 відсотків. У Росії теж, до речі, людям масово не виплачують зарплату. Отже російського "запасу принциповості" вистачило лише на оті шість років. Фактор часу, котрий діяв, як уважали в Москві, на їхню користь, а тому й спричинював визначальною мірою затягування з російського боку розв`язання проблеми, насправді об`єктивно виявився могутнім союзником Києва.
І, нарешті, третя обставина. Для Росії ще принциповіше, ніж проблема базування ЧФ, значення мають стосунки з НАТО, тобто найперша геополітична проблема для Москви, оскільки Росія продовжує вважати себе світовою наддержавою. Затягування врегулювання стосунків з Україною, а отже, як наслідок, постійний і часто-густо неприхований тиск на неї може призвести до дуже небажаного для Росії геополітичного наслідку: зацькована й знервована Україна кинеться під крило Заходу, погодившись на роль антиросійського форпосту в обмін на реальну підтримку її хай і слабенької, але все ж таки незалежності. Утримати Україну від дрейфу в бік НАТО - завдання для Росії на сьогодні важливіше, ніж продовжувати домагатися всього Севастополя під базу ЧФ на практично довічний строк.
За великим рахунком, угода щодо Чорноморського флоту й Договір, який підпишуть у Києві Леонід Кучма та Борис Єльцин, є швидше початком, а не завершенням періоду по-справжньому непростих відносин двох країн. Іншими словами, головні наші суперечки зі "стратегічним партнером" та "братньою країною" ще попереду, а сьогодні варто нам утішитися тим, що розпочинаються вони якщо не перемогою України в питанні Севастополя й Чорноморського флоту, то, безперечно, неуспіхом в антиукраїнській політиці незрівнянно досвідченішої, ніж наша, російської дипломатії та російської політичної еліти.
