Українські уроки для Білорусі

Що об’єднує наші країни? Неоімперські загрози Росії

Вже в найближчу неділю в Білорусі пройдуть президентські вибори. На цей раз вони особливі, адже вперше за багато років передбачити сценарій за яким буде розвиватися ситуація складно. Багаторічний президент Білорусі (перебуває на посаді з 1994 року) Олександр Лукашенко, як і раніше, концентрує в своїх руках владу і так само, як і в попередні рази, «зачистив» основних опозиційних лідерів, не допустивши їх до виборів (хтось у тюрмі, хтось закордоном). Проте іншою наразі є «температура» в білоруському суспільстві, люди вимагають змін  — політичних, економічних, соціальних... Про це свідчать багатотисячні мітинги в основних містах країни на підтримку єдиної опозиційної кандидатки Світлани Тихановської. Це дружина недопущеного до виборів і запротореного до буцегарні Сергія Тихановського. Навколо неї об’єдналися виборчі штаби Віктора Бабарика і Валерія Цепкала, яким ЦВК Білорусі відмовила в реєстрації кандидатами.

З усього видно, що Лукашенко віддавати важелі управління не збирається і робитиме все, аби використавши владні інструменти, зокрема правоохоронні органи, які вже затримують і будуть затримувати активних учасників протестів, а також виборчі комісії (як відомо, важливо не як голосують, а як рахують), залишитися на посаді. І якщо чинний глава Білорусі таки «продавить» свою перемогу, то це ще більше мобілізує опозицію і протестні настрої. В таких умовах небезпека хаосу лише наростатиме, відповідно глобальні гравці, які мають свої інтереси в Білорусі (Росія, Захід, Китай), шукатимуть і свої вигоди. А деякі з них моделюють ситуацію заздалегідь.

Насамперед це стосується Кремля, який продовжує неоімперську політику по відношенню до своїх сусідів, особливо коли йдеться про Україну та Білорусь. Вибори в сусідній державі — це хороша можливість для РФ використати ситуацію. Один зі сценаріїв — створити проблеми чинному політичному режиму Лукашенка, посіявши хаос в країні, в тому числі за допомогою підбурювання протестів, які дійсно мають під собою ґрунт, коли влада не зможе повністю контролювати ситуацію в країні, і тоді Москва запропонує свої послуги — допоможе навести лад. В такому сценарії послаблений Лукашенко буде змушений піти на поступки росіянам, які давно мріють про аншлюс Білорусі через інструмент так званого «союзного государства».

Схоже, і сам Лукашенко це розуміє, проте чи вдасться уникнути цього сценарію, наразі сказати складно. У своєму зверненні до білоруського народу і Національних зборів 4 серпня Президент Білорусі заявив: «З приводу затримання 33 бойовиків. ... Так ось, це дуже небезпечний і сильний сигнал. І все це брехня (про те, що найманці ПВК Вагнер прямували до іншої країни. — Ред.). Ці люди — вони дали свідчення — були спрямовані спеціально до Білорусі. Команда була чекати. Квитки на Стамбул — це легенда. ... Припиніть брехати! Ви ж уже зганьбилися! Не підкидайте тут ядерної зброї. Не нагнітайте ситуацію, бо палахкотітиме так, що аж до Владивостока буде важко. ... Надійшла інформація про ще один загін, який перекинутий на південь країни. І це у період, коли йде збір врожаю. Ми змушені їх ловити по лісах. Відловимо!» (uazmi.org).


ФОТО РЕЙТЕР

Лукашенко також заявив про зміну відносин з Росією: «Білорусь розташована на геополітичному розломі — єдина спокійна ланка в центрі Євразії, тому сьогодні на розрив: і Росія боїться нас втратити, адже крім нас у них не залишилося по-справжньому близьких союзників, і Захід останнім часом став проявляти все більше предметний інтерес. Наша відповідь всім відома — ми не дружимо з кимось проти когось. ... Росія завжди була, є і буде нашим союзником. Хто б не був при владі в Білорусі або Росії. Це непереборний фактор, це глибоко всередині наших народів. Навіть попри те, що братські відносини з нами Росія проміняла на партнерські. Даремно».

Що тут об’єднує Україну і Білорусь? Один з головних факторів — це Росія. Лукашенко періодично згадує про український Майдан (в своєму обмеженому негативному ключі), проте висновки для Білорусі з української ситуації можуть бути набагато ширшими. Насправді Віктор Янукович став тонкою гранню між Росією і Україною, якого Кремль фактично використав, аби в потрібний момент «висмикнути» з України, довівши ситуацію до хаосу, і розпочати спецоперацію з окупації українських територій. Якщо раптом переможе білоруська опозиційна частина суспільства, яка наразі ймовірно перебуває в ейфорії, чи не повториться український сценарій 2014 року? І тоді вже російська армія повноцінно стоятиме не тільки на східних, а й на наших північних кордонах. Білоруська опозиція повинна мати це на увазі, бо нам, українцям, з боку добре видно — яких помилок можна уникнути.

«Неважливо, чим закінчиться особиста битва Лукашенка і Путіна, зрозуміло, що Кремль сильніше і може вибирати будь-який спосіб усунення Лукашенка, — пише у ФБ політолог Віктор Небоженко. — Важливо, що саме зараз, президент Білорусі не злякався погроз Кремля і віддав наказ про затримання найманців, довів свою мужність і підняв бойовий дух білоруських силовиків. ... Який шлях оберуть силовики Білорусі — виконають свій військовий обов’язок і захищатимуть свою країну від агресора, або будуть стріляти по своєму народові, як це сталося в Україні під час Майдану 2014 роки (загибель «Небесної сотні»)».

До речі, під час Євромайдану «День» застерігав українську опозицію, що якщо «ви в такий спосіб будете знімати Януковича, на Донбасі буде пряме путінське правління». Що зрештою і сталося. І ще один важливий урок. Протягом багаторічних тісних відносин між Росією та Білоруссю кремлівське керівництво неодноразово, використовуючи різні важелі впливу, намагалося схилити Лукашенка до міцних обійм так званого «старшого брата», зокрема, щоб обнулити президентські терміни Путіна. Але білоруський президент витримував тиск, не допускаючи росіян до повного контролю країною. На відміну від другого президента України Леоніда Кучми, який мінімум двічі цей тиск не витримував: в 2004-му, коли після зустрічі з Путіним розвернув зовнішньополітичний курс України, відмовившись від інтеграції в НАТО, і в 2015-му, коли поставив свій підпис під Мінськими угодами... Отже, з одного боку, Лукашенко і його режим сьогодні по-суті виступає стримуючим фактором для Росії, а з іншого боку, частина білоруського суспільства вже втомилася від «вічного президента», але чи готова вона до серйозних викликів, якщо їм вдасться усунути цей стримуючий фактор? Чи є в неї комплексне розуміння цієї дуже складної ситуації?

«На четвер 6 серпня в Мінську на площі Бангалор повинен пройти фінальний опозиційний мітинг. Швидше за все, це стане стартовою репетицією чогось більшого і точкою трансформації протестного руху, — пише у ФБ політтехнолог Олег Постернак. — Виступи Світлани Тихановском, Вероніки Цепкало і Марії Колесникової на останніх мітингах стали сміливішими і наполегливішими. Окремо варто подивитися пікети опозиції з довіреними особами. Там вже звучать реально агресивні промови і прокляття в бік влади. Країною невидимо крокує страх війни в одних, і надія на зміни у інших».

Наразі Білорусь стоїть перед точкою біфуркації. Те, яким шляхом підуть наші сусіди, залежатиме не тільки подальший розвиток цієї країни, а й ситуація в регіоні. Зокрема це матиме прямі наслідки для нашої країни, керівництво якої, до речі, вже має прогнозувати і готувати реакцію на різні варіанти можливого розвитку подій на наших північно-східних кордонах.