За «мюнхенським» сценарієм

В України не залишається іншого виходу, ніж продовжувати боротьбу проти «Північного потоку-2»

Угоду щодо газогону «Північний потік-2» вкрай негативно сприйняли в Україні, Польщі та країнах Балтії, скандинавських країнах, зокрема, в Швеції. Основні претензії зводяться до наступних.По-перше, домовилися фактично за спиною України без урахування її застережень. Відповідно, не були враховані позиції керівництва Євросоюзу.

По-друге, гарантії Україні в угоді викладено неконкретно, і чітких безумовних зобов'язань сторони на себе не взяли. Німеччина домагатиметься продовження транзиту газу через Україну, але як бути Берліну, якщо Москва заявить, що фінансові умови, що виставляються Києвом, її не задовольняють, із угоди абсолютно не витікає. Не випадково міністр закордонних справ Росії Сергій Лавров дуже іронічно висловився щодо цього пункту угоди. Дуже ймовірно, що німецька дипломатія не змушуватиме Росію, для цього у неї немає реальних важелів дії, а чинити тиск на Україну для прийняття будь-яких московських пропозицій. І як завжди висловлювати заклопотаність. 

По-третє, Вашингтон прагне звільнити собі руки в Європі, переклавши левову частку відповідальності на Німеччину, можливо разом із Францією, а самому предметно розпочати протистояння з Китаєм.

На засадах цієї політики потрібно розглядати і різке пом'якшення щодо Росії. На берегах Потомаку вирішили зміною підходу до Москви спробувати відірвати її від Китаю. Цілком можливо, що цей варіант обговорювався на зустрічі Путіна та Байдена в Женеві, і російський президент навіть дав якісь обіцянки.

Такий поворот Вашингтона викликав потужну опозицію в США. Дуже характерна колонка в газеті The Washington Post від 21 липня 2021 року колишнього посла в Москві Майкла Макфола. Зауважимо, що це авторитетне видання завжди було близьким до демократів.

Свою колонку він опублікував під заголовком «Намагатися відірвати Росію від Китаю — безглузда затія». У ній він детально розповів, що нині неможливо повторити маневр Генрі Кіссинджера, який забезпечив зближення Вашингтона та Пекіна 1971-1972 рр.

Як пише Макфол, «Навпаки, китайсько-російські відносини у галузі економіки, безпеки й ідеології сьогодні тісніші, ніж будь-коли. Володимир Путін формулює міжнародну політику в ідеологічних термінах: автократи проти демократів. Він вважає Сі Цзіньпіна своїм найважливішим ідеологічним партнером, а Сі, зі свого боку, називає Путіна своїм «найкращим другом». Так чому ж Путін повинен відмовитися від своєї спорідненої душі-автократа, щоб загравати з демократичним лідером, якого він зустрічав тільки двічі?.. На думку Путіна, Сі — могутній і надійніший партнер, яким ніколи не буде  Байден і його наступники».

Непрямим підтвердженням безуспішності такої політики Білого дому є російські побоювання щодо угоди Байден-Меркель.

З одного боку, в Москві не приховують задоволення, що доки нових санкцій проти газогону «Північний потік-2» не буде. Він буде добудований, а далі Кремль розраховує на прихильне ставлення Берліна до можливості його запуску. Як імідж – для Путіна це дуже важливо. Незважаючи на санкції та затримку все-таки проблемний газогін буде добудований. Решта, на думку оточення Путіна, прикладеться. Якщо не відразу, то з часом.

Проте таким позитивним сигналом щодо угоди справа, по суті, обмежується. Далі починаються проблеми. І в Москві всі це чудово зрозуміли.

Якщо відволіктися від пропагандистських викрутасів на федеральних телеканалах, то вдумливіші політики й експерти побачили в угоді багато негативного.

Насамперед у Росії також висловили невдоволення тим, що їй виставили вимоги продовжити угоду про транзит газу через Україну після 2024 року на 10 років. Майже у формі певного ультиматуму. При цьому невизначеність формулювань, які у нас вважають недоліком і навіть зрадою, в Москві бачать як неприкриту загрозу. Саме у невизначеності та багатозначності формулювань. Погрожують санкціями у разі поганої поведінки. І що вважати такою, з московського погляду, та які в такому разі можливі санкції, їх глибина й охоплення, абсолютно незрозуміло.

Час, в принципі, працює проти монополізму Газпрому в постачаннях газу до Європи. Джерел газу стає все більше і більше. Вже наявні розширюються і збільшують постачання. Навіть за умови, що споживання в Європі буде зростати, особливого дефіциту на ринку не передбачається. Так що у разі дещо прикрутити вентиль на німецькій стороні «Потоків» не спричинить особливих труднощів.

Спроби газового шантажу Європи наражаються на серйозну протидію. Як не дивно, але подальше підвищення ціни за рахунок створення штучного дефіциту, вчинене Газпромом зовсім нещодавно, вдарило по ньому бумерангом.  Відбувається деяке вирівнювання цін у Європі й Азії. Що вища вартість газу в Європі – туди перенаправлятимуться потоки ЗПГ, оскільки плече поставки є коротшим, то  вигода очевидна. Не випадково в Москві дали задній хід і на серпень забронювали прокачування через Україну. Невелике, але усе ж.

Узагалі перспективи вуглеводнів щодо енергетики в довгостроковій перспективі – досить туманні. В ЄС ухвалюються усе більш жорсткі документи щодо вуглеводневого сліду, а це орієнтує бізнес на використання безвуглеводневої енергетики. Хоча найближчими роками газу знадобиться більше, але надалі його споживання знижуватиметься. Так що енергетична зброя Росії має всі шанси досить швидко втратити гостроту.

Наступна проблема. Новий газогін має вочевидь надмірну потужність. Та втім, згідно з Третім енергетичним пакетом Газпром може його задіяти тільки на 50%. Характерне рішення Європейського суду юстиції, який підтримав позицію Польщі з вимогою обмежити на 50% потужність газогону OPAL, який сполучає «Потоки» з європейською газотранспортною системою. Виходить, що труби уклали, але вони не можуть бути в повному обсязі використані. Про витрати на прокладення не говоримо, в Москві на політичні заходи грошей не шкодують. До того ж, хто потрібно свої гроші отримав, хто потрібно – украв. Усе інше вже з галузі політики і до комерційних умов жодного стосунку не має. 

Ще є одна проблема, що вкрай нервує Москву.  Абсолютно незрозумілі результати виборів до Бундестагу, що відбудуться у вересні. Зелені, рейтинг яких нещодавно поплив, після катастрофічної повені та неорганізованих дій влади, особливо в перші дні лиха, знизив популярність ХДС, і зелені знову пішли вгору. Якщо останні ввійдуть до коаліції, то політика стосовно Москви зміниться. І не в кращий для Кремля бік.

Варто також зважати і на внутрішньополітичний чинник у США. На Байдена  дуже сильно тиснуть. Не лише республіканці, але і значна частина демократичного істеблішменту. Згадана вище стаття Макфола – з цієї серії. Байден не виконав низку ухвалених законів щодо антиросійських санкцій, і в потрібний час йому це пригадають, як тільки з боку Москви з'являться якісь ознаки агресивних дій. Не обов'язково військових, але таких же деструктивних. Байдену в дуже непростих обставинах доведеться доводити, що він на перемовинах із Путіним не виявив слабкості й не пішов на поступки. До речі, не лише стосовно України.

На сьогодні угода Байден-Меркель сприймається як певна поразка України. Необхідно ретельно проаналізувати, чому наша дипломатія пропустила момент вашингтонського повороту.

Проте посипати голову попелом і кричати  «зрада» також не має сенсу. Тим паче, що у Москви теж немає приводу особливо радіти.

Тому в більш довгостроковій перспективі ще не все втрачено.