Тримаємо удар

«До того спротиву, який чинить Україна, Росія виявилась зовсім неготова», - Олександр Коваленко

Війна не час для розлогих дискусій, але саме гострі критичні моменти оголюють, те, що у відносно спокійному темпі є непомітним або вважається другорядним. Часто відволікання від першочергових завдань на які був «золотий» час призводять до критичних зволікань і згодом катастрофічних наслідків. Роки відносного затишшя на сході України, де лінію фронту стало прийнято називати лінією розмежування, а окупація перетворилась на кволу позиційну війну, багато хто нам подавав, як шлях до «примирення». В інформаційному полі з самого початку з’являлись миролюбні імперативи під соусом «нас поссорили», а Кремль збожеволів лише частково і не назавжди. Слово Перемога майже не лунало, термін деокупація поступився реінтеграції, а про стратегію звільнення українських територій узагалі ніхто не чув принаймні серед загалу. Агресія Росії проти України замкнулась на «проблемі Донбасу» та «анексованого Криму». Зрештою виявилось, що і без першого, і без другого країна все одно може жити повноцінним життям, а отже, можна змиритись. Неприємно, але далеко не смертельно. Атака Росії на Харків і тим паче на Київ системами реактивної артилерії, крилатими ракетами та бомбардувальниками не могла привидітись навіть у найстрашніших снах. Якось звиклось…

Події, які розгорнулись позаминулого тижня, довели, що робити не лише правильні, а й вчасні висновки та акценти – це одна з умов виживання й один зі способів досягти перемоги. Війна має свій темп і свої етапи. Наступ, оборона, контрнаступ, ініціатива, перехоплення ініціативи – все це акти в драматургії страшної п’єси, учасниками якої невільно стають люди, народи та країни. Але у неї є свої автори та свої режисери. А отже, Зло загарбницької війни має конкретні імена. 

Напад Росії на Україну 24 лютого насправді є жахливим, масштабним, але лише етапом агресії та окупації нашої країни. У нас був тривалий час на підготовку до нього й уже зараз можна підбивати баланс того що було зроблено правильно та вчасно, а в чому ми допустили кволість і зволікання. На жаль, і світ реагує лише на шокові подразники, а в інший час воліє не помічати проблеми, яка зріє та неминуче має вибухнути, коли часто буває запізно протидіяти наслідкам такого вибуху. Адже на цей час маємо тисячі вбитих цивільних, покалічені тіла, назавжди та безповоротно обірвані долі.

Перший тиждень широкомасштабного російського вторгнення по всіх фронтах довів, що ворог не домігся свого, а його слабкі сторони проявились на весь світ. Ворог очевидно потребує павзи, якої у нас немає – ми повинні діяти постійно, невпинно й рішуче. З кожного клаптику нашої землі його буде вибивати важче, ніж не пустити його. Мобілізація сил усієї країни – це той чинник, який разом з шоком болю й усвідомленням крайньої небезпеки, допомагає зробити все, щоб окупант у прямому сенсі відчував як під його ногами горить земля, а впритул і за спиною чекає смерть.

Що ми маємо зробити негайно для того, щоб не лише зупинити ворога, а й рано чи пізно перейти в контрнаступ? Про це «День» поговорив з воєнно-політичним оглядачем групи «Інформаційний спротив» Олександром Коваленком.

«РОСІЙСЬКА ХВАЛЕНА АНАЛІТИКА НЕДООЦІНИЛА МОЖЛИВОСТЕЙ ЗБРОЙНИХ СИЛ УКРАЇНИ»

- Олександре, якщо в перші дні війни наступ Путіна дійсно виглядав украй погрозливо, то за тиждень російської інвазії в Україну видно, що щось пішло не за планами Кремля. Цікава ваша оцінка ситуації й те наскільки ворогу вдалось реалізувати свої плани?

- Слід від самого початку розуміти, що сили ворога більші за наші. І живою силою, і технікою, і технологіями. Це факт. Крім того, їхня перевага ще й у тому, що вони можуть здійснювати удари по нам з території Білорусі без відповіді від нас. При всьому цьому Росія так і не змогла досягнути тих цілей, які ставила перед собою. Першою метою агресора було окупувати Київ мінімум протягом 48 годин. До цих цілей також відносилась окупація в перші години таких ключових міст як Харків, Суми, Чернігів. Але, знову ж таки, це їм не вдалося. При чому російська пропаганда, російські ЗМІ, низка російських журналістів уже 24 лютого о 9 ранку писали про те, що «Харьков наш». Зрозуміло, що це були інформаційні заготовки, які не спрацювали, бо щось пішло не так.

Зараз ми бачимо, що Російська Федерація здійснює окупаційні дії в Україні безпосереднім захопленням і контролем територій. Для цього вона використовує мобільні групи для просування вздовж трас загального користування, доріг до ключових міст. Абсолютна більшість великих міст їй не під силу взяти. Таким способом вона ці міста обходить і рухається далі. Таку ситуацію можна віднести до нової концепції ведення війни, а саме мобільної війни, яку розробляв Генштаб РФ. Цю концепцію роками відпрацьовували з 2014 року з урахуванням помилок, які були зроблені 2008 року російською армією під час окупації Грузії. Але зрештою що вийшло? Вся їхня хвалена аналітика, хвалені експерти недооцінили можливостей Збройних сил України. Крім того, вони недооцінили власні можливості, а саме те, що Російська Федерація на цей момент не здатна вести бойові дії проти рівного супротивника, хоч і слабшого кількісно та технічно, але при цьому рівного за можливостями. Наприклад, за весь час Росія не воювала з країнами, в яких є ПВО. Та ж сама їхня операція в Сирії - це операція проти повстанців, які не були регулярною армією та які у своїй більшості не були навіть озброєні банальними переносними ЗРК. Тому Росія там могла безкарно за допомогою своїх повітряно-космічних сил бомбити повстанців. Звичайно, і там їх карали періодично, але все одно з урахуванням тих бойових втрат, які російська армія понесла в Україні, їх не можна і близько порівняти з Сирією. Для самих російських ПКС – це катастрофа, з урахуванням того з якими складнощами вони протягом десятиліть накопичували парк нових винищувачів Су-34, Су-35, Су-30СМ, ударних вертольотів, як-от Ка-52. Для них утрати цих бойових одиниць є ще більш шокуючим ударом, ніж втрати тисяч військових. Узагалі для російського командування люди не є цінним матеріалом.

Крім того, що проявилась очевидна нездатність Росії вести війну проти рівного супротивника, ще однією їхньою проблемою виявилась абсолютно катастрофічна логістика. Резерви, тил, комунікаційні спроможності – все це у них функціонує дуже неефективно. На сьогодні бачимо як цілі підрозділи полишають свою техніку й тікають у невідомому напрямку. Залишається техніка, яка не просто зламалась, а тому що їй банально ні на чому їхати, у неї скінчилось пальне. Всі можуть побачити кадри того, як нами винищуються російські колони з пально-мастильними матеріалами. Таким способом росіяни зробили ривок, але забезпечити його вони не здатні.

Серйозною проблемою для росіян залишаються шпиталі. Кремль думав, що все вирішиться дуже швидко. А тепер щодня Росія отримує по тисячі, по півтори тисячі трупів. Крім трупів, ще більше «300-х». Як наслідок, ті шпиталі, які були розташовані зокрема й під виглядом таборів для біженців з Донбасу біля кордонів з Україною зараз не справляються з потоком поранених. У Білорусь, зокрема в Мозир, постійно прямують колони з пораненими й трупами. Але, знову ж таки, лікарні в Білорусі не справляються з такою кількістю тіл та поранених. Їх вивозять у Росію. Теж саме в Білгороді, Воронежі звідки цих поранених доправляють далі вглиб Росії. Внаслідок тривалості пересувань значна частина «300-х» перетворюється на «200-ті». У такий спосіб повертаємось до відсутності нормальної логістики, достатнього забезпечення шпиталів, та й узагалі бездарного планування всієї операції з аналітичної точки зору. Все це призвело до того, що Російська Федерація зараз погрузла та, маючи достатній ресурс, загальмувала просування.

Бачимо спроби Росії примусити Білорусь офіційно вступити у війну проти України, а не лише надавати свою місцевість для нанесення ударів по нашій території та її окупації. На цей момент Росія перекидає в бік України нові підрозділи з інших своїх регіонів, як це було з середини жовтня 2021 року. Якщо Білорусь піддасться все ж таки на всі маніпуляції та провокації Росії, яка та ініціює, то тоді Росія отримає можливість скористатись потенціалом білоруської армії, щоб компенсувати свої втрати та виграти час поки підтягується резерв з самої Росії.

- Наскільки вони вмотивовані? Все ж таки це чужа земля, де на них не чекають.

- Зараз проблема для Росії полягає ще й у тому, що ті підрозділи, які використовувались для вторгнення в Україну були найбільш боєздатними в російській армії. Вони були найкраще оснащені, найбільш підготовлені. І ось вони вже, якщо не повністю знищені, то морально і психологічно подавлені точно. Ті ж підрозділи, які будуть підтягуватись, то це вже другий сорт, якщо не третій. Від них вимагати якоїсь ефективності дій тим більше дарма.

- Знову ж таки резерв треба формувати з когось і чогось. Це знову гарматне м'ясо?

- Так. Путін може оголосити мобілізацію й тоді знову на нас піде саме гарматне м'ясо, яке ніхто не шкодує. 

- Бачимо, що воно не дуже ефективно воює. Але Росія при цьому наносить ракетні удари та не лише по стратегічних об’єктах, а й дуже часто по цивільних.

- Для цього вони використовують крилаті ракети «Калібр» або ракети 9М723 від ОТРК «Іскандер». Але річ у тім, що такого роду озброєння в РФ не є масовим. У цих ракет є свій кінцевий ресурс. Ця інформація закрита, але відомо, що російський воєнно-промисловий комплекс не наштампував стільки такої зброї, щоб був якийсь нескінченний запас. Тим паче певну частину вони використали за час воєнної кампанії в Сирії. Можна сказати, що час у цьому плані грає на нашу користь. Тим більше ми бачимо, що за всі ці дні регулярних ударів наше ПВО не знищено остаточно. Воно продовжує функціонувати та виконувати поставлені завдання. Наше ПВО винищує зокрема й згадані ракети. І це при тому, що російська преса писала, мовляв, технічні характеристики цих ракет такі, що вони майже невразливі. Вони досить вразливі й були збиті в повітряному просторі України. Отже, продовжуємо оборонятись у такому форматі.

«НАШЕ ПВО ОДНЕ З НАЙБІЛЬШ ПОТУЖНИХ У ЄВРОПІ»

- Наскільки та шкода, яку окупанти нам завдали за цей час, для нас критична?

-  Важливо знову ж таки відзначити, що в перші дні Росія своєї мети не досягла зокрема й у плані руйнації критичних об’єктів інфраструктури та стратегічних військових об’єктів. Звичайно, ми зазнали певних втрат, адже це був досить масований напад. У нас зберігаються засоби як великого радіусу ураження, а це модифікація ЗРК С300, а також засоби середньої та малої дальності. Тобто ешелонована форма ПВО збереглась і не втратила своєї дієвості. І хоч ПВО у нас ще радянського зразку, але воно одне з найбільш потужних у Європі. І ці слова не є перебільшенням чи бравадою. Це є факт. І з цим ПВО довелось зіштовхнутись Російській Федерації. Крім того, є ще один важливий момент. Росія розвивала своє озброєння вже в нинішньому форматі з відповідною модернізацією тих саме винищувачів, вертольотів, створенням крилатих ракет базуючись при цьому на радянській базі та радянських напрацюваннях. При цьому тренування у них відбувалось з урахуванням старого радянського ПВО. Звичайно, ми краще знаємо методи уходу від ПВО, методи захисту від ПВО цих літаків, ніж того самого F35 на якому нам не доводилось тренуватись. Тому ми добре знаємо на що здатна російська зброя і знаємо, які дії вони застосовуватимуть, щоб втекти від наших контратак. Відповідно ми знаємо як і коли завдавати удари на випередження. У нас збереглись засоби радіо-електронної боротьби, засобів ПВО й сама комунікація між військами не була втрачена, а це дуже важливо. У такий спосіб критичних втрат ворог нам не зміг завдати. Пошкоджена інфраструктура, але між будівлями, штабами, об’єктами зв'язок та ефективна координація зберігається. Можемо переконатись по цих днях, що наші дії злагоджені, організовані. А ворог досі не може перехопити оперативну перевагу, а, навпаки, зав’язає в болоті, в яке сам себе завів.

- Для багатьох залишається парадоксом як Путін міг так прорахуватись. Очевидною була його домінація, але з його розвідкою, з його агентурою вглибині нашого тилу та на різних рівнях, хіба він не міг сформувати для себе більш- менш реальну картину української дійсності й головне настроїв? Які чинники його зрештою зупинили і чи можемо ми зрештою перейти в контрнаступ?

- Почнемо з того, що в деяких моментах ми вже перейшли в контрнаступ і звільнили деякі населені пункти. Найбільшою несподіванкою для російської армії та її деморалізуючим чинником було те, що громадяни України їх зустріли зовсім без ентузіазму. Очевидно, росіян готували до іншого й навіювали їм що в Україні їх чекають як «визволителів». А виявилось, що їх зустріли не квітами, а «коктейлями Молотова». І навіть, коли не було «коктейлів Молотова», то люди йшли голіруч проти ворога і лягали під танки окупанта. Це дуже сильно деморалізує. Коли робиться постріл поверх голів мирного натовпу, а люди не зупиняються, то це вражає агресора. Подивіться кого на нас кинули. Серед них дуже багато строковиків. Хіба їм потрібна ця війна на чужій землі, де їх так зустрічають?

Крім того, дуже добре та ефективно себе проявила територіальна оборона. У багатьох з цих хлопців є бойовий досвід участі в АТО та ООС. Таким чином до того комплексу спротиву, який чинить Україна, Росія виявилась зовсім неготова. Плюс, крім усього, іншого вона була абсолютно не готова до тих санкцій, які були введені проти неї Заходом, унаслідок консолідації світової спільноти. Вона планувала завершити все досить швидко, в дуже короткі терміни та поставити світ перед фактом. Враховуючи неповороткість бюрократичної машини на Заході й зокрема в ЄС, Росія розраховувала, що не отримає серйозних політичних та економічних ударів, адже все дуже швидко мало скінчитись і Заходу було б просто не до цього. І до цього Росія готувалась кілька років. Вона накопичувала золотовалютні резерви, накопичувала валюту навіть вилучаючи її з обігу. А тепер, враховуючи ситуацію, Росія, маючи найбільші золотовалютні резерви, які мали б її рятувати від санкцій у нинішній ситуації, просто немає до них доступу. Вона має доступ до менш ніж 100 млрд доларів з більш ніж 650 млрд доларів. При цьому вона отримала не ті санкції на які розраховувала й до яких готувалась, а ті, які фактично знищили її економіку. Експерти казали, що Росію чекає фіаско у разі вторгнення в Україну. І ось вона це фіаско отримала. Ця консолідація світової спільноти та спротив усередині самої України чинить дуже потужний тиск на керівництво, на бізнес і населення Росії. А ще це тиск на олігархів, на еліти Росії. Адже вони втрачають сотні мільярдів доларів щодня. Також я переконаний, що багато з тих, хто наближений до влади там і має безпосереднє відношення до влади вже задумуються чи не краще було б скинутись по цій сотні мільярдів і прибрати Путіна. Ці люди вкусили солодке та цивілізоване життя. Їм не хочеться повертатись у часи кам’яного віку.

«НЕ ВИКЛЮЧНО, ЩО В ПЕВНИЙ МОМЕНТ ПУТІНА ОТОЧЕННЯ ПЕРЕСТАНЕ СЛУХАТИ ТА ВИКОНУВАТИ ЙОГО ВКАЗІВКИ»

- Усе, що ви перелічили, доводить дуже важливу річ: Путін перебуває в своїй капсулі ілюзій. У нього певною мірою ізольоване та викривлене уявлення про життя та світ. Можливо, він дезінформований, можливо, збожеволів. Про це багато хто говорить серйозно. Така людина, в будь-якому разі, якщо буде доведена до певного стану, може проявити крайню ступінь агресії. Чи використає він «червону кнопку»? Що можуть зробити самі росіяни, щоб не допустити цього, адже гаряче буде і їм?

- Не сам особисто Володимир Путін буде натискати на «червону кнопку», якщо у нього станеться чергова криза. Те, що Путін не товаришує з реальністю, помічено досить давно й багатьма. Не виключено, що він страждає на певний психічний розлад. Але, знову ж таки, власноруч ні на яку «червону кнопку» він натискати не буде. Цей наказ він дає своїм підлеглим. Чи вчинять вони так? Сумніваюсь. Це непросте завдання. Насамперед тому, що в оточенні Путіна на різних рівнях не раді тому, що зараз відбувається. І цей проміжок часу з 24 лютого є чорним не лише для України, а й для Росії. А враховуючи втрати, то якоюсь мірою для них ще чорніше. У нас на тлі цієї агресії піднявся моральний дух. У Росії, крім того, що вони почали отримувати нескінченні «похоронки», яких насправді менше за реальну кількість загиблих росіян, які лежать по дорогах і полях, у них починається ще й внутрішня деморалізація внаслідок кризи. Росіяни вже починають відчувати себе ізгоями. Тому не виключно, що певного моменту Путіна перестануть слухати та виконувати його вказівки. Не виключно, що його можуть ізолювати та піти на якісь переговори, але вже без будь-якої участі самого Путіна.     

- Ми торкнулись російських олігархів і їхньої можливої ролі у розв’язанні ситуації, яка склалась. А що вам відомо зараз про поведінку українських олігархів, які зараз можуть втратити величезне джерело доходів, адже висмоктували вони свої капітали саме з України?

- Ті олігархи, які представляли у нас інтереси Російської Федерації, зробили все, щоб полишити Україну ще до вторгнення. Комусь це вдалось, комусь ні. Той самий Ахмєтов узагалі літав туди-сюди. На мою думку, зараз казати про підтримку олігархів можна лише в тому разі, якщо ця допомога виключає піар і є щирою. І це торкається не лише олігархів, але й різних медійних персон, до яких належать і політики. Адже війна – це ще привід для самореклами. Такі люди ще 2014 року вдягали бронежилети, розгрузки, брали автомат та робили красиві фото. Мовляв, вони з народом, з військом. Аналогічно й олігархи можуть демонструвати, що вони допомагають, передають щось армії, а насправді запускають певного роду корупційні схеми через які вони «відмивають» свої ж гроші. На сьогодні мені відомі конкретні факти підтримки української армії певними особами, які мають досить вагомі статки. Але ці люди ніде себе не називають. І ці конкретні люди підтримують армію не лише зараз, а й протягом усього часу російсько-української війни з 2014 року. По новинах ви про це не дізнаєтесь.

«НА СЬОГОДНІ В УКРАЇНІ Є ЧІТКИЙ РОЗПОДІЛ: ВІЙСЬКОВІ ЗАЙМАЮТЬСЯ ВІЙНОЮ, А ПОЛІТИКИ ДИПЛОМАТІЄЮ»

- Олександре, ви сказали, що цілком можливий повноцінний контрнаступ і частково ми вже його почали. Нинішні події спонукають пригадати 2014-й рік. Усе ж таки, на вашу думку, тоді можна було відбити українські міста?

- Безумовно, не можна порівнювати 2014 рік з нинішньою ситуацією на фронті. Ні для кого не є секретом, що наша армія на той час не була в необхідному боєздатному стані, в якому мала б бути армія в країні з населенням більш ніж 40 млн людей. Збройні сили були деморалізовані. Зброя грабувалась і продавалась в інші країни. Ті досягнення воєнно-промислового комплексу, які були, так саме продавались і ніяк не застосовувались в Україні. Тому в деяких країнах були БТР-4, а в Україні їх не було. В 2014 році ми зіштовхнулись не лише з зовнішньою агресією, а й з проблемою відсутності боєздатної армії. Цей чинник сильно впливав на спротив. Тоді багато чого говорили про звільнення Луганська, Горлівки та інших окупованих міст, але на той час ситуація не завжди сприяла цьому, адже одна річ воювати з диверсійними групами, які застосовувала Росія, а інша з регулярною армією РФ. Протистояння з на той час більш ніж ми підготовленими регулярними військами Росії могло піти по іншому сценарію й закінчитись не на нашу користь. Казати зараз які рішення тоді були правильними, а які ні, досить проблематично, адже не можна говорити з упевненістю з огляду на тодішні можливості ЗСУ. Хоча зауважу, що й тоді моральний дух українців та жага до спротиву була досить висока. На сьогодні наша армія забезпечена всім необхідним. Хочеться, звичайно, більше нових озброєнь, наприклад, оперативно-тактичних ракетних комплексів (ОТРК), які могли б бити на відстань до 500 км, а той більше, як-от «Гром-2». На жаль, не встигли його довести до відповідного стану, але це не є проблемою. Доведемо після війни…

- Після того як відбулось повномасштабне вторгнення, хоч як дивно, але у багатьох, особливо у переселенців, замайоріла надія про можливість у разі контрнаступу звільнити окуповані території. Наскільки такі надії здійснені зараз?

- Абсолютно здійсненні. Окупант до нас заїхав по дорогах загального користування. В певний момент, якщо російські військові зрозуміють усю фатальність перебування на нашій землі, їм так само можна буде надати зелений коридор для виходу з України й зокрема з територій, які вже восьмий рік перебувають під окупацією. Я не знаю, наскільки найближчим часом буде реальним відхід їх з Криму, але те, що окупована частина Донбасу може бути звільнена, – це цілком реально. До того часу Росія буде достатньо виснажена та деморалізована. А мотивація має дуже важливу роль. Можна лише уявити собі ще більший підйом нашого духу, коли ми від оборони перейдемо до контрнаступу та почнемо звільняти свої землі.

- Як впливає політичне керівництво на дії армії?

- На сьогодні більшою мірою певного роду рішення в питаннях тактики та стратегії поведінки військ, планування та оперативної активності приймають безпосередньо військові. Тобто військові займаються війною. Політичні рішення не мають критичного впливу на дії армії. Політики на цей час займаються дипломатією та представництвом держави, транслюють позицію всередині країни та перед світом. Звичайно, в цьому чіткому розподілі ролей ситуація змінилась у позитивний бік. Зараз ніхто нікому не заважає.

«ОКУПАНТ ДІЄ ЗА ПРИНЦИПОМ СТАДНОЇ СТРАТЕГІЇ – ВИБУДОВУЄТЬСЯ В НИЗКИ НА ТРАСАХ І ПРЯМУЄ В ПЕКЛО»    

- Як ви можете оцінити допомогу Заходу нам? Наскільки вона повноцінна та ефективна?

- У Заходу є свої зобов’язання, які вони не можуть не виконувати, як представники цивілізованого світу. Наприклад, для країн НАТО існує 5-та стаття. А так як ми не є країною НАТО, то ситуація з допомогою нам суттєво ускладнюється. Зараз і близько не варто розглядати варіант участі Альянсу у війні на території України проти РФ, якщо тільки Росія не нападе на якусь з країн НАТО. Тут не треба втішатись надією, адже безпосередня участь у війні за Україну військами НАТО виключається апріорі. Політичну, фінансову та воєнну допомогу ми отримуємо. Санкції – це дуже потужна допомога також. Усі ці фактори допомоги дуже ефективні й украй необхідні. І ця підтримка зараз відрізняється від 2014-го року. Тоді говорили, що світ з нами, але щось було в цьому неабсолютне. І російські пропагандисти використовували таку половинчасту позицію Заходу для нашої деморалізації. Вони демонстрували, що Захід насправді де-факто з Росією, торгує з нею, веде діалог і взагалі має справи. Після 24 лютого ми бачимо, що світ з нами. Адже Путіним перейдена межа зокрема в геополітичному вимірі й на це не можна не зважати.

У воєнно-технічному плані країни Заходу почали нам надавати таку підтримку ще тоді, коли загроза вторгнення в Україну з боку Росії стала більш ніж очевидною. Нам тоді почали постачати протитанкові ракетні комплекси, протибункерні системи, переносні ЗРК - NLAW, джевеліни, M141, стінгери, інше. Все це ми почали отримувати в достатній кількості та продовжуємо отримувати. Навіть Німеччина переступила через свої принципи не допомагати країнам, які воюють, за винятком Ізраїлю, і почала постачати нам летальне озброєння. Як ми бачимо, такий формат допомоги для нас дуже важливий, адже нам необхідно зупиняти велику кількість броньованої техніки, яка йде на нас на забій.

- До речі, така поведінка агресора багатьох здивувала. Вони цілеспрямовано лізуть у пастку…

- Взагалі окупант діє за принципом стадної стратегії – вибудовується в низки на трасах і прямує в пекло. Використання стінгерів – це теж дуже добре. Адже бачимо, що РФ, попри загрозу від українського функціонального ПВО, все одно продовжує запускати в наш повітряний простір винищувачі й ударні вертольоти. Тому що більше у нас ПЗРК, то менше у Росії вертольотів і, якщо вдається дістати, винищувачів і штурмовиків.

- Але є щось, що Захід не може надати нам з озброєння або ще не надав?

- Єдине, що хотілось би від країн Заходу, це забезпечення України озброєнням, про яке не йшлось до повномасштабного російського вторгнення в Україну. Ми чули про те, що нам планували надати винищувачі радянських зразків, як-от МіГ-29, що дуже правильно. Нам не потрібні саме зараз F15 чи F16, адже навчання пілотів – це дуже тривалий процес, щоб вони ставали асами. Тому нам потрібні вже знайомі для наших пілотів винищувачі, тобто радянські зразки авіації. У нас є дуже професійні пілоти, аси, але у нас нехватка саме техніки.

Також є вид озброєнь про який раніше ніколи не ставилось питання, але маю надію, що це обговорюється. Бачимо, що по нам здійснюються обстріли з території Росії та Білорусі. Для нас важливо завдавати удари у відповідь. Вирішити це питання можуть, як варіант, оперативно-тактичні ракетні комплекси (ОТРК). В Україні на озброєнні є на сьогодні лише «Точка-У», яка не може дістати до тих об’єктів з яких по нам здійснюються обстріли. Тому нам потрібні ОТРК західних зразків з дальністю ураження цілі до 300 км і більше. Це такий базовий набір необхідних видів озброєнь, який нам зараз необхідний на цьому етапі війни.

- Ви сказали про тривалість навчання пілотів на західних зразках літаків, що робить проблемою їх використання. Але є ще один аспект, про який слід згадати – це сумісність видів озброєнь західних і радянських зразків.

- Так. Наприклад, коли говорять про засоби ПВО західних зразків, то тут є певна дилетантська маніпуляція. Адже тоді потрібна буде інтеграція в загальну систему ПВО України. А така інтеграція так саме, як і в навчанні пілота займає досить тривалий час. Навіть США, які отримали «залізний купол» від Ізраїлю та спробували інтегрувати його в свою систему протиракетної оборони, в якій основним комплексом є Patriot, не змогли цього зробити. У них зараз «залізний купол» стоїть окремо й вони не знають кому його продати. Навіть хотіли передати його Україні. Наші на той момент погодились, але, крім того, що Ізраїль як виробник «залізного куполу» не захотів цього, виникала інша проблема - інтеграція в нашу систему ПВО. І не факт, що така інтеграція була б успішною, як бачимо за прикладом США.

- Добре, але можна для захисту нашого неба використати ПВО сусідніх з нами країн НАТО

- І тут виникає проблема. ПВО країн НАТО, наприклад, може розпізнати наші винищувачі та вертольоти як ворожі.

- Система розпізнання «свій-чужий»…

- Саме так. А може бути так, що коли російський винищувач потрапить до нашого повітряного простору, то по ньому може спрацювати і наше ПВО, і ПВО НАТО. Тоді може трапитись конфуз, коли одне ПВО спрацює на відстріл іншого ПВО. І, на жаль, такий конфуз просто є неминучим. Тому, на мою думку, про ці види озброєнь на цьому етапі говорити не варто.

- Зараз, до речі, багато кажуть про закриття неба над Україною. Як це виглядає технічно та чи це необхідно зробити?

- Технічно, повторюю, з боку того самого НАТО неможливе. Тому, що засоби ПВО НАТО не охоплюють увесь повітряний простір України. Тож якщо відключити ПВО України та покластись виключно на ПВО НАТО, то залишаться ділянки, де фактично не буде можливості чинити необхідний опір російській агресії – як ракетам, так і авіації. Тому, на мою думку, на сьогодні технічно реалізувати повну безпольотну зону над Україною неможливо.

«ПРОБЛЕМА ІНТЕРНАЦІОНАЛЬНИХ ГРУП – ЇХНІ ДІЇ МОЖУТЬ БУТИ НЕЗЛАГОДЖЕНИМИ З ДІЯМИ ЗСУ»

- Путін з нами воював з самого початку «ихтамнетами». Зараз Захід може використовувати таку саму методику в Україні проти загарбника дзеркально? Зокрема через використання Іноземного легіону, коли в Україну можуть бути надіслані добровольці, а не регулярні війська.

- Дуже складне насправді питання. У мене позиція, яка сприймається багатьма неоднозначно. По-перше, країни Заходу ніколи не підуть на такий крок, як ви описали. Так, уже є охочі добровольці до Іноземного легіону, але це саме добровольці, а не західний варіант «ихтамнетов». Адже така поведінка проти моральних принципів Заходу як такого. По-друге, щодо інтернаціональної групи, яка воюватиме на території України за Україну. Впродовж останніх років я постійно стикався з таким фейком російських пропагандистів, як те, що за ЗСУ воюють різного роду найманці. З 2014 по нинішній 2022 з’являються такі вкиди. Вони спрямовані на те, щоб нівелювати уявлення про можливості та потенціал Збройних сил України. Росія завжди так робить, коли намагається в своєму інформаційному просторі применшити потенціал іншої армії. Наприклад, вони так робили під час війни в Карабасі, коли казали, що азербайджанці там узагалі не воюють, а воюють самі тільки турки, сирійські турецькі проксі та навіть пакистанці. Така сама дезінформація 8 років спрямована та на Україну, мовляв, тут за нас воюють Blackwater з США, різного роду ПВК, найманці з Польщі, снайпери з країн Балтії, а згодом і турецький спецназ, сирійські терористи. Піком шизофренії в цьому плані була інформація про те, що на боці ЗСУ воюють підрозділи „ІДІЛ”. Я на це відповідав так. Уявіть: зібрались поляки, латиші, естонці, американці, турки, сирійці, незрозумілі «іділівці» та йдуть на прорив у бік Донецька. Нехай російські військові кореспонденти скажуть як цим натовпом керувати? Як комунікувати? Якою мовою з ними спілкуватись, давати команди, координувати дії? Це ж маячня. Тому зараз, коли я чую про Інтернаціональний легіон, то задаюсь такими саме питаннями. В цьому і є проблема інтернаціональних груп – їхні дії можуть бути незлагодженими з діями ЗСУ. Тож вони можуть не стільки допомогти, скільки нашкодити.

- А якщо буде сформована єдина ударна група, наприклад, США та Великої Британії, з однією мовою, одним розумінням та єдиною стратегією і ця група буде спрямована в конкретному напрямку для реалізації конкретного тактичного завдання?

- Такий варіант ще можна собі уявити при постійній координації з командуванням ЗСУ. Інші ж варіанти звучать красиво, але на практиці можуть закінчитись катастрофою зокрема політичними наслідками.

«РОСІЯНИ ЗДАТНІ НА БУДЬ-ЯКІ КРИВАВІ ПРОВОКАЦІЇ ЗАРАДИ ПРОПАГАНДИ І ВИПРАВДАННЯ СВОЇХ ЗЛОЧИНІВ»

- Тобто бачимо, що низка гострих і начебто очевидних питань, які лунають в інформаційному просторі та реалізувати які суспільство вимагає терміново, насправді не такі вже й очевидні й не такі вже необхідні для негайного втілення. Ви, як учасник групи «Інформаційний спротив», як оцінюєте наш інформаційний фронт? Наскільки ми скоординовані та наскільки дезорієнтовані в потоках фейків?

-  Знову ж таки, у нас досить високий рівень інформаційного спротиву порівняно з 2014 роком. Тоді у нас ситуація була, м’яко кажучи, критичною з інформаційним сповіщенням, з контрпропагандистськими діями. Ми реально програвали інформаційну війну й у 2014, і у 2015, і у 2016 роках. Потрошку почали відновлювати свої сили в цьому секторі з 2017-го року. Десь на межі 2019 і 2020 років наша інформаційна політика почала ставати на ноги і давати реальні відповіді. За нинішньою ситуацією я можу сказати, що ми тримаємо удар. Тримаємо удар якісно, професійно. Російська пропаганда втратила свою перевагу не лише в світі, куди вона намагалась транслювати свої наративи, а й, безумовно, в Україні та навіть у себе в Росії вже немає того колосального ефекту, який у неї був донедавна. Це досягнення.

- Ми навчились орієнтуватись оперативно щодо ситуації? Наприклад, коли пропонуємо російським матерям забрати своїх полонених синів з України

- Це цікавий підхід, але й тут є підводний камінь на який необхідно звернути увагу. Хай як би це добре звучало, але на ділі, якщо цих матерів ми впустимо і випустимо, то можемо зіштовхнутись з низкою проблем. По-перше, чи випустять їх з Росії в Україну. По-друге, чи впустять з України в Росію. Але важливе не це. Важливо інше. Припустимо, що з Росії в Україну їх випустили. Фактично, щоб доїхати до пункту призначення, де треба буде забрати свого сина, російським матеріям необхідно проїхати по дорогах і трасах, які на сьогодні контролюються здебільшого російськими окупантами. І хто може гарантувати те, що російські окупанти не організують криваву провокацію проти автобусів з російськими мамцями, які поїхали забирати своїх синочків? Потім вони ж скажуть, що обстріляли їх Збройні сили України. Покажуть десятки трупів, пошматовані тіла. Після 2014-го, 2015-го років і тим паче після нинішніх подій, коли по житлових кварталах Харкова та взагалі по містах України завдаються ракетні удари, я не здивуюсь, що вони можуть на це піти. Ба більше, ще перед масштабним вторгненням, вони завезли на Донбас велику кількість своїх журналістів, які протягом кількох місяців знімали різного роду інсценування про те, що українська армія обстрілює Донбас і вбиває місцевих мешканців. Ці фейки були незграбно сфабриковані, але заради них знищувались будівлі та вбивали людей. Тобто це не просто взяли труп з моргу, поклали в машину й обстріляли. Вони здатні на будь-які криваві провокації заради пропаганди та пояснення своїх злочинних дій. Тому від росіян я не виключаю будь-яких брехливих, цинічних і жахливих провокацій заради дискредитації України. І зроблено це буде навіть не для Заходу чи України, а для самих росіян, щоб виправдати вторгнення на нашу землю.