МЕНЮ

Німеччина зобов’язана робити ставку на НАТО

24 квітня, 2019 - 18:40
Чому Берлін має почати діяти як «відповідальний дорослий»

Альянс НАТО було засновано 70 років тому, аби запобігти війні між ліберально-демократичним Заходом і радянським Сходом. Той факт, що холодна війна так і не стала гарячою, є доказом його успіху. Окрім того, кожного разу, коли НАТО застосовував війська, він отримував на це дозвіл в Ради Безпеки ООН або в Організації з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ). Винятком, що часто критикується, стало втручання у Косовську війну; але в тому разі йому вдалося покласти край етнічним чисткам, що розпочалися.

Першочерговою метою НАТО є колективна оборона. Стаття 5 Північноатлантичного договору, згідно з якою напад на одного члена Альянсу є нападом на всіх, сьогодні потрібна так само, як і раніше. Саме тому Західний Берлін залишався вільним у період холодної війни, а поляки, естонці, литовці та латвійці сьогодні можуть бути впевнені в тому, що їхня свобода в безпеці. Ті, хто звинувачує політику розширення НАТО на схід у агресії Росії проти України, по суті, заперечують, що в колишніх членів радянського блоку є таке саме право на свободу і безпеку, яким користуються інші країни НАТО.

Сила НАТО історично спиралася на його здатність досягати консенсусу, попри відмінності в стартових позиціях партнерів. Ця організація довела свою здатність адаптуватися до глобальної обстановки, що змінюється, й успішно реагувати на нові виклики. Єдність, яка політично так значно посилила НАТО, не була якоюсь початковою умовою: за неї боролися на численних і часто-густо складних перемовинах між країнами альянсу.

Співпраця між національними державами часто викликає суперечки щодо розміру фінансового внеску в колективне благо, і стосунки в рамках НАТО не є винятком. На долю Америки завжди припадала найбільша частка оборонних витрат усередині Альянсу, тому не можна сказати, що вона не має рації, періодично вимагаючи від своїх європейських партнерів вкладати більше. Економіка країн Європи нині є набагато сильнішою, ніж 1949 року.

Саме на той час припадає поява значної частки тягаря європейської оборони на плечах у США. Сьогодні — і це почасти правильно       — США вимагають збільшення фінансового внеску європейських членів НАТО в колективну оборону. Але в момент заснування НАТО Америка зробила стратегічний вибір: Європа, а особливо Німеччина, не мають бути в змозі захищати себе самостійно.

Немає сумнівів, що Німеччина теж несла на собі значний тягар, будучи одним із фронтів у період холодної війни. На території Німеччини (Західної та Східної) перебували мільйони солдатів, а також тисячі танків і ракет, збудованих для битви й готових до неї. Більшість цих солдатів були німцями, до того ж з обох боків «залізної завіси». Окрім цього Німеччина зробила і значний політичний внесок. У 1970-ті роки східна політика (Ostpolitik) німецького канцлера Віллі Брандта заклала підмурівок для системи європейської безпеки, яка допомагала зберігати мир аж до возз’єднання Німеччини.

Проте глибоко антагоністична позиція президента США Дональда Трампа щодо американських союзників по НАТО призвела до появи закликів збільшити дистанцію між Європою і США. Ті, хто виступає з такими закликами, мають бути обережними в своїх бажаннях. Як засвідчує історія, європейці не мають обнадійливого досвіду, коли вони опиняються сам на сам з рішуче налаштованим ворогом.

Хоча Трамп загрожує каральними митами і вимагає, аби європейські країни збільшили свої оборонні витрати до 2% ВВП, він не підтверджує своїх слів справами. І в цьому плані Німеччина не вельми відрізняється. Хоча вона вважає себе відповідальним дорослим, вона дуже мало що зробила для підвищення своєї оперативної готовності, незважаючи на реальне збільшення оборонних витрат після 2013 року. Ба більше, неспроможність Німеччини поєднати слова зі справами є наслідком цілковитої відсутності в країни чіткості в питаннях оборони.

Німеччина стала мішенню і для наростаючої критики всередині самого НАТО. Багато хто почав вважати проблемою розміри країни, а також її політичний, фінансовий та економічний вплив. Наприклад, під час дебатів про Брекзіт у Великій Британії прибічники виходу з ЄС заявляють, що хочуть залишити Європу, в якій панує Німеччина, тоді як прибічники збереження членства в ЄС стверджують, що присутність Британії в Євросоюзі потрібна для стримування німецької моці.

Але насправді ні Велика Британія, ні Франція не перебувають у тій позиції, аби чинити тиск на Німеччину, коли йдеться про визначення курсу для Європи. США — єдина країна, що має достатній політичний та економічний вплив для цього. Ризик, отже, полягає в тому, що антинімецька риторика Трампа може переконати Німеччину в необхідності дистанціюватися від Трансатлантичного альянсу і поставити все на Європу.

Проведення політики «рівновіддаленості» від США, Росії та Китаю, яку деякі пропонують, не збереже Європу єдиною, а може розколоти її лише сильніше, залишивши і європейців, і самих німців у меншій безпеці. Східноєвропейські країни, що входять до НАТО і ЄС, не довірять свою оборону одним лише європейцям, а особливо Німеччині, яка в минулому надто багато разів виявлялася ненадійним партнером.

І точно також ідея «стратегічної автономії», яка стала модною в Німеччині та Франції, є рецептом для європейського розколу, тому що вона передбачає, що існують такі питання, з яких ЄС може серйозно розійтися зі США. Потрібно підвищити європейський стратегічний суверенітет, а він складається далеко не з самої лише армії.

Утім, для Європи єдиним способом досягнення справжнього стратегічного суверенітету стане врегулювання суперечки щодо розподілу тягаря витрат усередині НАТО. І тут Німеччина могла б відіграти вирішальну роль. Замість підвищення своїх оборонних витрат до 2% ВВП, що може спричинити занепокоєння в деяких сусідніх країн, Німеччина могла б інвестувати 1,5% у власну армію і запропонувати 0,5%, що залишилися, східноєвропейським країнам НАТО для витрат на оборону. Цим самим Німеччина нарешті підтримала б слова справами і взяла б на себе лідируючу роль у гарантуванні східноєвропейської безпеки.

За три десятиліття по закінченні холодної війни Німеччину більше не перетинає лінія військових рубежів. Але її розділяє політична лінія — між тим, що вимагається від Німеччини у військовому плані, і тим, що здається прийнятним для німецького суспільства. У той чи той спосіб цю лінію теж має бути стерто. В Німеччини є можливість і обов’язок не лише подбати про себе саму, а  й почати діяти як відповідальний дорослий у НАТО.

Зрештою, будь-який альянс сильний лише настільки, наскільки йому віддані його учасники. Для Німеччини настав час показати союзникам по НАТО, що вона є відданим партнером, який викликає довіру, і що її зовнішня політика і політика в сфері безпеки більше не керуватимуться виключно внутрішньополітичними міркуваннями.

Проект Синдикат для «Дня»

Зігмар ГАБРІЕЛЬ, колишній міністр закордонних справ Німеччини, член Бундестагу.