«М’яка сила» українського хліба

Про культурну та кулінарну дипломатію

Нещодавно в Канберрі відбулося організоване силами Посольства України в Австралії, української громади Сіднея і Канберри «Свято хлібу», яке якнайкраще відповідає двом основним напрямкам публічної дипломатії, визначеним Стратегією МЗС, — культурній та кулінарній дипломатії.

Застосування «м’якої сили» надає дипломатам можливість для просування позитивного іміджу України у світі й робити її більш привабливою і насправді цікавою як для офіційних органів, так і для пересічних громадян країни перебування, а також для наших колег — дипломатів із інших країн світу.

У кожній країні, де нам доводилося працювати, були свої особливості й свої можливості як для того, щоби достойно представляти культуру України, так і демонструвати зацікавленість культурою країни перебування.

До речі, в Південній Кореї мені довелося брати участь ба навіть здобути перемогу в міжнародному конкурсі з виготовлення всесвітньовідомого кімчі, який є її справжнім національним брендом. Треба віддати належне, що в Країни Вранішньої Свіжості до національної культури та її популяризації ставляться з особливою увагою. Наприклад, вхід до музеїв та виставок для людей у національному вбранні вільний, а своїй улюбленій, основній страві корейці присвячують щорічні ярмарки, фестивалі й багато різнопланових заходів. Тож їхній досвід можна було б запозичити і для багатьох наших проектів, зокрема для започаткованого зараз офіційного визнання «українськості» борщу.

НАЙКРАЩА КОРОВАЙНИЦЯ ТАМАРА БАЗАЛИЦЬКА І КАТРУСЯ БОГДАНОВА

В Японії змагатися у приготуванні суші нам не доводилося (відверто кажучи, цієї майстерності навчаються упродовж щонайменше п’яти років, а спеціалісти з сашімі взагалі досягають необхідного рівня упродовж двадцяти!) — втім, пощастило стати членами журі на міжнародній виставці Експо-суші в місті Шідзуока, де мали вибрати найсмачніше суші, виготовлене «не японськими» майстрами. Чомусь найбільше запам’яталося нам суші з обліпиховим желе від шведів.

На прохання провідної телевізійної компанії «Фудзі ТВ» в Токіо ми відчинили для журналістів і двері Посольства, і двері на кухню резиденції. Цикл програм Table of Embassy, які знімали в деяких посольствах у Японії, користувався неабиякою популярністю, тому участь у цьому проєкті була надзвичайно престижною, хоч і неймовірно відповідальною.

У нас і досі зберігається цікаве фото, на якому я в оточенні кількох операторів і звукорежисера закладаю наступний інгредієнт у борщ на плиті, на той момент хвилюючись лише про те, чи не пошкодять пар і бризки цінні камери телевізійників.

Я повністю поділяю думку, яку висловив в одному інтерв’ю директор Українського інституту про те, що «культурна дипломатія — це відкриття України не лише для світу, а й для самих себе».

Для того щоб представити будь-який елемент нашої унікальної культури, необхідно, перш за все, самому з ним добре ознайомитися.

Не один раз мені самій доводилося, зокрема, готуючи програму для міжнародного товариства «Надешіко-кай» в Токіо, заглиблюватись у вивчення українських звичаїв, традицій, коли потрібно було розповідати, наприклад, про великодні святкування чи символи української вишивки. Оскільки японцям властива особлива увага до найдрібніших деталей, то я мала підготуватися так, «що й голки не підточиш», як то кажуть. Згодом поглиблене вивчення як наших традицій, так і традицій Японії привело до цікавих висновків про те, як багато спільного є у нас та японців, незважаючи на колосальну відстань між нашими країнами.

ПОСЛИ ПОЛЬЩІ, ФРАНЦІЇ, ГРУЗІЇ, ЧІЛІ, ПЕРУ, ІНДОНЕЗІЇ, ДИРЕКТОР УКРАЇНСЬКОГО ЦЕНТРУ  ПРАВОСЛАВЯ В КАНБЕРРІ — ОТЕЦЬ МИХАЙЛО СОЛОМКО

Наше посольство завжди підтримувала відома в Японії співачка і бандуристка — заслужена артистка України Оксана Степанюк. Унікальний голос Оксани, класичні оперні арії та українські народні пісні в її виконання під акомпанемент бандури часто були «родзинкою» наших заходів.

«Україну музичну» в Японії представляла не лише вона — частими гостями на японській сцені були й Національний театр опери і балету, й Одеський оперний театр, і симфонічний оркестр Національної філармонії; крім того, за будь-якої можливості, перебуваючи в Японії, свій концерт давала видатна солістка Віденської опери Вікторія Лук’янець.

Що ж до підготовки наших культурних заходів та участі диппредставництва у заходах, організованих японською стороною, то до них долучалася вся жіноча половина посольства — як дружини співробітників, так і самі співробітниці. До одного із найважливіших благодійних заходів — щорічного різдвяного ярмарку Ікебана Інтернешнл, який патронує принцеса Такамадо, ми всі гуртом і пекли, і вишивали, щоби наш український стіл завжди виглядав достойно.

В Австралії подібний «бойовий» загін представляє українська громада.

Про те, як з душею ставляться до української спадщини українські австралійці, можна розповідати багато.

Пригадую, буквально з перших днів знайомства з місцевою громадою ми були вражені тим, що українці, які прибули до Австралії наприкінці 1940-х, перш за все будували гуртом церкви і школи ще до того, як зводили власні оселі. У Канберрі діє вже понад 30 років Музей Українського центру православ’я, серед експонатів якого можна знайти справжні скарби. Деякі з них цінні тим, що створені високопрофесійними майстрами, а іноді — саме тим, що були «клаптиками старого полотна», які з любов’ю зберігали в Австралії ті, хто жив мрією побачити свою рідну Україну вільною.

ДУША ПРОЄКТУ ТЕТЯНА КОЛДУНЕНКО

Нам пощастило дружити з однією із найяскравіших представниць нашої громади в Сіднеї пані Христиною Сивенькою-Бейлі, котру австралійці називали «Леді вишиванка». Доля цієї видатної жінки та її родини гідна окремої детальної розповіді. Дружба з нею — на жаль, недовготривала — відкрила мені багато драматичних сторінок нашої історії, а творча співпраця, яку зараз продовжує її донька Таня Уїтборн, розпочалася з пропозиції пані Христини надати власну колекцію традиційних українських строїв для показу їх у столиці Австралії.

До ініціативної групи на чолі з нашою українкою — художником, дизайнером і редактором газети «Вільна думка» Тетяною Колдуненко згодом долучилися українки Сіднея та Канберри.

Перший показ українських строїв під девізом «З Україною в серці» відбувся в березні 2018 року в Національній галереї Австралії — до речі, в день, коли тут святкують День гармонії.

Це було яскраве гала-шоу, яке вразило не лише запрошених на нього гостей, а й пересічних відвідувачів галереї, які опинилися поруч з нами випадково. «Що відбувається? Хто ці красуні в неймовірних костюмах? Звідки ви? Чи можна зробити фото?» — інтерес австралійців та іноземних дипломатів був чи не найвищою винагородою для всіх, хто взяв участь у підготовці свята.

ПОСОЛ ІНДОНЕЗІЇ Й.В.КРІСТІАРТО С.ЛЕГОВО З ДРУЖИНОЮ

У ході роботи над програмою народжувалися нові ідеї — вирішили поєднувати демонстрацію кожного строю з розповіддю про певну українську традицію, доповнюючи якимось цікавим елементом: весільним колачем, великодньою паскою, писанками, весняними жайворонками чи ляльками-мотанками, які потім подарували кожному гостю.

Наш перший показ у столиці Австралії став незабутньою подією ще й тому, що і австралійці, і гості з інших країн світу, ба навіть українці, добре обізнані в історії національних строїв, дізнавалися про невідомі деталі та унікальні регіональні особливості технік виконання вишивки й виготовлення різноманітних аксесуарів.

До речі, це послужило приводом представити сімейні реліквії членів української громади Австралії — «піонерів», як називають перших переселенців, які прибули сюди 1949 року із таборів для переміщених осіб із повоєнної Європи.

Чоловіки тоді були зобов’язані працювати протягом мінімум двох років на будівництві гідроелектростанції в Сніжних горах (Snowy Mountains) у сотні кілометрів від столиці. Дружини жили з дітьми в бараках і працювали в Канберрі. І попри всі негаразди, завжди трималися гуртом, зберігали і мову, і традиції, і... любов до вишивки, хоча в ті роки коли й доводилося вишивати, то на мішковині.

Тому так зворушливо виглядали на виставці вишиваночка й віночок, зроблені мамою для тоді п’ятирічної Марусі Пухальської поруч з її фото на параді національних громад Канберри 1955 р.

ТАНЯ УІТБОРН З ЧОЛОВІКОМ  З  ЧОЛОВІКОМ  ДЖАРЕДОМ І СИНОМ ОЛЕКСАНДРОМ

Можна було по праву пишатися тим, що наша українська громада — одна із найяскравіших і найвпливовіших спільнот мультикультурного австралійського суспільства, попри гармонійну інтеграцію, змогла зберегти, примножити і збагатити багатонаціональну культуру Австралії українськими традиціями.

Усі присутні відзначали не лише неймовірну красу українських строїв, а й професійно режисований показ, який супроводжувався розповіддю як про особливості кожного регіону, так і про унікальні українські традиції.

Нашою головною метою завжди було поширення інформації про сучасну ситуацію в Україні й за допомогою подібних заходів культурної дипломатії «наблизити» представників інших країн до нашої культури та її духовної сутності.

Ще одним важливим результатом успішного дебюту стала поява команди справжніх однодумців, налаштованих на підтримку та розвиток цікавого проєкту.

Тому наступного року ми разом із цією згуртованою командою вдруге провели в Національній галереї Австралії свято української культури.

Пішла з життя наша «Леді вишиванка» — пані Христина, але відтоді справу мами продовжує її донька Таня Уїтборн.

Участь у тому заході взяли представники австралійського істеблішменту, дипломатичного корпусу акредитованого в Канберрі, численні австралійські друзі України. Відкрили його посол України в Австралії Микола Кулініч та голова СУОА Стефан Романів, які у своїх промовах наголосили на важливості поширення інформації про Україну та її культуру, а також на визначній ролі українців Австралії у збереженні національних традицій.

ПОСОЛ УКРАЇНИ В АВСТРАЛІЇ  М.КУЛІНІЧ

До проєкту долучилися майже всі українські організації Сіднея та Канберри: Крайова і Стейтова управи та відділи Союзу Українок Австралії (СУА); батьки, учні та вчителі всіх українських шкіл Сіднея, молодіжні організації СУМ та Пласт, ансамблі українського танцю «Заграва» і «Веселка», Фундація «Карпати» і Музей Українського центру православ’я Канберри.

Нова програма «З маминої скарбниці» вийшла ще яскравішою, ще музичнішою завдяки виступу фольклорного ансамблю «Джага Бенд» — і смачнішою, позаяк до випічки атрибутів показу взялися справжні майстрині.

Відгуки гостей виявилися ще більш емоційними, і коментарі на кшталт «That was a fascinating look into the history and traditions of the Ukraine. I want to visit!» — багато про що свідчили.

Ми планували проведення подібних фестивалів щороку в різних містах Австралії, де українські громади могли би представити справжні скарби сімейної спадщини, які зберігають українці Зеленого континенту. В Аделаїді родзинкою мав стати унікальний хор, у Мельбурні — танцювальний колектив «Легенда», наші майстрині із Квінбіяну могли би продемонструвати свої писанки. Скільки неймовірно цікавих документів, світлин з перших років становлення української громади можна представити в Перті або Брізбені.

Плани наші звичайно «скоригувала» пандемія. В Австралії до вимог дотримання карантину всі без винятку ставляться з надзвичайною відповідальністю. Тому минулого року заплановані нами заходи, на жаль, були скасовані.

Проте, якщо є порозуміння у згуртованій команді, є і результат, який може перевищити найсміливіші сподівання.

До Всесвітнього Дня вишиванки 2020 року перший український часопис Австралії «Вільна думка», заснований ще 1949 року, оголосив фотоконкурс «Моя вишиванка».

Відверто кажучи, необхідність відзначати віртуально лише збагатила «географію» проєкту і об’єднала українців із різних міст як Австралії, так і Бельгії, Йорданії, Словенії, Польщі.

Фото улюблених вишиванок надходили до нас із Києва й Черкас, Львова й Чернівців, Охтирки і Харкова, Сум і села Коржів, Устилуга, Буриня і Полтави. І кожне має свою унікальну історію.

А як радісно було бачити у вишиванках і Мохамеда, і Катрусю, і Аллена, і, звичайно ж, Оксанку:)

Мене особливо тішило те, що фотоконкурс «Моя вишиванка» виявився не просто одноденною акцією, а потужним поштовхом до більш поглибленого вивчення культури, історії України та української діаспори, джерелом натхнення для наших художників і талановитих майстринь, завдяки яким це творче починання не лише не набуло рутинної формальності, а й збагатилося свіжими ідеями та новими яскравими зразками.

Як виявилося настільки ж вдалим і «Свято хліба», яке відбулося в цьому квітні в Канберрі, де ми нарешті могли провести наш захід не віртуально, а як кажуть — off line.

Пишним короваєм ми зустрічали наших гостей, які ще перед початком програми могли ознайомитися зі зразками всіх видів випічки.

Сакральний для українців хліб з давен був і нині залишається в центрі всіх традиційних ритуалів, супроводжуючи життя людини від народження до відходу у засвіти.

Презентація розпочиналася з розповіді про Трипільську культуру та прадавні українські традиції, які були представлені в Австралії вперше.

З якою гордістю наша ведуча Таня Уїтборн розповідала про найдавнішу культуру українського хліборобства, історія якого сягає часів неоліту, а представлені для дегустації житні та гречані хліби, напевне, більшість гостей мала нагоду скуштувати вперше.

І для багатьох присутніх Україна, знання про яку ми починаємо поширювати у світі, відкривалася, піднімаючись, немов Атлантида із глибин прадавньої історії...

Представлення всіх обрядових хлібів — весняних жайворонків, великодніх пасок, різдвяної калити, весільних короваїв супроводжувала розповідь про основні традиції в щорічному життєвому циклі українців.

І те, як освячують великодній кошик, як запрошують з короваєм гостей на весілля чи смакують калиту на вечорницях на Андрія, все було навдивовижу цікавим. На жаль, я не можу додати відео до цього тексту, але повірте, що веснянки Катрусі Богданової та Олександра Уїтборн гостей просто зачарували.

Не обійшлося і без жартівливих «боїв» крашанками, тим паче, що австралійці щойно відсвяткували Великдень, а подібної традиції у них немає.

Кожен вид хлібу представляли учасниці у традиційних строях різних країв України за столами, які було прикрашено відповідними до того чи іншого краю та події рушниками, а також різними видами української кераміки.

Цього разу вишиванки, вінки й намиста були не головними героями свята, а лише прикрашали показ хліба, на відміну від попередніх заходів, коли хліб «оздоблював» показ традиційних строїв.

Особливістю цього свята виявилося й те, що нам випав шанс представити гостям членів громади, без яких жоден із попередніх заходів не був би успішним, незважаючи на те, що вони завжди залишалися «за лаштунками».

Як і раніше, перед показом вишиванок вони й цього разу не шкодували сил, випікаючи хліби з ночі, прикрашаючи столи, пригощаючи і розважаючи гостей, долаючи довгу відстань від Сіднея до Канберри і назад, та ще й із піснями! Мабуть, задоволені результатом своєї праці, вони поверталися додому з новими ідеями!

Від щирої душі хочу подякувати їм за відданість Україні та велике бажання представити світові нашу культуру.

Свято офіційно завершено, але розголос про нього поширюється й надалі. Лише за кілька днів у соціальних мережах фотозвіт та інформація про нього набрали майже 100 тисяч переглядів. А які відгуки, які слова захоплення і подяки, точніше — тисячі слів, ми досі отримуємо від українців та українських організацій із Індії, США, Канади, Казахстану, Ізраїлю, Росії, Італії та України!

Виявляється, що і людей, і цілі країни, незважаючи на великі відстані між ними, можна зблизити завдячуючи «м’якій», але такій потужній силі.

«М’яка сила» українського хліба

«М’яка сила» українського хліба

Про культурну та кулінарну дипломатію

Нещодавно в Канберрі відбулося організоване силами Посольства України в Австралії, української громади Сіднея і Канберри «Свято хлібу», яке якнайкраще відповідає двом основним напрямкам публічної дипломатії, визначеним Стратегією МЗС, — культурній та кулінарній дипломатії.

Застосування «м’якої сили» надає дипломатам можливість для просування позитивного іміджу України у світі й робити її більш привабливою і насправді цікавою як для офіційних органів, так і для пересічних громадян країни перебування, а також для наших колег — дипломатів із інших країн світу.

У кожній країні, де нам доводилося працювати, були свої особливості й свої можливості як для того, щоби достойно представляти культуру України, так і демонструвати зацікавленість культурою країни перебування.

До речі, в Південній Кореї мені довелося брати участь ба навіть здобути перемогу в міжнародному конкурсі з виготовлення всесвітньовідомого кімчі, який є її справжнім національним брендом. Треба віддати належне, що в Країни Вранішньої Свіжості до національної культури та її популяризації ставляться з особливою увагою. Наприклад, вхід до музеїв та виставок для людей у національному вбранні вільний, а своїй улюбленій, основній страві корейці присвячують щорічні ярмарки, фестивалі й багато різнопланових заходів. Тож їхній досвід можна було б запозичити і для багатьох наших проектів, зокрема для започаткованого зараз офіційного визнання «українськості» борщу.

НАЙКРАЩА КОРОВАЙНИЦЯ ТАМАРА БАЗАЛИЦЬКА І КАТРУСЯ БОГДАНОВА

В Японії змагатися у приготуванні суші нам не доводилося (відверто кажучи, цієї майстерності навчаються упродовж щонайменше п’яти років, а спеціалісти з сашімі взагалі досягають необхідного рівня упродовж двадцяти!) — втім, пощастило стати членами журі на міжнародній виставці Експо-суші в місті Шідзуока, де мали вибрати найсмачніше суші, виготовлене «не японськими» майстрами. Чомусь найбільше запам’яталося нам суші з обліпиховим желе від шведів.

На прохання провідної телевізійної компанії «Фудзі ТВ» в Токіо ми відчинили для журналістів і двері Посольства, і двері на кухню резиденції. Цикл програм Table of Embassy, які знімали в деяких посольствах у Японії, користувався неабиякою популярністю, тому участь у цьому проєкті була надзвичайно престижною, хоч і неймовірно відповідальною.

У нас і досі зберігається цікаве фото, на якому я в оточенні кількох операторів і звукорежисера закладаю наступний інгредієнт у борщ на плиті, на той момент хвилюючись лише про те, чи не пошкодять пар і бризки цінні камери телевізійників.

Я повністю поділяю думку, яку висловив в одному інтерв’ю директор Українського інституту про те, що «культурна дипломатія — це відкриття України не лише для світу, а й для самих себе».

Для того щоб представити будь-який елемент нашої унікальної культури, необхідно, перш за все, самому з ним добре ознайомитися.

Не один раз мені самій доводилося, зокрема, готуючи програму для міжнародного товариства «Надешіко-кай» в Токіо, заглиблюватись у вивчення українських звичаїв, традицій, коли потрібно було розповідати, наприклад, про великодні святкування чи символи української вишивки. Оскільки японцям властива особлива увага до найдрібніших деталей, то я мала підготуватися так, «що й голки не підточиш», як то кажуть. Згодом поглиблене вивчення як наших традицій, так і традицій Японії привело до цікавих висновків про те, як багато спільного є у нас та японців, незважаючи на колосальну відстань між нашими країнами.

ПОСЛИ ПОЛЬЩІ, ФРАНЦІЇ, ГРУЗІЇ, ЧІЛІ, ПЕРУ, ІНДОНЕЗІЇ, ДИРЕКТОР УКРАЇНСЬКОГО ЦЕНТРУ  ПРАВОСЛАВЯ В КАНБЕРРІ — ОТЕЦЬ МИХАЙЛО СОЛОМКО

Наше посольство завжди підтримувала відома в Японії співачка і бандуристка — заслужена артистка України Оксана Степанюк. Унікальний голос Оксани, класичні оперні арії та українські народні пісні в її виконання під акомпанемент бандури часто були «родзинкою» наших заходів.

«Україну музичну» в Японії представляла не лише вона — частими гостями на японській сцені були й Національний театр опери і балету, й Одеський оперний театр, і симфонічний оркестр Національної філармонії; крім того, за будь-якої можливості, перебуваючи в Японії, свій концерт давала видатна солістка Віденської опери Вікторія Лук’янець.

Що ж до підготовки наших культурних заходів та участі диппредставництва у заходах, організованих японською стороною, то до них долучалася вся жіноча половина посольства — як дружини співробітників, так і самі співробітниці. До одного із найважливіших благодійних заходів — щорічного різдвяного ярмарку Ікебана Інтернешнл, який патронує принцеса Такамадо, ми всі гуртом і пекли, і вишивали, щоби наш український стіл завжди виглядав достойно.

В Австралії подібний «бойовий» загін представляє українська громада.

Про те, як з душею ставляться до української спадщини українські австралійці, можна розповідати багато.

Пригадую, буквально з перших днів знайомства з місцевою громадою ми були вражені тим, що українці, які прибули до Австралії наприкінці 1940-х, перш за все будували гуртом церкви і школи ще до того, як зводили власні оселі. У Канберрі діє вже понад 30 років Музей Українського центру православ’я, серед експонатів якого можна знайти справжні скарби. Деякі з них цінні тим, що створені високопрофесійними майстрами, а іноді — саме тим, що були «клаптиками старого полотна», які з любов’ю зберігали в Австралії ті, хто жив мрією побачити свою рідну Україну вільною.

ДУША ПРОЄКТУ ТЕТЯНА КОЛДУНЕНКО

Нам пощастило дружити з однією із найяскравіших представниць нашої громади в Сіднеї пані Христиною Сивенькою-Бейлі, котру австралійці називали «Леді вишиванка». Доля цієї видатної жінки та її родини гідна окремої детальної розповіді. Дружба з нею — на жаль, недовготривала — відкрила мені багато драматичних сторінок нашої історії, а творча співпраця, яку зараз продовжує її донька Таня Уїтборн, розпочалася з пропозиції пані Христини надати власну колекцію традиційних українських строїв для показу їх у столиці Австралії.

До ініціативної групи на чолі з нашою українкою — художником, дизайнером і редактором газети «Вільна думка» Тетяною Колдуненко згодом долучилися українки Сіднея та Канберри.

Перший показ українських строїв під девізом «З Україною в серці» відбувся в березні 2018 року в Національній галереї Австралії — до речі, в день, коли тут святкують День гармонії.

Це було яскраве гала-шоу, яке вразило не лише запрошених на нього гостей, а й пересічних відвідувачів галереї, які опинилися поруч з нами випадково. «Що відбувається? Хто ці красуні в неймовірних костюмах? Звідки ви? Чи можна зробити фото?» — інтерес австралійців та іноземних дипломатів був чи не найвищою винагородою для всіх, хто взяв участь у підготовці свята.

ПОСОЛ ІНДОНЕЗІЇ Й.В.КРІСТІАРТО С.ЛЕГОВО З ДРУЖИНОЮ

У ході роботи над програмою народжувалися нові ідеї — вирішили поєднувати демонстрацію кожного строю з розповіддю про певну українську традицію, доповнюючи якимось цікавим елементом: весільним колачем, великодньою паскою, писанками, весняними жайворонками чи ляльками-мотанками, які потім подарували кожному гостю.

Наш перший показ у столиці Австралії став незабутньою подією ще й тому, що і австралійці, і гості з інших країн світу, ба навіть українці, добре обізнані в історії національних строїв, дізнавалися про невідомі деталі та унікальні регіональні особливості технік виконання вишивки й виготовлення різноманітних аксесуарів.

До речі, це послужило приводом представити сімейні реліквії членів української громади Австралії — «піонерів», як називають перших переселенців, які прибули сюди 1949 року із таборів для переміщених осіб із повоєнної Європи.

Чоловіки тоді були зобов’язані працювати протягом мінімум двох років на будівництві гідроелектростанції в Сніжних горах (Snowy Mountains) у сотні кілометрів від столиці. Дружини жили з дітьми в бараках і працювали в Канберрі. І попри всі негаразди, завжди трималися гуртом, зберігали і мову, і традиції, і... любов до вишивки, хоча в ті роки коли й доводилося вишивати, то на мішковині.

Тому так зворушливо виглядали на виставці вишиваночка й віночок, зроблені мамою для тоді п’ятирічної Марусі Пухальської поруч з її фото на параді національних громад Канберри 1955 р.

ТАНЯ УІТБОРН З ЧОЛОВІКОМ  З  ЧОЛОВІКОМ  ДЖАРЕДОМ І СИНОМ ОЛЕКСАНДРОМ

Можна було по праву пишатися тим, що наша українська громада — одна із найяскравіших і найвпливовіших спільнот мультикультурного австралійського суспільства, попри гармонійну інтеграцію, змогла зберегти, примножити і збагатити багатонаціональну культуру Австралії українськими традиціями.

Усі присутні відзначали не лише неймовірну красу українських строїв, а й професійно режисований показ, який супроводжувався розповіддю як про особливості кожного регіону, так і про унікальні українські традиції.

Нашою головною метою завжди було поширення інформації про сучасну ситуацію в Україні й за допомогою подібних заходів культурної дипломатії «наблизити» представників інших країн до нашої культури та її духовної сутності.

Ще одним важливим результатом успішного дебюту стала поява команди справжніх однодумців, налаштованих на підтримку та розвиток цікавого проєкту.

Тому наступного року ми разом із цією згуртованою командою вдруге провели в Національній галереї Австралії свято української культури.

Пішла з життя наша «Леді вишиванка» — пані Христина, але відтоді справу мами продовжує її донька Таня Уїтборн.

Участь у тому заході взяли представники австралійського істеблішменту, дипломатичного корпусу акредитованого в Канберрі, численні австралійські друзі України. Відкрили його посол України в Австралії Микола Кулініч та голова СУОА Стефан Романів, які у своїх промовах наголосили на важливості поширення інформації про Україну та її культуру, а також на визначній ролі українців Австралії у збереженні національних традицій.

ПОСОЛ УКРАЇНИ В АВСТРАЛІЇ  М.КУЛІНІЧ

До проєкту долучилися майже всі українські організації Сіднея та Канберри: Крайова і Стейтова управи та відділи Союзу Українок Австралії (СУА); батьки, учні та вчителі всіх українських шкіл Сіднея, молодіжні організації СУМ та Пласт, ансамблі українського танцю «Заграва» і «Веселка», Фундація «Карпати» і Музей Українського центру православ’я Канберри.

Нова програма «З маминої скарбниці» вийшла ще яскравішою, ще музичнішою завдяки виступу фольклорного ансамблю «Джага Бенд» — і смачнішою, позаяк до випічки атрибутів показу взялися справжні майстрині.

Відгуки гостей виявилися ще більш емоційними, і коментарі на кшталт «That was a fascinating look into the history and traditions of the Ukraine. I want to visit!» — багато про що свідчили.

Ми планували проведення подібних фестивалів щороку в різних містах Австралії, де українські громади могли би представити справжні скарби сімейної спадщини, які зберігають українці Зеленого континенту. В Аделаїді родзинкою мав стати унікальний хор, у Мельбурні — танцювальний колектив «Легенда», наші майстрині із Квінбіяну могли би продемонструвати свої писанки. Скільки неймовірно цікавих документів, світлин з перших років становлення української громади можна представити в Перті або Брізбені.

Плани наші звичайно «скоригувала» пандемія. В Австралії до вимог дотримання карантину всі без винятку ставляться з надзвичайною відповідальністю. Тому минулого року заплановані нами заходи, на жаль, були скасовані.

Проте, якщо є порозуміння у згуртованій команді, є і результат, який може перевищити найсміливіші сподівання.

До Всесвітнього Дня вишиванки 2020 року перший український часопис Австралії «Вільна думка», заснований ще 1949 року, оголосив фотоконкурс «Моя вишиванка».

Відверто кажучи, необхідність відзначати віртуально лише збагатила «географію» проєкту і об’єднала українців із різних міст як Австралії, так і Бельгії, Йорданії, Словенії, Польщі.

Фото улюблених вишиванок надходили до нас із Києва й Черкас, Львова й Чернівців, Охтирки і Харкова, Сум і села Коржів, Устилуга, Буриня і Полтави. І кожне має свою унікальну історію.

А як радісно було бачити у вишиванках і Мохамеда, і Катрусю, і Аллена, і, звичайно ж, Оксанку:)

Мене особливо тішило те, що фотоконкурс «Моя вишиванка» виявився не просто одноденною акцією, а потужним поштовхом до більш поглибленого вивчення культури, історії України та української діаспори, джерелом натхнення для наших художників і талановитих майстринь, завдяки яким це творче починання не лише не набуло рутинної формальності, а й збагатилося свіжими ідеями та новими яскравими зразками.

Як виявилося настільки ж вдалим і «Свято хліба», яке відбулося в цьому квітні в Канберрі, де ми нарешті могли провести наш захід не віртуально, а як кажуть — off line.

Пишним короваєм ми зустрічали наших гостей, які ще перед початком програми могли ознайомитися зі зразками всіх видів випічки.

Сакральний для українців хліб з давен був і нині залишається в центрі всіх традиційних ритуалів, супроводжуючи життя людини від народження до відходу у засвіти.

Презентація розпочиналася з розповіді про Трипільську культуру та прадавні українські традиції, які були представлені в Австралії вперше.

З якою гордістю наша ведуча Таня Уїтборн розповідала про найдавнішу культуру українського хліборобства, історія якого сягає часів неоліту, а представлені для дегустації житні та гречані хліби, напевне, більшість гостей мала нагоду скуштувати вперше.

І для багатьох присутніх Україна, знання про яку ми починаємо поширювати у світі, відкривалася, піднімаючись, немов Атлантида із глибин прадавньої історії...

Представлення всіх обрядових хлібів — весняних жайворонків, великодніх пасок, різдвяної калити, весільних короваїв супроводжувала розповідь про основні традиції в щорічному життєвому циклі українців.

І те, як освячують великодній кошик, як запрошують з короваєм гостей на весілля чи смакують калиту на вечорницях на Андрія, все було навдивовижу цікавим. На жаль, я не можу додати відео до цього тексту, але повірте, що веснянки Катрусі Богданової та Олександра Уїтборн гостей просто зачарували.

Не обійшлося і без жартівливих «боїв» крашанками, тим паче, що австралійці щойно відсвяткували Великдень, а подібної традиції у них немає.

Кожен вид хлібу представляли учасниці у традиційних строях різних країв України за столами, які було прикрашено відповідними до того чи іншого краю та події рушниками, а також різними видами української кераміки.

Цього разу вишиванки, вінки й намиста були не головними героями свята, а лише прикрашали показ хліба, на відміну від попередніх заходів, коли хліб «оздоблював» показ традиційних строїв.

Особливістю цього свята виявилося й те, що нам випав шанс представити гостям членів громади, без яких жоден із попередніх заходів не був би успішним, незважаючи на те, що вони завжди залишалися «за лаштунками».

Як і раніше, перед показом вишиванок вони й цього разу не шкодували сил, випікаючи хліби з ночі, прикрашаючи столи, пригощаючи і розважаючи гостей, долаючи довгу відстань від Сіднея до Канберри і назад, та ще й із піснями! Мабуть, задоволені результатом своєї праці, вони поверталися додому з новими ідеями!

Від щирої душі хочу подякувати їм за відданість Україні та велике бажання представити світові нашу культуру.

Свято офіційно завершено, але розголос про нього поширюється й надалі. Лише за кілька днів у соціальних мережах фотозвіт та інформація про нього набрали майже 100 тисяч переглядів. А які відгуки, які слова захоплення і подяки, точніше — тисячі слів, ми досі отримуємо від українців та українських організацій із Індії, США, Канади, Казахстану, Ізраїлю, Росії, Італії та України!

Виявляється, що і людей, і цілі країни, незважаючи на великі відстані між ними, можна зблизити завдячуючи «м’якій», але такій потужній силі.