Куди піде "Талібан"?

Ситуація в Центральній Азії загострюється

Американські війська та війська союзників покидають Афганістан. Становище залежного від них уряду погіршується з кожним днем, хоча він і робить відчайдушні зусилля, щоб захистити хоч би великі міста. Поки виходить не дуже добре. Значна частина території країни вже перебуває під контролем талібів.

Характерно, що вони не дуже намагаються захопити міста, адже насправді уся сільська місцевість знаходиться під їхнім контролем. Тому міста зависають, і через деякий час у їхніх захисників просто не буде боєприпасів та іншого спорядження, а також продовольства, щоб продовжувати боротьбу. Саме такою тактикою талібів пояснюється їхній стрімкий вихід на кордони суміжних держав. Пропускні пункти та міста на півночі й заході були оточені, допомоги їхнім захисникам чекати було нізвідки, ось вони й  переходили до Таджикистану, Узбекистану й Ірану.

Виникає запитання про майбутнє і, можливо, найближчого Афганістану. Делегації талібів у столицях багатьох держав, і в Москві також, запевняли, що немає планів якоїсь експансії за межі Афганістану, і тому в сусідів, близьких і далеких, немає підстав для занепокоєння.

Потрібно зауважити, що такі обіцянки давало так зване політичне крило руху "Талібан". Проблема в тому, що сам рух є неоднорідним, у ньому існує декілька угрупувань, і ці обіцянки та завіряння політиків зовсім не обов'язково виконуватимуться військовим і якимсь більш екстремістським крилом.

Є ще один чинник - етнічний. Із часу свого виникнення і до сьогодні "Талібан" - це рух пуштунів. Вони мешкають у південних і центральних районах Афганістану, а на півночі та заході мешкають таджики, узбеки, хазарейці й інші менш численні етнічні групи.

Свого часу так званий Північний альянс контролював північ країни. Озброєні угрупування узбеків і таджиків не пускали пуштунів на свої території, і варто сказати, що до нещодавнього часу таліби взагалі не робили ніяких спроб просунутися далі на північ. У цих районах пуштунів дуже мало, і вони проживають  своїми осередками в оточенні інших етнічних груп.

Вихід талібів на північні кордони означає: або домовленість з таджицькими й узбецькими елітами, або може призвести до нового протистояння на кшталт 1990-х років

Якщо припустити перший варіант, то він дуже небезпечний для правлячих у центральноазійських державах еліт. Таджикистан пережив кровопролитну громадянську війну, внаслідок якої понад два мільйона таджиків переселилися до Афганістану й осіли поблизу кордону. Всі вони, м'яко кажучи, не мають теплих почуттів до правлячого в Душанбе режиму і  будь-якої миті готові зі зброєю в руках перейти кордон для його повалення.

Поки в Афганістані були американці з союзниками, вони контролювали кордони і не допускали подібних дій. Тепер після їх виходу велике запитання: чи зможе "Талібан" стримувати узбеків і таджиків  від руху на інший берег річки Пяндж або Амудар'ї. І чи захоче.

Саме ці обставини викликають помітну тривогу насамперед у Таджикистані. Місцевий режим довів країну, як кажуть, до ручки. Росту економіки немає, населення збільшується, працювати ніде. Міграція до Росії теж, як виявилося,  -  не вихід. Звідси внутрішня напруга, про яку чудово відомо в Афганістані.

В Узбекистані ситуація дещо краща. Економіка росте, режим поступово вводить, хоча й обережні, реформи, але від них - ніякого ефекту. Тому в Ташкенті не поспішають закликати Росію на допомогу, як це роблять у Таджикистані.

Москва опинилася в складному становищі. З одного боку, у неї є в Таджикистані база 201-ої дивізії з гарнізоном у 15 тисяч осіб із танками й артилерією. З військового погляду, в разі лобової сутички, за місцевими масштабами,  -  це значна сила. До того ж вона може бути підкріплена авіацією.

Парадокс полягає в тому, що ніхто на таку сутичку не піде. Ще в радянські часи в тодішній Середній Азії діяли малі загони так званих басмачів, операційною базою яких були північні райони Афганістану. І нічого розхвалена Червона армія не могла з ними вдіяти, поки  влада Афганістану не встановила досить суворий контроль над кордоном. Афганські еліти пішли на це, зважаючи на досить напружені стосунки з Англією та непрості проблеми з Китаєм. Тільки тоді рух басмачів, в основному таджиків, припинився.

Така ж тактика була використана в боротьбі з Радянською армією  1970-1980 років. Окупаційні війська нічого не могли зробити з дрібними, але численними групами супротивника. У крайньому разі, вони відходили на територію Пакистану, і на цьому все закінчувалося до наступного наступу.

Ось і проблема перед Москвою. Вторгатися до Афганістану вона не буде, з урахуванням досвіду минулого. З іншого боку, охороняти таджицький кордон досить складно, зважаючи на те, що він здебільшого проходить  гірськими та важкодоступними хребтами. І тут однієї 201-ї бази не вистачить.

До того ж, проникнення ісламських фундаменталістів і терористів є небезпекою не лише для прикордонних держав, але і для всієї Центральної Азії. Найбільш уразливою є Киргизія, де вже поширюються тривожні настрої.

Далі під загрозою російське Поволжя з Татарією та Башкирією, а відтак така загроза нависає і над Північним Кавказом. Там тільки запалений сірник піднеси. Зробити це охочих аж занадто.

Москва стоїть перед дуже невеселою перспективою відкриття ще одного фронту в Центральній Азії, що потребує досить значних ресурсів у широкому значенні слова. Насамперед військово-технічних і, звичайно, фінансових. Без них - ніяк.   

З останніми є деякі проблеми. Хоча ціни на нафту ростуть і доки залишаються досить комфортними для російського бюджету, немає підстав вважати, що це довготривалий тренд. Усередині Росії теж усі криком кричать, що немає грошей ні на що. Так що особливо розгулятися фінанси не дозволяють. Лукашенко щодня вимагає нових кредитів і навіть загрожує перекриттям транзиту до Росії та Китаю. Доведеться йому давати грошей, і великих.

Проблеми Афганістану та Центральної Азії - це  серйозно та надовго, тому гроші, війська та техніку доведеться готувати і туди відправляти. Відповідно не дуже зрозуміло, що робити із західним напрямком. До недавнього часу основні супротивники були в особі НАТО та США в Європі, Арктиці й Чорному морі. Збирати війська і тримати їх на кордоні України тепер буде набагато складніше. Вони можуть терміново знадобитися зовсім в іншому місці.

У Москві переважає думка, що з талібами можна домовитися. У разі чого - фінансувати їх, щоб вони контролювали та стримували найбільш завзятих на своїй території. Наскільки виправдається така політика, залишається дуже великим запитанням.