Кому погрожує Путін?

У Пекіні ніколи не визнавали законності російсько-китайських договорів середини XIX століття

Програмний виступ Володимира Путіна на засіданні комітету «Перемога» у зв'язку з наближенням 80-річчям від дня початку Великої Вітчизняної війни спричинив в іноземних спостерігачів певний подив. Кого ж Путін лякав цього разу? Володимир Володимирович у своїй звичайній манері заявив про спроби «оббрехати, перекрутити історію, переглянути роль Червоної армії у розгромі нацизму, у звільненні народів Європи від коричневої чуми». Жодних конкретних прикладів перекручень та брехні він не навів - з абстрактним ворогом боротися набагато легше. Проте Слідчий комітет Росії по Новосибірській області одразу після виступу Путіна, так би мовити, по гарячих слідах, почав перевірку щодо місцевого краєзнавця Андрія Позднякова за статтею про реабілітацію нацизму через його колонки про святкування Дня Перемоги «Російське "Можемо повторити"- це жахливо : про те, як Велику Перемогу перетворили на шоу». У чому там може бути реабілітація нацизму, пересічній людині зрозуміти складно. Але слідчі, якщо їм накажуть, знайдуть потрібний склад злочину – хоча б у словах про те, що «країну треба лікувати від псевдопатріотичної маячні», але при цьому «потрібно шанувати пам'ять ветеранів». Або у визнанні Позднякова про те, що він забороняє вихователям «перевдягати мою дитину в якісь гімнастерки та грати у війну, тому що, відверто кажучи, солдатами не народжуються - солдатами помирають». Або в тому, що він дорікнув владі Новосибірська за те, «якщо ми поставимо ще 8 пам'ятників Покришкіну, від цього рівень патріотизму в новосибірців теж не зросте», тоді як у місті немає жодного пам'ятника ще одному сибірському уродженцю, відомому льотчикові Георгію Байдукову.

Та повернімося до Путіна. Він стверджував, що «спроби стримати розвиток нашої країни, незалежно від того, як вона називалася - Російська імперія, Радянський Союз, Росія, - чинили в різні часи й історичні епохи, за різного політичного ладу. Одні і ті ж самі підходи й принципи. Принцип один, точніше, причина одна стримування Росії: що сильнішою, самостійнішою ставала Росія, що послідовніше вона обстоює свої національні інтереси, то більше прагнення зі сторони її ослабити, дискредитувати цінності, які об'єднують суспільство, а часом і перекрутити, спотворити те, що дороге людям, на чому виховуються і здобувають гарт, погляди нові покоління наших громадян. Тому й намагаються різноманітні русофоби та брудні політики бити по нашій історії, проштовхувати ідеї перегляду підсумків Другої світової війни, виправдання нацистських злочинців». Тут російський президент всіляко виправдовує агресивну імперську політику Російської імперії, Радянського Союзу та нинішньої Росії, діючи за принципом: найкращий захист - напад і звинувачуючи своїх супротивників, яких не називає за іменами, у всіх смертних гріхах, і передусім - у «русофобії». А під «виправданням нацистських злочинців» Путін передусім має на увазі представників тих народів, які вели боротьбу за визволення від радянського гніту, насамперед - українців та народи Балтії, які в цій боротьбі в певний період вимушено тією чи тією мірою співпрацювали з нацистською Німеччиною, вибираючи між двома тоталітаризмами. Але точнісінько так само співпрацював у той період з Німеччиною та Італією арабський національно-визвольний рух, а з Японією і Німеччиною - національно-визвольні рухи Цейлону, Індонезії, В'єтнаму, Бірми, частина національно-визвольного руху Індії та низки інших країн. Але того ж таки Хо Ши Міна та Сукарно в цій співпраці ніхто не звинувачує і вони залишаються національними героями.

Однак на цьому Володимир Володимирович не зупинився. Не забарився «ударний» пасаж: «За всіх часі відбувається одне й те ж саме: щойно Росія стає сильнішою, одразу знаходяться приводи для того, щоб обмежити її розвиток. Як сказав один з наших імператорів, нашого огрому бояться всі. Навіть після припинення існування Радянського Союзу (а це не що інше, як історична Росія, тільки називалася по-іншому, й ідеологічний зміст держави був, звісно, іншим, але з геополітичного погляду це історична Росія), навіть після того, як одну третину потенціалу було втрачено, все одно для когось Росія занадто велика. Справді, потенціал колосальний, територія залишається найбільшою у світі. 146 мільйонів осіб – начебто не так багато порівняно з тими країнами, де проживають сотні мільйонів громадян, а то й за мільярд вже сягає, але все одно це вважається багато. І хтось навіть публічно наважується казати, що несправедливо нібито, що Росії належать багатства такого регіону, як Сибір, лише одній країні. Дивно чути такі речі, особливо публічно, але вони іноді лунають. Усі нас хочуть десь вкусити або щось від нас відкусити. Але вони мають знати, ті, хто має намір це зробити, що ми зуби виб'ємо всім - так, щоб вони не могли кусатися. Це очевидно, і запорука цього - розвиток наших Збройних Сил».

Тут російський ведмідь явно показує свої ікла й розмахує ядерним кийком. Отже, Путін, який ностальгує за Радянською імперією і який мріє її відродити, знову комусь погрожує. Але тут запитання - кому саме? Слова про Сибір явно відсилають російську аудиторію до вигаданої цитати колишнього держсекретаря США Мадлен Олбрайт, яка нібито казала: «Де ж тут справедливість, якщо такою землею, як Сибір, володіє лише одна країна?». Путін повторював цю фразу ще 2014 року, а 2015 року Мадлен Олбрайт публічно заявила, що ніколи нічого навіть схожого не казала й не писала. Але до більшої частини росіян, що живуть у телевізорі та у світі прокремлівських ботів, це спростування не дійшло, і вони, як і раніше, пов'язують ці слова з американською політикою. Однак американці і європейці чудово знають, що жодних планів анексувати Сибір у їхніх урядів та політиків немає і ніколи не було. А ось Китай такі плани має, нехай він їх зараз й не афішує. У Пекіні ніколи не визнавали законності російсько-китайських договорів середини XIX століття, згідно з якими Російській імперії відійшли значні частини території нинішніх Хабаровського, Забайкальського і Приморського країв та Амурської області, перерусім ті, що входили до складу Китайської імперії і населених переважно китайцями та маньчжурами. Зараз, коли Росія і Китай показово дружать проти Америки, про ці території не згадують. Проте триває поступова тиха китайська колонізація і зростання кількості китайського населення в південних районах цих регіонів, за винятком Приморського краю. Вочевидь, Кремль цей процес непокоїть. Ось Путін і вирішив, нехай у прихованій формі, налякати могутнього південного сусіда, не випадково згадавши країну, в якій кількість населення за мільярд. Явно ж таки не Індію він мав на увазі.

Але не тільки Китай лякав російський президент. Гадаю, що нинішній акт повітряного піратства, пов'язаний із примусовою посадкою в Мінську літака компанії Ryanair та арештом білоруського опозиційного журналіста Романа Протасевича і ще кількох білоруських опозиціонерів, Олександр Лукашенко вчинив за згодою Володимира Путіна. Не випадково російські телепропагандисти одразу ж почали переконувати авдиторію, що примусова посадка пасажирського літака на чужій території - справа звична і дуже поширена, тож нема чого тут галас здіймати. Але ж за таке Білорусії зараз загрожує виключення з ІCAO, цілковита заборона для білоруських авіакомпаній на польоти до західних країн і, в свою чергу, цілковита заборона західним авіакомпаніям на використання білоруського повітряного простору. Інша річ, чи зважаться на такі радикальні заходи керівники країн Євросоюзу та адміністрація США. Але що характерно - можливо, за Протасевичем, який виявив за собою стеження в Афінах, стежили представники навіть не білоруських, а російських спецслужб. Цікаво, як вони встигли потрапити до Греції в перші ж дні після скасування жорсткого карантину, якщо візи практично не видавалися? Поки по всій Європі не почнуть серйозно боротися з російською агентурою, випадки подібної примусової посадки літака Ryanair, на жаль, повторюватимуться. Й окреме запитання: чому пілоти (чи керівництво авіакомпанії) настільки злякалися, що, перебуваючи вже поблизу литовського кордону, не почали приземлятися в зовсім вже близькому пункті призначення Вільнюсі, а визнали за краще повернутися до набагато віддаленішого й небезпечнішого Мінська. Адже збивати літак навіть Лукашенко не ризикнув би.