Про філософію майбутнього. До візиту Меркель

Усім добре відома сьогодні роль Німеччини в Європі, яка є найпотужнішою економікою в Європі. З іншого боку, для України роль ФРН найпершу чергу відома як провідного учасника «Нормандського»  формату, який намагається принести мир на окуповану частину Донбасу внаслідок російської агресії у 2014 році.

Цим і пояснюються численні контакти президента України Петра Порошенка з німецьким канцлером Ангелою Меркель. Глава української держави побував за цей час 12 разів у Берліні, а міністр закордонних справ — 31 раз. Також кількість телефонних розмов президента та канцлера є величезною, а в 2016 році їх було майже 60. Тож саме з питання, чому така велика кількість контактів між нашим Президентом і німецьким канцлером не переходить у якість і ми не бачимо впливу Німеччини на Росію, яка попри підписання Мінських домовленостей, не виконує своїх зобов’язань, чи є важелі впливу Берліна на Кремль, «День» розпочав розмову з послом України в Німеччині Андрієм МЕЛЬНИКОМ у його офісі в Берліні.

***

— Я переконаний, що важелі завжди є. Але наразі є питання в політичній волі офіційного Берліна застосувати ці додаткові санкційні важелі. Для України головне, що попри шарахання Росії та наростання внутрішніх проблем усередині Німеччини, є готовність федерального уряду й надалі залишатися відданим Мінським домовленостям і продовжувати Нормандські переговори. 

Те, що федеральний канцлер — попри всі виклики — підтверджує не на словах, а на ділі готовність займатися пошуком миру для окупованого Росією Донбасу і надалі  докладати політичних зусиль у «Нормандському» форматі, — це вже сама по собі гарна новина. Інша справа, за допомогою яких додаткових креативних інструментів і посилених дипломатичних ініціатив можна досягти нової позитивної динаміки для мирного процесу. А це питання вже на порядок складніше. Для цього потрібна стальна політична воля.

Зі свого боку, демонструючи, що Україна виконує свою частину домовленостей попри відсутність поступу з боку Кремля, ми якраз і намагаємось спонукати наших німецьких друзів та партнерів до пошуку якісно нових механізмів з метою суттєвого посилення тиску — у тому числі санкційного — на Путіна, щоб з боку росіян було реальне просування, а не лише імітація процесу.

«ДЛЯ КАРДИНАЛЬНОГО УЖОРСТОЧЕННЯ САНКЦІЙ ПРОТИ РФ МАЄ СТАТИСЯ ЩОСЬ ЕКСТРАОРДИНАРНЕ...»

— А що ви можете сказати про нові партії, які увійшли до Бундестагу, чи розуміють вони, що на Росію треба посилювати тиск?

— Змушений одразу ж розвіяти будь-які ілюзії: шанси на те, що політичний істеблішмент Німеччини буде здатний вдатися до більш радикальних і жорстких кроків в бік посилення російських санкцій, є дуже невисокими. І це я кажу про теперішню коаліцію та наявний розклад політичних сил. Дай Бог, втримати санкції на нинішньому рівні. Для їх кардинального ужорсточення має статися щось екстраординарне, адже німецьке суспільство ставиться до них доволі скептично.

Водночас, я наважусь прогнозувати, чим більше часу буде згаяно, шанси на успішну імплементацію Мінських домовленостей кращими не стануть, радше навпаки. Тому мені здається, Україні потрібно використовувати по максимуму те сприятливе міжнародне середовище, що ми — Богу дякувати — маємо сьогодні. Адже вже завтра геополітична ситуація для України — насамперед і в самій Німеччині, яка є нашим найбільшим союзником на світовій арені, може стати набагато складнішою. А в нас є чимало політиків, які чомусь вважають, що ми можемо чекати вічно, безвідповідально жонглюючи  своїми зобов’язаннями згідно з Мінськими угодами. Це буде небезпечно.

— В одному зі своїх твітів ви написали про необхідність криміналізувати поїздки німецьких депутатів до Криму. Чи є просування з цього питання?

— На даний момент федеральний уряд Німеччини ставиться до цього питання досить стримано. Бо не можна в законодавчому порядку передбачити заборону нелегальних поїздок на окупований Донбас чи анексований Крим. Такий закон повинен, очевидно, мати універсальну силу, а з огляду на комплексний характер цього питання, це є дійсно непросто.

Тому ми намагаємось делікатно просувати це питання не лише офіційно через МЗС, а й за допомогою депутатів Бундестагу, які опікуються правовою тематикою. Для криміналізації поїздок у захоплений Крим та на загарбаний Росією Донбас шанси, на жаль, не дуже високі, бо Німеччина є особливо ліберальною державою, тут не люблять вводити заборони чи вказувати своїм громадянам, куди подорожувати, а куди ні, разом з тим, є певна вірогідність запровадження м’якших обмежувальних механізмів.

Це може бути адміністративна відповідальність, чи більш жорсткі санкції щодо депутатів завдяки відповідним змінам у регламенті Бундестагу або інші заходи на рівні самих політичних партій чи їх фракцій. 

У будь-якому випадку ми й надалі переконуватимемо наших німецьких колег і партнерів, зокрема  членів парламенту, а також задіюватимемо й інші канали, намагаючись наочно показати, що запроваджені Берліном додаткові бар’єри для запобіганню таким нелегальним поїздкам дозволять федеральному уряду ефективніше дотримуватися основоположної лінії федерального уряду про невизнання протиправної анексії Криму та де-факто ситуації на окупованому росіянами Донбасі. Адже саме ця фундаментальна політика невизнання є для нас наріжним каменем.

«ПЕРЕДЧАСНО РОЗРАХОВУВАТИ, ЩО НІМЕЧЧИНА ВДАСТЬСЯ ДО СПРАВДІ ІЗОЛЯЦІОНІСТСЬКОГО КУРСУ ЩОДО РОСІЇ»

— А які тенденції в суспільних настроях у Німеччині щодо засудження Росії за незаконну  анексію Криму та агресію на Донбасі?

— Дуже важко дати однозначну відповідь. Бо, з одного боку, ми маємо (і це не лише моє особисте відчуття) все більш широке розуміння якого, до речі, не було ще три-чотири роки тому, причому як у вищих політичних колах ФРН, так і серед громадськості та ЗМІ, тієї деструктивної ролі, яку Росія насправді відіграє на міжнародній арені. І йдеться не лише про агресивну війну та підтримку злочинного режиму Асада в Сирії, закамуфльовану агресію на Донбасі і ту зухвалу анексію Криму, а й так само у фокус суспільної уваги нарешті потрапили й не менш підлі гібридні війни Кремля, масові кібератаки, відверте намагання вплинути на внутрішню ситуацію в інших країнах, у тому числі і в Німеччині.

І наростаюче розуміння цієї цинічної, брутальної, руйнівної поведінки Москви, за моїми скромними  спостереженнями, а я в Німеччині вже понад три роки працюю, є все більш відчутним, у тому числі і для відповідних правоохоронних органів. Насамперед йдеться про діаметральну зміну підходів до Росії з боку Федерального відомства із захисту конституції, ключової контррозвідувальної установи (наш відповідник СБУ). Тому це вже не лише якісь суб’єктивні оцінки, а очевидний факт.

З іншого боку, ми бачимо, що Росія була і залишається константою для німецького політикуму упродовж не одного століття. Хочемо ми цього чи ні, РФ — це реальний чинник сили в європейському та світовому масштабі, з яким прагматична німецька держава просто не може не рахуватись.

І саме через надзвичайну важливість цього  об’єктивного чинника, попри всі «удари в спину», незважаючи на дестабілізуючу роль Росії всередині німецького суспільства, ми констатуємо прагнення Берліна продовжувати діалог з Кремлем.

Іншими словами, ми чітко усвідомлюємо ці два треки, які йдуть паралельно. При цьому для мене, як посла, котрий представляє інтереси України, особливо важливо, що ті ілюзії, які мали місце ще кілька років тому стосовно підлих аргументів росіян, що нібито у нас триває громадянська війна, і Росія не має ніякого відношення до цього, фактично повністю розвіялись. І справді, аргументи і цей наратив Кремля в Німеччині серйозно не сприймаються, окрім хіба окремих представників опозиційних «Альтернативи для Німеччини» та партії Лівих.

Тим не менше, маючи надію, що я помиляюся, боюся, що на даному етапі передчасно розраховувати, що Німеччина все-таки вдасться до справді ізоляціоністського курсу щодо Росії і запровадить більш серйозні санкції.

«МИ ДУЖЕ ПОЗИТИВНО СПРИЙНЯЛИ ПРАГНЕННЯ НОВОГО ГЛАВИ МЗС НІМЕЧЧИНИ ПЕРЕГЛЯНУТИ ВІДНОСИНИ З РОСІЄЮ»

— Що ви можете сказати про роль нового міністра закордонних справ Німеччини Мааса, який нещодавно виступав з програмним виступом про майбутнє Європи і запропонував ухвалювати рішення щодо зовнішньої політики ЄС більшістю голосів, а також висловився за необхідність розробки нової Ostpolitik?

— Ми дуже позитивно сприйняли прагнення нового глави МЗС Німеччини переглянути відносини з Росією і так само як подивитись на так звану «Східну політику» трішки інакше, як це робили попередники Гайко Мааса.

Ми сприймаємо цей намір дуже оптимістично і сподіваємось, що нова Ostpolitik, про яку останнім часом іде мова, насправді матиме у своєму фокусі не лише Москву, як, до речі, не зовсім коректно та однобоко інтерпретують політики відповідний курс на розрядку соціал-демократичного канцлера Віллі Брандта (1969—1974). Але, як особисто заявив міністр Маас, сучасна «Східна політика» однаковим чином має стосуватися як і Росії, так і інших країн, розташованих на схід від ФРН, означає тобто і Україну, і Польщу, і балтійські держави. В цьому, на мою думку, є додана вартість з точки зору геополітики. Ми дуже сподіваємося, що базовий підхід нового глави МЗС,  який сам є юристом і чудово розуміє, що не можна йти на жодні компроміси стосовно міжнародного права, не дозволить втратити з поля зору інтереси України як держави, яка сьогодні єдина на європейському континенті потерпає від збройної агресії з боку ненаситного сусіда.

— Пане посол, ви супроводжували главу німецького МЗС під час поїздки на схід України і що можете сказати про враження Мааса від перебування у цій зоні ОСС?

— Мені здається, що перебування прямо біля лінії зіткнення, а міністр Маас провів на фронті кілька годин, справило на нього колосальний емоційний вплив. Адже на власні очі побачити, що лише за дві з гаком години перельоту від мирного Берліна понад чотири роки триває справжня війна, оглянути наслідки артилерійських обстрілів, що мали місце буквально напередодні у Бердянському прямо перед Широкиним, пересвідчитися, що узбережжя Азовського заблоковано морськими мінами, зустріти повсюди блокпости, до зубів озброєних військовими — це був справді непростий досвід для глави МЗС Німеччини. Тим більше, що мешканці Бердянського, ще донедавна безтурботного курортного селища, взяли Мааса у тісне кільце і не відходили, буквально благаючи зробити якнайшвидше все можливе для припинення  цієї пекельної війни. І хоча керівник зовнішньополітичного відомства ФРН є насамперед раціональною людиною, такі зустрічі не можна не пропускати крізь саме серце. Тож коли йому доведеться займатися темою України, то навряд чи він погодиться піти на поступки щодо санкцій лише тому, що росіяни відверто йдуть на шантаж, не збираючись  ні на йоту виконувати Мінські угоди.

Ми працюємо над тим, щоб міністр ще раз ближчим часом поїхав на схід України, до лінії зіткнення, разом зі своїм французьким колегою. Такий візит планувався раніше, але був відкладений. Він стане важливим сигналом, що наші обидва союзники по «Нормандському» формату і надалі будуть опікуватися пошуком миру і не нормалізують відносини з Росією, поки не буде припинена війна. Водночас, нам теж не слід забувати той факт, що Німеччина нічим не зобов’язана перед Україною, а керується виключно доброю волею.

«ТЕМА ІСТОРИЧНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ НІМЕЧЧИНИ ПЕРЕД УКРАЇНОЮ ПОЧИНАЄ НАБИРАТИ ОБЕРТІВ В НІМЕЦЬКОМУ ПОЛІТИКУМУ»

— Тим не менше, у нашій країні багато хто вважає, що Німеччина має допомогти Україні. І в цьому руслі якраз торік відбулась конференція у Бундестазі про історичну відповідальності Німеччини перед Україною за Другу світову війну. Чи набула продовження ця тема у Німеччині?

— Я дуже щасливий, що тема історичної відповідальності Німеччини перед Україною хоча й поки надто повільно, але таки починає набирати обороти в німецькому політикуму. До речі, саме ця відповідальність є, на мій погляд, одним із мотиваторів, які спонукають канцлера Ангелу Меркель вести саме такий солідарний курс стосовно нашої держави. Водночас, на жаль, поки ці суспільно-політичні дебати про історичну відповідальність Берліна щодо України перебувають на початковому етапі. Торік вперше в історії нам — завдяки особисто депутатові Марілуїзе Бек та фракції Зелених — вдалося ініціювати в Бундестазі публічні пленарні слухання на цю тему. Це був справжній прорив! Водночас, німецькі парламентарі залишаються вельми стриманими та обережними, вони намагаються уникнути враження, що нібито головним мотиватором нинішнього курсу Німеччини на підтримку України є саме відчуття цієї історичної відповідальності або іншими словами відчуття провини, насамперед за вчинені злочини у роки Другої світової війни. Вони кажуть: ні, ми це робимо, бо розуміємо, що нам треба підтримати демократичні процеси та реформи в Україні, і ми також повинні розширенно покласти край війні в Україні, бо це відповідає їхнім інтересам.

Водночас, мені було приємно чути, що під час цих перших важливих дебатів у Бундестагу 19 травня 2017 р. всі без виключення парламентарі, хто виступили на цьому пленарному засіданні, включаючи як урядові фракції ХДС/ХСС та СДПН, так і опозиційні представники насамперед, партію Лівих, визнали той незаперечний факт, що Німеччина несе історичну відповідальність перед Україною. Однак, це лише початок довгого шляху поступового утвердження цієї тези у німецькому суспільстві, ці розмови, можливо, триватимуть ще не один десяток років. Адже, на превеликий жаль, саме українського питання на мапі історичної відповідальності Німеччини до останнього часу фактично не було. Так, існує відповідальність перед Державою Ізраїль за Голокост, набагато менш вираженою є відповідальність за загарбницьку війну перед Радянським Союзом, хоча для багатьох вона прирівнюється лише до Росії. Тобто ця історична пам’ять німців місцями є дуже фрагментованою. Тому я переконаний, що це має стати одним із ключових завдань нашої держави на найближчі роки на всіх рівнях це питання педалювати, щоб поступово утвердити у німецькому політикуму і суспільстві це відчуття історичної відповідальності саме по відношенню до України, яка чи не найбільше постраждала від нацизму, втративши від 8 до 10 мільйонів людських життів. Це наш святий обов’язок.

Другим кроком має бути належне вшанування пам’яті тих держав і народів, які внаслідок стали жертвами безпрецедентної за жорстокістю війни гітлерівської Німеччини на сході Європи, включаючи й Україну І я радий, що саме це питання — так само як і питання всебічної підтримки України — нам спільно вдалося закріпити навіть у коаліційній угоді теперішнього федерального уряду.

Я дуже сподіваюся, що в результаті у Берліні таки буде споруджено меморіал мільйонам українських жертв нацизму — у подібний спосіб, як це мало місце 2005 р. із вшануванням пам’яті замордованих євреїв Європи у самому центрі німецької столиці. Ця дискусія започаткована, але їй потрібно надати додаткових поштовхів з боку німецьких політиків, які реально готові брати на себе ключову роль просування цієї надважливої ініціативи. 

У цьому сенсі хотів би ще раз апелювати до створеної 2015 р. — до речі, також за активної допомоги посольства —  Німецько-української комісії істориків, більш активно долучитися до процесу визнання історичної відповідальності Німеччини перед Україною. Дуже хотілося б, щоб пан Грицак, який є співголовою цієї змішаної комісії, та його колеги почали зрештою  також і зі свого боку проштовхувати українську тематику на освітньому рівні у ФРН. А роботи, повірте, непахане поле. Це я знаю із власного досвіду: мій син ледь не по днях вивчав у берлінській гімназії історію Третього рейху, нацистської навали на Схід, однак про Україну у німецьких підручниках — майже ні слова. І це насправді ганьба.

«УКРАЇНСЬКИЙ ІНСТИТУТ МАЄ СТАТИ РОДЗИНКОЮ ДУЖЕ НАСИЧЕНОЇ КУЛЬТУРНОЇ СЦЕНИ БЕРЛІНА...»

— До речі, чи вдалося вам реалізувати ідею створення Українського інституту в Берліні?

— Це для мене дуже болюче питання. Перебуваючи на нараді послів у Києві наприкінці серпня, я ініціював зустріч із нещодавно обраним Генеральним директором «Українського інституту» паном Шейком. Ми мали дуже відверту розмову. Якщо чесно, у мене залишилося дещо гнітюче враження, я не  маю, на жаль,відчуття, що великі плани із започаткування серед перших філій  Інституту саме в Берліні, можуть бути успішно реалізовані до 2020 р. Але йдеться не лише про терміни, але насамперед про філософію нашої майбутньої роботи на цьому фундаментальному напрямку в Німеччині.

Якщо Україна, як велика європейська держава та культурна нація, має серйозний намір зрештою справді надпотужно заявити про себе у світі, насамперед у найважливішій для нас країні — ФРН,  то ми маємо бути справді амбіційними. «Український інститут» має грати в одній лізі з подібними закладами інших країн (як Інститут Гете) і перебувати в одному мейнстрімі, він повинен стати візитівкою України — насамперед, візуально. Інакше матимемо черговий фальстарт, ще один КІЦ. На моє переконання, «Український інститут» у Берліні може бути успішним лише тоді, коли він буде знаходитися у самому серці центрі столиці, в ідеалі прямо на проспекті Унтер ден Лінден, в окремому яскравому сучасному фасадному приміщенні на першому поверсі, якщо не у власності, то на початку принаймні в оренді щоб будь-хто міг би увійти до нього навіть пізно ввечері (наприклад, як представництво Єврокомісії) та в інтерактивному форматі познайомитися з Україною. Наш Інститут має стати родзинкою дуже насиченої культурної сцени Берліна, бути одразу ж впізнаваним. На жаль, сьогодні нічого подібного не плануються і це мене, як посла, дуже непокоїть.  

Якщо ми дійсно хочемо, щоб українців по-справжньому поважали у світі і з нами рахувалися, то ми повинні поважати самі себе. Саме для цього не треба боятися бути амбітними  в Берліні. Так, за це треба платити, але подивіться, що цього року зробили азербайджанці — вони спорудили фантастичний сучасний культурний центр у самому серці Берліна, напроти партійного офісу ХДС. Це, звичайно,коштувало чималих грошей. Але такі проекти реалізуються ж не на один рік-два, а на віки. Адже це і сигнал німецькому суспільству — ось ми, українці, нарешті з гордістю презентуємо себе як культурні нація в центрі Європи.

А тут виходить так, що пропонують створити «Український інститут» в одній із кімнаток на гальорці посольства,а то й взагалі у дистанційному режимі — тобто майбутні співробітники фізично працюватимуть у Києві та «реалізуватимуть спільні з німецькими партнерами проекти» у телефонному режимі. Гадаю, так працювати неприпустимо. До речі, у мене під приводом відкриття «ще цього року» філії Інституту у Берліні з лютого ц.р. (!) не заповнюється вакантна посада аташе з питань культури. Тож майже рік ця стратегічна ділянка повністю кадрово оголена.  

«ПОНАД 35 ТИС. РОБОЧИХ МІСЦЬ БУЛО СТВОРЕНО НІМЕЦЬКИМ АВТОПРОМОМ В УКРАЇНІ»

— А що робиться зараз і що можна ще зробити, щоб німецький бізнес більше інвестував в Україну?

— Останніми роками ми спостерігаємо поступальний вихід на наш ринок середніх компаній. На перший погляд, такі інвестиції не вражають своїми обсягами. Щороку німці будують в Україні по декілька заводів, на кожному з яких працює тисяча і більше робітників. Наприклад компанія «Претль», яка виготовляє кабельну продукцію для німецької автомобільної промисловості, побудувала вже два заводи. Один у Кам’янці-Подільському, другий в Чернівцях. Інвестиції, за словами власника компанії, у другу фабрику становили менше 3 млн євро. Але там уже створено понад тисячу робочих місць. Для самих Чернівців та регіону довкола це — один з найбільших роботодавців. А тепер рахуйте: лише за першу половину цього року німецькі капіталовкладення у вітчизняну промисловість зросли майже на 50 млн доларів. Загальна ж величина інвестицій з Німеччини за всі роки  сягає 1,7 млрд доларів.

Іншими словами, про справжній прорив поки що говорити зарано, бо війна все-таки стримує темпи зростання інвестицій. Коли я запитую німецьких підприємців, хто в Україні ще не працює, чому б вам не подумати про співпрацю вихід на наш ринок, адже у нас є Угода про асоціацію та зону вільної торгівлі з ЄС, фактично немає жодних мит, то переважно мені відповідали: ми не знаємо, яким буде перебіг збройного конфлікту на сході. Іншими словами, відчувається стриманість. Разом з тим, понад 80% відсотків тих німецьких компаній, які вже працюють в Україні, за опитуваннями створеної 2016 р. Німецько-української ТПП (Київ) доволі оптимістично налаштовані як щодо майбутнього власного бізнесу, так економічної ситуації загалом.

Нещодавно я розмовляв з керівництвом концерну Volkswagen, яке поділилося зі мною позитивною новиною:  уже укладено  контракти величиною 300 млн євро з нашими виробниками — дочірними німецькими компаніями, які побудували фабрики в Україні на постачання запчастин, насамперед кабельної продукції для нової — восьмої — моделі Volkswagen «Гольф», яка є досі найбільш популярним автомобілем  у ФРН. А це означає, що на існуючих в Україні заводах на роки вперед розписані замовлення. За нашими розрахунками, понад 35 тис. робочих місць було створено німецьким автопромом у цій галузі. Можна сміливо сказати, що це один із головних стабілізуючих заходів задля призупинення відпливу нашої робочої сили за кордон.

— А що заважає нам реалізації більш масштабних проектів з Німеччиною, як це було наприклад із закупівлею сотні американських локомотивів на дуже велику суму?

— Зараз за три години (інтерв’ю записувалось 17 вересня. — Авт.) до Берліна приїжджає наш міністр інфраструктури, і завтра у нас будуть переговори з керівництвом як міністерства економіки та енергетики, так і міністерства транспорту. Йтиметься також і про те, щоб потужні німецькі компанії заходили на наш ринок дійсно системно, наприклад з метою будівництва доріг. У нас вперше за роки незалежності у бюджеті надаються серйозні кошти  на дороги, розвиток автомобільної мережі — десятки мільярдів грн, що є абсолютно співмірним із сумами, що надаються у самій Німеччині. Тож я бачу тут можливості для участі німецьких фірм у модернізації нашої транспортної інфраструктури. Серед останніх масштабних інвестицій з ФРН хотів би згадати будівництво насіннєвого заводу на Житомирщині концерном Bayer (обсяг — майже 200 млн євро).

ПОГАНА ТА ГАРНА НОВИНА ПРО ПОЗИЦІЮ БЕРЛІНА ЩОДО «ПІВНІЧНОГО ПОТОКУ-2»

— Тема «Північного потоку-2» постійно порушується у розмовах нашого президента з німецьким канцлером, яка вважає цей проект економічним з певною політичною складовою, і обіцяє сприяти тому, щоб Росія і після побудови цього потоку використовувала українську ГТС. Хоча останньому важко віриться, оскільки мета «Північного потоку-2» якраз обійтися без транспортних можливостей України.  Чи означає це, що в цьому проекті крапки розставлено і нам треба змиритись з цією новою реальністю?

— Поки що ситуація наступна. Федеральний уряд Німеччини, як ми це бачимо і розуміємо, не планує втручатись у діяльність німецьких компаній, які заявили про свою участь у цьому проекті. Ця позиція, на жаль, для нас залишається незмінною, починаючи з вересня 2015 року, коли було оголошено про будівництво «Північного потоку-2» (NS2).

Це погана новина для нас, і про це ми відверто говоримо нашим німецьким партнерам. Добра ж новина полягає у тому, що Німеччина у квітні цього року на найвищому рівні зрештою визнала політичний вимір цього проекту. Більше того, Канцлер А. Меркель особисто висловила готовність допомогти Україні відстояти наші економічні інтереси і зберегти у майбутньому транзит газу через вітчизняну ГТС (за словами голови «Нафтогазу» ми можемо втратити до 3% ВВП або 3 млрд доларів, якщо буде побудовано NS2).

Я вважаю, що нам треба максимально використати це унікальне вікно можливостей, поки Німеччина на найвищому політичному рівні — канцлера і міністра економіки  заявляє про готовність гарантувати збереження транзитної ролі України.

Для мене як посла питання стоїть дуже просто: наскільки ми як держава зможемо на даний момент — адже зараз він є, а завтра його може і не бути — скористатися з цього історичного шансу. А це означає, що нам важливо, аби консультації, які були започатковані у липні в Берліні між Україною, Єврокомісією та Росією під егідою міністра економіки ФРН, не «пішли в пісок». А щоб вони знайшли логічне продовження і в результаті ми могли там відстояти свої інтереси.

«ВАЖЛИВО, ЩОБ ГЛАВА НІМЕЦЬКОГО УРЯДУ ПЕРЕКОНАЛАСЬ, ЩО ЇЇ ЗУСИЛЛЯ ЗІ СТРИМУВАННЯ РОСІЙСЬКОЇ АГРЕСІЇ БУЛИ НЕДАРЕМНИМИ...»

— Відомо, що на початку листопада планується візит федерального канцлера Меркель в Україну. Хотілось запитати вас детально, яким буде цей візит офіційним чи робочим, чого очікує від нього українська сторона?

— Головну роль відіграватиме не стільки статус самого візиту, який, на мою думку, має буде офіційним, скільки його змістовне наповнення. Звичайно, він відбуватиметься на запрошення Президента Порошенка. Я особисто про це говорив у липні з канцлером Меркель. У мене була дуже проста теза: шановна  пані Меркель, Ви ж так багато для України за останні роки зробили і робите, але ж востаннє з повноцінним візитом Ви були у Києві аж чотири роки тому. Канцлер не могла повірити: що невже й справді чотири роки минуло. І кажу їй: українці хотіли б, щоб Ви приїхали до нас не тільки у контексті вирішення надскладних питань війни і миру (переговори у Нормандському форматі, реалізація Мінських домовленостей), скільки для того, щоб подивитись, що ж Україні вдалось досягти завдяки Вашій політиці та підтримки. Адже наше громадянське суспільство, щоб не говорили, стало і вільнішим, і впевненішим, і міцнішим, ніж чотири роки тому.

Економіка, можливо, росте не так швидко, як би нам цього хотілось, але є відчутне зростання, цього року понад 3%, присутній німецький інтерес, успішно працюють тисячі німецьких компаній, які зароблять непогані гроші попри кризу. Іншими словами, хочеться, щоб канцлер на власні очі побачила, що є інша Україну, на яку — через війну — у ФРН останніми роками можливо  меншою мірою звертали увагу, щоб вона поспілкувалась зі студентами, відчула патріотичний настрій суспільства. Важливо, щоб глава німецького уряду переконалась, що її зусилля зі стримування російської агресії були недаремними і що політику тиску на Росію за допомогою санкцій треба обов’язково  продовжувати. Хочеться, щоб Меркель   відчула те піднесення, яке попри всі складнощі та війну лише посилилось. Якщо нам вдасться саме такою філософією наповнити цей візит, то це буде велика справа і особисто для канцлера, і для німецького суспільства (через ЗМІ), бо через цей візит ми зможемо послати потужний сигнал і для самих українців, що ми не одні. Німеччина з нами була і буде!