Друг Гельмут

І тут виникає головне питання: а чи здатна Німеччина задовольнити всі бажання Москви і Києва? Ну, не всі, так хоча б частину. Звичайно, саме в Бонні більше, ніж в інших країнах Європи, розуміють наші проблеми — так вже історично склалося, що для Великої Британії кордоном Європи був Ла-Манш, для Франції — Рейн, ну а в Німеччині ще можна було купити карти Європи, де континент закінчувався там, де це відбувається географічно — на Уралі, а не по лінії Москва — Дніпропетровськ, як на всіх «цивілізованих» картах... Однак надії на Німеччину сьогодні все ж таки достатньо ілюзорні — Гельмут Коль вперше за роки свого правління в тому стані, коли він навряд чи може серйозно комусь допомогти. Уперше його поразка на парламентських виборах є реальністю і вперше ніхто не може передбачити якою буде Німеччина-2000 — християнсько-демократичною, соціал-демократичною чи країною «великої коаліції», в якій християнські демократи, соціал-демократи та ліберали змушені будуть об’єднатися перед наступом ультраправих. Сьогодні саме Єльцин і Кучма допомагають Колю своїми появами і проханнями — вони демонструють торжество його східної політики, нагадують німцям, що їхня держава знову — і вперше після трагедії Другої світової війни — стає надією не тільки об’єднаної Європи, але й Cхідної Європи. Разом із цим ясно, що в зв’язку із наступними виборами у бундестаг Німеччина — а значить, і об’єднана Європа — російськими і українськими проблемами не перейматиметься. Між тим навряд чи Москва і Київ можуть чекати довго. Втім, це не вперше в європейській історії — коли на участь Європи чекають, відбувається щось, що змушує знову сподіватися тільки на самих себе. Або — це легше, звичайно — на американців. Який там телефон у друга Білла?