Забавки Лесиного дитинства

Народні майстри Волині відтворили сотню автентичних дерев’яних та керамічних іграшок

Бузиновий пістолет, журавель-клацалка, коник-свищик, літунець — це вам не сучасні лего, машинки на радіокеруванні чи ляльки-монстрики. Це іграшки навіть не наших дідусів-бабусь, а швидше за все — прабатьків. І це те, що народні майстри відтворили з точністю до деталей, підготувавши виставку «Іграшки Лесиного краю. Традиційні іграшки Волині та Волинського Полісся». Експозицію нещодавно відкрили в Історичному музеї села Княгининок. Проєкт реалізовано у межах партнерської програми «Культура. Туризм. Регіони» Українського культурного фонду та Державного агентства розвитку туризму України (за сприяння департаменту культури Луцької міської ради).

НА БУДЬ-ЯКИЙ СМАК

Загалом реалізація виставки, котра відчинила свої двері в умовах червоної зони, через що навіть офіційне відкриття відбулося в режимі онлайн, — це симбіоз зусиль наукових співробітників і державних структур. Щоб отримати грант від УКФ, треба вміти не лише написати заявку, а й продемонструвати креативність. Крім відтворених сотні іграшок із кераміки та дерева, наукові співробітники музею описали ще близько десяти народних ігор. Про деякі ігри та іграшки підготували короткі відеоролики, в яких пояснюється суть гри чи функціонал іграшки.

Адже бачачи перед собою кілька дерев’яних паличок, одразу й не здогадаєшся (без підказок музейників), що це вітрячок чи гра «хрестики-нулики». Андрій БОНДАРУК, майстер народних ремесел, історик, популяризатор народного мистецтва, відповідав якраз за відтворення автентичних дерев’яних іграшок. «Як майстер, багато років хотів відтворити різноманіття волинських іграшок. Але не було такої нагоди, і, приміром, виготовивши 80 іграшок, треба місце, де їх зберігати. А працюючи над цим проєктом, мусив пропустити ці іграшки через своє сприйняття і ними ще й бавитися. Адже коли діти в давнину виготовляли іграшки, пізнавали світ навколо себе, бо треба було підбирати різні матеріали, різної товщини, м’якості, довжини, тобто знати властивості деревини, — зазначає майстер, коротко розповідаючи про основні групи іграшок, котрі вдалося відновити. — Частина іграшок, приміром, на логіку, зрозумілі, а деякі потребують певних знань, щоб відтворити гру, в якій вони брали участь. От є шість паличок, а це українська народна гра, подібна до «хрестиків-нуликів», ці палички діти встромляли в землю і грали. Це все розвивало логіку. Є й іграшки, які розвивали вправність. Серед вуличних іграшок був популярний вітрячок. Бо мало було виростити зерно, треба було зробити ще борошно, тому тоді велику увагу приділяли млинам».

Іграшкова ж зброя була подібною до рогаток. «Ми вирішили не минути і цей вид іграшок, — додає Андрій Бондарук. — Це умовна назва, бо діти могли взяти палиці й воювати з будяками, а були й рогатки, лук та пістолет із бузини. Є серед них і призабуті іграшки — стрельба, з якої стріляли. Це автентичний водяний пістолет, у який набирали воду. Особливо активно такими пістолетами діти гралися в обливаний понеділок після Великодня».

СЛІДАМИ ЛЕСІ

Мабуть, найбільше питань у відвідувачів виникатиме до фотографії маленької Лесі Українки, котра стоїть із грабельками босоніж, одягнена в український стрій. По-перше, саме письменниця надихнула музейників на створення виставки. По-друге — був чудовий привід, пов’язаний з біографією Лесі Українки. «На цій світлині ми бачимо, що навіть такі заможні люди не соромилися свого походження. Але цікаво й інше. У нас є фотографія іграшки рублика, яка була знайдена у Новограді-Волинському, в меморіальному музеї Лесі Українки, саме в будинку, де вона народилася. Коли там робили у 1980-х роках ремонт, на горищі знайшли маленьку іграшку. Імовірно, що нею бавилася маленька Леся. Ми звернулися до музею, аби надіслали нам фотографію цього рублика, думали, що це велика іграшка, але в натуральну величину її розміри 10 см на 6 мм», — зазначає пан Андрій.

За відтворення керамічних іграшок відповідала волинська керамістка, художниця Юлія ЖОЛУБАК. Вона досліджує теми традиційної глиняної іграшки та кераміки села Кульчин. «Проєкт «Іграшки Лесиного краю» — це чудовий шанс, аби нам повчитися і реалізувати наші напрацювання в народній іграшці, показати світу наш осередок гончарства», — зазначала керамістка.

Здебільшого із глини виготовляли іграшковий посуд. Тож у експозиції представлені і чашки, і глечики, і горщики-близнята — усе, як для дорослих, тільки в мініатюрі. Аби іграшки максимально відповідали тим, якими дійсно гралися діти сто-двісті років тому, Юлія Жолубак збирала інформацію у прямому сенсі — крихтами. Зверталася до інших музеїв, де збереглася ніжка коника чи частина голівки певної іграшки, фотографувала все це і фактично на рівні власного сприйняття відтворювала іграшку в глині. Для проєкту керамістка виконала близько 60 іграшок.

«ІГРАШКА — НАША, РІДНА, ТЕПЛА»

Згадують ініціатори виставки й майстра дерев’яної іграшки, заслуженого діяча культури Івана Сидорука. Він понад 30 років популяризує народне мистецтво та творчість Лесі Українки серед школярів. Його творчий псевдонім — Дядько Лев Скулинський. «Ми не могли робити проєкт про волинські іграшки, не згадавши цього чудового майстра. У 1980-х роках він приїздив на центральний майдан Луцька, привозив деркачі, тобто був одним із перших, хто народну іграшку популяризував, їздив із нею в інші регіони країни. Він почав відродження дерев’яного іграшкарства, тож ми хочемо, щоб про нього теж була згадка», — зазначає директорка Історичного музею села Княгининок Ірина САРДАК-БОНДАРУК.

До речі, окремий стенд виставки присвячено дослідникам української народної іграшки, репресованим радянською владою. У 1930-х роках кількох дослідників було розстріляно. Серед них — Гнат Хоткевич, Марко Грушевський, Антін Нещук та Ніна Заглата.

«Ми хоч і маленький сільський музей, але ми заявили про себе на всю Україну, бо ця колекція презентує повністю відтворену іграшку, наявні зразки дерев’яних та керамічних іграшок Волині, — підсумовує пані Ірина. — За багаторічний досвід роботи нашого музею часто зіштовхувалися з якимись цікавинками чи експонатами, які презентують дитячу іграшкову культуру. Коли цей досвід та знання накопичилися, виникла ідея це відтворити. Кожну іграшку ми зробили у кількості трьох штук, щоб вони не просто експонувалися, а щоб ними можна було бавитися. Вони мають у дитячих руках показати побут українського дитинства. Хочеться, аби діти відчули, як бавилися їхні бабусі та прабабусі, доторкнулися до культури».

Звісно, найбільша мотивація авторів проєкту — дати народній іграшці нове життя. Директорка музею згадує, що відвідувачі на так званому допрем’єрному показі були приємно вражені побаченим: «Старше поління хоче ділитися своїми спогадами, малеча відкриває щось для себе зовсім інше на противагу телефонам та комп’ютерним забавкам. Ми бачимо, що ми правильно все зробили. Іграшка — наша, рідна, тепла, вона відкриває певні забуті відчуття».