З Чорнобилем у серці

Спогади закарпатських медиків про участь у подіях 35-літньої давності

Ця найбільша техногенна катастрофа ХХ століття завдала лиха усьому світу, та найперше на нам, українцям, адже кільком поколінням наших співвітчизників судилося жити з «Чорнобилем у серці». І сьогодні, з плином десятиліть, та після аварії на «Фукусімі», масштаби чорнобильської біди вражають. Фахівці прирівнюють потужність радіоактивного викиду з пошкодженого реактора ЧАЕС з вибухами 300 авіабомб, скинутими на Хіросіму. Радіоактивні осади у різній мірі вразили 95% території Європи. Минулого року в Україні проживало 1 747 803 постраждалі особи, 185 206 «ліквідаторів» з 600 тисяч тих, хто брав безпосередню участь у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС. До цієї когорти належать й професори Ужгородського національного університету, доктори медичних наук, заслужені лікарі України Михайло Іванович ФАТУЛА і Олександр Олександрович БОЛДИЖАР.

МИХАЙЛО ФАТУЛА: «У ЧОРНОБИЛІ КОЖЕН З НАС ОТРИМАВ «СВОЮ» ДОЗУ НЕ ЛИШЕ РАДІАЦІЇ, АЛЕ Й ЛЮДЯНОСТІ, МУДРОСТІ, ЖИТТЄВОГО І ПРОФЕСІЙНОГО ДОСВІДУ»

— Михайле Івановичу! Коли ви довідалися про справжні масштаби аварії на ЧАЕС?

— У 1986 році я очолював кафедру факультетської терапії Ужгородського державного університету. По закінченні навчального року профком виділив мені путівки до санаторію «Гірська Тиса» у с. Кваси Рахівського району. В оздоровниці лікувалися працівники з Чорнобильської атомної станції, на якій недавно сталася аварія. Саме там вперше дізнався і про реальні події страшної трагедії 26 квітня 1986 року. А вже наприкінці липня мав розмову із заступником завідувача Закарпатського обласного відділу охорони здоров’я Михайлом Бойком, котрий формував бригади «швидкої допомоги» для відрядження у Чорнобиль. Він і розповів мені про справжні масштаби лиха.

Як ви потрапили у зону ліквідації аварії?

— У перших числах серпня ректор університету Володимир Лендьєл повідомив мені, що в області формується група медичних працівників, яка буде працювати у Чорнобильській зоні. В облздороввідділі висловили прохання включити до складу бригади лікарів і мене. Збір групи був призначений на 11 серпня на станції «швидкої допомоги» в Мукачеві. О 17 годині 56 закарпатських медиків повсідалися в автобуси і рушили виконувати професійний обов’язок у зону лиха. Що нас там чекає, якими є справжні масштаби аварії -ніхто з нас тоді ще не знав. По дорозі ми заїхали у санаторій «Поляна», де лікар Свалявської ЦРЛ Василь Скрип (нині директор Закарпатського обласного центру легеневих хвороб) завантажив у багажники автобусів блоки мінеральної води, яка згодом нам дуже знадобилася.

Доїхавши до Коростеня (Житомирська обл.), ми стали помічати обабіч дороги таблички з написами «Съезд на обочину запрещен», а в районі Овруча, ближче до Поліського, поливальні машини, які змивали узбіччя доріг спеціальним розчином.

У Поліському нас зустріли колеги на чолі з Василем Собком, які вже відпрацювали у зоні 14 діб і ми мали їх змінити. Вони переконливо радили бути обережними, адже реактор продовжував викидати радіоактивні елементи і рівень радіації залишався надто високим. Дуже скоро ми на собі відчули наслідки його активності: різкий головний біль, нудота, слабкість, дратівливість, втрата сну... 

У Поліському офіційно панував «сухий закон», але в кожній групі, користуючись «інформацією» про те, що в японській Хіросімі від радіації менше постраждали алкоголіки, усі потроху вживали спиртне. Тоді навіть у середовищі лікарів побутувала насправді хибна думка, що алкоголь активно виводить радіоактивні елементи з організму...

Чим займалися особисто ви у зоні лиха?

— У перший день роботи керівник групи Євген Пазуханич перед кожним поставив конкретні завдання. Разом з Віктором Феєром вони взялися за організаційні і господарські питання, а я та хірург Іван Тупиця — за лікувальну роботу. Інші лікарі з нашої групи на час відрядження стали завідувачами та ординаторами відділень Поліської центральної районної лікарні, у якій було так багато відвідувачів, що її двері не встигали зачинятися. Головний лікар Борис Задирако поінформував нас про радіаційну обстановку в Поліському. Почуте вразило навіть нас, лікарів — протягом перших трьох днів після аварії медичні працівники Поліської райлікарні прийняли 25 тисяч (!) мешканців Прип’яті. Колосальне фізичне та психоемоційне перевантаження призвело до того, що Борис Задирако занедужав і наступні шість тижнів лікувався у Києві.

З 8 години ранку я розпочинав роботу у стаціонарі, оглядав 20-25 хворих, потім ішов у поліклініку, де медичні сестри вели долікарський прийом. Після встановлення температури, рівня артеріального тиску 5-6 пацієнтів з нез’ясованими діагнозами чекали на мої консультації. У поліклініці працювали й хірурги з нашої бригади — Іван Тупиця та Олег Щадей, лікар-психіатр з Берегова Юлій Бокшай. Кожної другої ночі мене будив черговий лікар і я терміново йшов на консультацію. Ближче до 6-ої години засинав, а вже о 7-ій необхідно було вставати і збиратися на роботу. У такому режимі ми працювали щодня, без вихідних.

Окрім цього на прохання начальника Прип’ятського міськвідділу міліції закарпатця Володимира Бронтерюка на броньованому автобусі ЛАЗ я три рази виїздив у Прип’ять у складі оперативної групи разом з дозиметристами і міліціонерами.

Яка там була обстановка, як жили люди?

— Ми проживали у селищі міського типу Поліське. Більшість його будівель — цегляні одноповерхові будинки з акуратними яблуневими та вишневими садами. Якби не радіація — тут би був земний рай! Уже на той час багато жител стояли покинутими, на деяких двері і вікна позабивані дошками. У запустілих городах — з людський зріст бур’яни. Біля багатьох садиб у садках яблуні рясно червоніли стиглими плодами, які ніхто не збирав, і було страшно усвідомлювати, що цей урожай — смертельний, бо заражений радіацією. Вулиці і тротуари що дві-три години змивали спеціальними розчинами з поливальних машин, за кермом яких були відірвані від цивільного життя і призвані до збройних сил на два-три місяці 35-45 річні «запасники». Практично ніде я не бачив дітей.

У магазинах було вдосталь різноманітних продуктів. Їх привозили з різних областей України і навіть з інших союзних республік. Наприклад, молоко та всі молочні продукти доставляли з Литви. Ми харчувалися в ресторані «Лісова пісня», який працював у режимі їдальні. Нам видали талони на харчування вартістю два карбованці на добу. Добре пообідати (перше, друге та сік) можна було за 60—80 копійок. Перші дні свого відрядження ми їли все з великим апетитом, та ще й з собою брали. Але згодом апетит став пропадати. Бувало, прийдеш пообідати, сядеш за стіл, дивишся на їжу, а вона «не йде». Часто до наших столів підходили кухарі і питали: «що вам зварити, ми все приготуємо, тільки їжте». На кухнях теж працювали бригади з різних областей України. На час нашого перебування куховарили полтавчанки і завдяки їм я вперше спробував справжніх полтавських галушок. Саме тоді нам добре прислужилася припасена ще у Поляні мінеральна вода — щодня випивали по дві-три пляшки.

Так у клопотах минали дні. Після 18.00 ми йшли до розташованого у дворі лікарні намету і змивали з себе радіаційний бруд. Гаряча вода тут була цілодобово і гарячий душ прекрасно знімав утому. Пізно ввечері часто пригадувалося дитинство у рідному Вовковому, не покидали думки про сина Юрія, який у цей час перебував зовсім недалеко — у Чернігові. 17 серпня заміряли радіаційний фон у всіх корпусах лікарні, навіть на подвір’ї — на асфальтованих доріжках, траві і клумбах. Фон коливався у межах від 7-и до 9-и мкР/год! Сказали, що за такої радіаційної ситуації лікарню будуть закривати.

Очікували повернення додому?

— Рахували дні, як в армії! Ми знали, що наша група працюватиме тут до 27 серпня, і цього дня всі очікували на автобус з Ужгорода. Аби уникнути хвилювань, Євген Пазуханич зателефонував в облздороввідділ уточнити деталі нашого від’їзду. Однак з розмови стало відомо, що сьогодні автобусів не буде... Жінки, які мали збирати дітей 1 вересня до школи, зчинили «бунт». І тут Є. Пазуханич звернувся до нас словами, які запали у душу: «Ми пройшли Чорнобиль і кожен із нас отримав тут свою дозу не тільки радіації, але й людяності, мудрості, життєвого і професійного досвіду. Від сьогодні, де б ми не були і де б не працювали, ця «доза» нас об’єднуватиме, ми повинні розуміти один одного, допомагати один одному, бо у нас — Чорнобильський гарт»!

...А наш автобус таки прибув за нами майже опівночі 29 серпня. Водії поїли, випили по горнятку кави і ми вирушили до Ужгорода. А Поліське наче вимерло — ніде не світився жоден вогник, не було жодної людини на вулиці! Ми спрямовували свій погляд на лікарняні корпуси, на порожнє лелече гніздо. Птахи днів зо два тому уже полетіли у вирій. І ми, мов ті лелеки, їдемо додому. В Ужгород приїхали глибокої ночі. Усі були такими втомленими, що не було сил на жодні слова.

Як складалося життя по поверненні додому?

— Перед виїздом з Поліського ми дали розписку про нерозголошення таємниць. В Ужгороді мене відразу викликали у «перший відділ» і повторно взяли розписку про нерозголошення таємниць та уточнили, що можна говорити про перебування у Чорнобилі, а що саме робив — таємниця.

У понеділок, 1 вересня, я пішов на роботу. На кафедрі про відрядження у Чорнобиль багато не розповідав, та мене особливо і не розпитували. Більш-менш нормально попрацював днів десять, а потім мені стало погано — закрутилося в голові і я знепритомнів. Спочатку не надав цьому значення. Але через два дні знову знепритомнів. Тоді зрозумів, що зі мною коїться щось не добре. Зробив загальний аналіз крові, а там гемоглобіну 110 г/л, лейкоцитів 2,8 тисяч. Зрозумів — біда. Попросив ректора дати відпустку. У профкомі нарахували аж 50 днів, а далі — на лікарняному листі ще 72 дні.

Здоров’я з кожним днем тільки гіршало. Я не міг їсти, втрачав сили. Дружина Ірина вимушено пішла на мінімальну пенсію, щоб доглядати мене. Майже місяць я щодня випивав по три літри соку і на цьому жив. Перші два тижні не міг навіть трохи посидіти, оскільки тут же втрачав свідомість. Десь за місяць уже міг спробувати ходити і, коли була гарна погода, посидіти на балконі. Наступні роки часто хворів — весною та восени були бронхіти, пневмонії, почав підвищуватися артеріальний тиск, здавала печінка, була анемія. Фактично, я вижив завдяки турботі дружини.

«З 8 ГОДИНИ РАНКУ Я РОЗПОЧИНАВ РОБОТУ У СТАЦІОНАРІ, ОГЛЯДАВ 20—25 ХВОРИХ, ПОТІМ ІШОВ У ПОЛІКЛІНІКУ, ДЕ МЕДИЧНІ СЕСТРИ ВЕЛИ ДОЛІКАРСЬКИЙ ПРИЙОМ. ПІСЛЯ ВСТАНОВЛЕННЯ ТЕМПЕРАТУРИ, РІВНЯ АРТЕРІАЛЬНОГО ТИСКУ 5-6 ПАЦІЄНТІВ З НЕЗ’ЯСОВАНИМИ ДІАГНОЗАМИ ЧЕКАЛИ НА МОЇ КОНСУЛЬТАЦІЇ... КОЖНОЇ ДРУГОЇ НОЧІ МЕНЕ БУДИВ ЧЕРГОВИЙ ЛІКАР І Я ТЕРМІНОВО ЙШОВ НА КОНСУЛЬТАЦІЮ. БЛИЖЧЕ ДО 6-ОЇ ГОДИНИ ЗАСИНАВ, А ВЖЕ О 7-ІЙ НЕОБХІДНО БУЛО ВСТАВАТИ І ЗБИРАТИСЯ НА РОБОТУ. У ТАКОМУ РЕЖИМІ МИ ПРАЦЮВАЛИ ЩОДНЯ, БЕЗ ВИХІДНИХ», — ПРИГАДУЄ МИХАЙЛО ФАТУЛА

За рекомендацією Голови громадської організації «Союз Чорнобиль України» у Закарпатській області Василя Павловича Угрина у березні 1992 року я звернувся у Головне управління медико-санітарного забезпечення Мінчорнобиля України і був направлений до Інституту клінічної радіобіології на клінічне обстеження і лікування. Згодом пройшов обстеження у Львівській регіональній міжвідомчій експертній раді по встановленню причинного зв’язку захворювань та інвалідності з роботами по ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. Експертна рада встановила, що захворювання пов’язане з роботами по ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС.

— Як склалися долі медиків, з якими ви були у Чорнобилі?

— Після Чорнобиля Віктор Феєр залишив медицину, працював секретарем Ужгородської міської ради, заступником голови Закарпатської ОДА, головою Іршавської РДА та на інших посадах. У вересні 2014 року, через понад 28 років після аварії, повернувся у Чорнобильську зону, де в Державній агенції зони відчуження (ДАЗВ) створив і очолив ДП «Центр організаційного, технічного та інформаційного забезпечення», яке здійснює аналіз фінансово-господарської діяльності всіх підприємств Зони відчуження.

Іван Тупиця працював на різних посадах хірургічного профілю в Ужгородській міській лікарні, був головним лікарем Обласного центру медико-соціальної міської експертизи. Зараз на пенсії. Невропатолог Василь Лашек і по сьогодні — завідувач неврологічного відділення Виноградівської районної лікарні.

На превеликий жаль, з тодішнього нашого «призову» шестеро медиків уже відійшли у Засвіти: Юлій Юлієвич Бокшай, Євген Іванович Пазуханич, Олег Іванович Щадей, Ганна Іванівна Буковинська, Антоніна Олександрівна Медері, Балинт Карлович Тирик.

Працюючи у зоні лиха, я вів щоденник — щовечора записував у зошит основні події минулого дня. По поверненні додому було не до нього, а потім і зовсім забув про його існування. Так мій «Чорнобильський щоденник» пролежав 34 роки, аж поки син Юрій випадково не знайшов його. Я сів читати... і поринув у світ Чорнобиля і Прип’яті, а згодом подумав: «поки, з Божої ласки живу, повинен опублікувати його у пам’ять про тих моїх колег, з ким працював, і кого вже немає серед живих, бо чорнобильська трагедія залишила незгладимий слід не тільки у житті мільйонів людей кількох поколінь». Я надзвичайно радий, що завдяки підтримці українського письменника, громадського діяча, президента Міжнародної організації «Союз Чорнобиль» Володимира Шовкошитного (1990 — 2003) до 35-річчя Чорнобильської аварії у видавництві «Український пріоритет» вийде мій «Чорнобильський щоденник», який я присвячую лікарям-учасникам ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС.

ОЛЕКСАНДР БОЛДИЖАР: «ЗА ТРИ МІСЯЦІ Я 87 РАЗІВ ВИЇЗДИВ ДО АВАРІЙНОГО ЕНЕРГОБЛОКУ»

— Олександре Олександровичу, як ви довідалися про аварію на ЧАЕС?

— У 1986 році я працював у Закарпатському обласному онкологічному диспансері і звідти мене направили на курси підвищення кваліфікації у Запоріжжя. Курси були розраховані на 4,5 місяця і, враховуючи їхню тривалість, нам дали короткі канікули з 26 квітня по 10 травня. Ми з товаришем прибули із Запоріжжя до Києва 26 квітня зранку, а ввечері мали відлетіти до Ужгорода. Очікуючи на свій авіарейс, цілий день гуляли у парках і скверах столиці, адже на  %дворі стояла чудова погода. Після «канікул»10 травня я повернувся у Запоріжжя і, дорогою набережною до гуртожитка, навіть мкупався у Дніпрі — те, що в ньому могла бути радіація, й на думку не спадало. Згодом з’явилась інформація і про вибух, і про пожежу, і про те, як її гасили. А в червні ми повернулися додому.

— А як ви стали ліквідатором?

— У березні 1987 року я перейшов працювати в університет — асистентом кафедри загальної хірургії. Університетські працівники мали «бронь» і їх на ліквідацію наслідків аварії не залучали. Але військкомат не встиг «виписати» мене з попереднього місця роботи в онкодиспансері і мені у військкоматі повідомили, що я повинен їхати у Чорнобиль та дали на збір... три години.

З військкомату я повернувся на роботу, аби віддати ключі, зайшов до музичної школи, де старша донька якраз виступала на академконцерті, і повідомив дружині, що мушу їхати у бригаді ліквідаторів до Чорнобиля. Дружина нашвидкуруч зготувала в дорогу поїсти і я, навіть не перевдягаючись, поїхав потягом. У Коростені нас зустріли на вокзалі і привели до якоїсь будівлі, де забрали усі наші речі, а натомість видали військову форму, кирзові чоботи, бушлати і повезли у село Нова Радча Народицького району, де стояв полк хімічного захисту Прикарпатського військового округу.

Чим ви мали там займатися?

— У полку мені повідомили, що буду... лікарем-радіологом. Десь за тиждень зрозумів, що я у полку — «велика людина». Бригада радіологічної розвідки об’їздила на БМП об’єкти радіаційної зони і вимірювала рівень радіації, який дуже швидко змінювався. Оскільки на Поліссі піщана земля і вітряно — фон мінявся по 4-5 разів на день. Радіацію вимірювали у тих частинах зони, де мали працювати бійці полку. Кожного дня в 30-км зону виїжджало орієнтовно 500—600 людей. Полк працював у дві зміни — перша вставала о 4 годині ранку й о п’ятій уже була на пункту пропуску «Діброва». Там вони переодягалися, сідали в машини і їх розвозили на об’єкти — кожен мав своє завдання, яке контролював командир. Моїм завданням було вдосвіта отримати всі дані розвідки, після цього, згідно з нормативами, залежно від рівня радіаційної обстановки, визначити, хто де має працювати, і скласти відповідні списки. У різних уражених радіацією місцях людина могла знаходитись годину, дві,три години, а подекуди — й 12 секунд, 10 секунд...

Зранку о шостій годині я забирав всі відомості і йшов до начальника штабу полку візувати списки. Відразу після сніданку виїжджав на станцію. За три місяці 87 разів виїздив до аварійного енергоблоку. Кожного дня я мав пройти  пішки біля четвертого блоку ЧАЕС, через ворота, і засвідчити наряди у начальника штабу опергрупи Цивільної оброни СРСР. Якби я не підписав документи — усі задіяні до роботи не отримали б гроші за цей день.

Люди працювали в різних умовах: на очистці реакторного цеху, на даху реактора... Із захисту мали тільки маску «лепесток» та звичайний одяг, який вони змінювали при виході з 30-икілометрової зони. Були серед них і такі, що пропрацювали тут більше 6 місяців. Я питаю одного: чому ти залишаєшся тут, адже вже «перебрав» дозу? А він відповідає: «Я з Воркути і тут отримую три— чи п’ятиразову зарплату, а там мені треба в яму на півтора кілометри в шахту спускатися і за «копійки» працювати».

Розмір місячної заробітної плати в Чорнобилі складав трикратну суму посадового окладу працівника на його основному місці роботи. І я теж звідти вернувся «багатим» чоловіком (так спочатку думав!), адже 300 карбованців моєї зарплати мені помножили на 3 і виплатили за весь період перебування в Чорнобилі. Влітку наша родина поїхала на Азовське море, погуляли, відпочили... А у вересні бухгалтер «порадував»: я маю повернути «зайві» гроші, адже в документах зазначено про трикратний розмір лише «голого» посадового окладу без доплат... Я тоді отримував ставку асистента кафедри та повну клінічну ставку. А посадовий оклад у мене був тільки 160 карбованців! Потім гроші протягом півтора року від мене знімали частинами і я фактично отримував тільки півзарплати. Так перша радість від того, що я повернувся «мільйонером» з Чорнобиля, швидко розвіялася.

Оскільки нас призвали на 6 місяців, то у відповідності до отриманого опромінення, відбувалась ротація. Міністерство оборони видало указ, в якому зазначалося, що граничною дозою для людини є 5 бер. Через 2,5 місяця я вже мав майже 8 бер і доповів про це командиру. Через три тижні мене, «радіолога-партизана», змінив майор медичної служби, кадровий офіцер. Мені виголосили подяку перед полком і в червні, напередодні Дня медика, відпустили додому. Я отримав посвідчення, карточку, в якій значилося, що «назбирав» 10 бер опромінення, штамп у військовому квитку, документ про кваліфікацію лікаря-радіолога, та відомості для бухгалтерії з нарахування зарплати, оскільки у «зоні» ми отримували тільки «добові», яких вистачало на цигарки і каву. У залізничних касах на потяг до Ужгорода жодного квитка не було і довелося «домовлятися» з провідником, аби добратися додому в тамбурі вагона. Мені було тоді 34 роки і очікування радості від зустрічі з рідними знівелювало усі тимчасові труднощі.

— Ви отримали доволі серйозну дозу опромінення. Яким було ваше самопочуття по поверненні?

— Богу дякувати, все склалося добре і якихось проблем зі здоров’ям не виникало. Як у житті є: якщо людина налаштовує себе на позитив, радіє життю і є оптимістом — так воно і стається.

З Чорнобилем у серці

З Чорнобилем у серці

Спогади закарпатських медиків про участь у подіях 35-літньої давності

Ця найбільша техногенна катастрофа ХХ століття завдала лиха усьому світу, та найперше на нам, українцям, адже кільком поколінням наших співвітчизників судилося жити з «Чорнобилем у серці». І сьогодні, з плином десятиліть, та після аварії на «Фукусімі», масштаби чорнобильської біди вражають. Фахівці прирівнюють потужність радіоактивного викиду з пошкодженого реактора ЧАЕС з вибухами 300 авіабомб, скинутими на Хіросіму. Радіоактивні осади у різній мірі вразили 95% території Європи. Минулого року в Україні проживало 1 747 803 постраждалі особи, 185 206 «ліквідаторів» з 600 тисяч тих, хто брав безпосередню участь у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС. До цієї когорти належать й професори Ужгородського національного університету, доктори медичних наук, заслужені лікарі України Михайло Іванович ФАТУЛА і Олександр Олександрович БОЛДИЖАР.

МИХАЙЛО ФАТУЛА: «У ЧОРНОБИЛІ КОЖЕН З НАС ОТРИМАВ «СВОЮ» ДОЗУ НЕ ЛИШЕ РАДІАЦІЇ, АЛЕ Й ЛЮДЯНОСТІ, МУДРОСТІ, ЖИТТЄВОГО І ПРОФЕСІЙНОГО ДОСВІДУ»

— Михайле Івановичу! Коли ви довідалися про справжні масштаби аварії на ЧАЕС?

— У 1986 році я очолював кафедру факультетської терапії Ужгородського державного університету. По закінченні навчального року профком виділив мені путівки до санаторію «Гірська Тиса» у с. Кваси Рахівського району. В оздоровниці лікувалися працівники з Чорнобильської атомної станції, на якій недавно сталася аварія. Саме там вперше дізнався і про реальні події страшної трагедії 26 квітня 1986 року. А вже наприкінці липня мав розмову із заступником завідувача Закарпатського обласного відділу охорони здоров’я Михайлом Бойком, котрий формував бригади «швидкої допомоги» для відрядження у Чорнобиль. Він і розповів мені про справжні масштаби лиха.

Як ви потрапили у зону ліквідації аварії?

— У перших числах серпня ректор університету Володимир Лендьєл повідомив мені, що в області формується група медичних працівників, яка буде працювати у Чорнобильській зоні. В облздороввідділі висловили прохання включити до складу бригади лікарів і мене. Збір групи був призначений на 11 серпня на станції «швидкої допомоги» в Мукачеві. О 17 годині 56 закарпатських медиків повсідалися в автобуси і рушили виконувати професійний обов’язок у зону лиха. Що нас там чекає, якими є справжні масштаби аварії -ніхто з нас тоді ще не знав. По дорозі ми заїхали у санаторій «Поляна», де лікар Свалявської ЦРЛ Василь Скрип (нині директор Закарпатського обласного центру легеневих хвороб) завантажив у багажники автобусів блоки мінеральної води, яка згодом нам дуже знадобилася.

Доїхавши до Коростеня (Житомирська обл.), ми стали помічати обабіч дороги таблички з написами «Съезд на обочину запрещен», а в районі Овруча, ближче до Поліського, поливальні машини, які змивали узбіччя доріг спеціальним розчином.

У Поліському нас зустріли колеги на чолі з Василем Собком, які вже відпрацювали у зоні 14 діб і ми мали їх змінити. Вони переконливо радили бути обережними, адже реактор продовжував викидати радіоактивні елементи і рівень радіації залишався надто високим. Дуже скоро ми на собі відчули наслідки його активності: різкий головний біль, нудота, слабкість, дратівливість, втрата сну... 

У Поліському офіційно панував «сухий закон», але в кожній групі, користуючись «інформацією» про те, що в японській Хіросімі від радіації менше постраждали алкоголіки, усі потроху вживали спиртне. Тоді навіть у середовищі лікарів побутувала насправді хибна думка, що алкоголь активно виводить радіоактивні елементи з організму...

Чим займалися особисто ви у зоні лиха?

— У перший день роботи керівник групи Євген Пазуханич перед кожним поставив конкретні завдання. Разом з Віктором Феєром вони взялися за організаційні і господарські питання, а я та хірург Іван Тупиця — за лікувальну роботу. Інші лікарі з нашої групи на час відрядження стали завідувачами та ординаторами відділень Поліської центральної районної лікарні, у якій було так багато відвідувачів, що її двері не встигали зачинятися. Головний лікар Борис Задирако поінформував нас про радіаційну обстановку в Поліському. Почуте вразило навіть нас, лікарів — протягом перших трьох днів після аварії медичні працівники Поліської райлікарні прийняли 25 тисяч (!) мешканців Прип’яті. Колосальне фізичне та психоемоційне перевантаження призвело до того, що Борис Задирако занедужав і наступні шість тижнів лікувався у Києві.

З 8 години ранку я розпочинав роботу у стаціонарі, оглядав 20-25 хворих, потім ішов у поліклініку, де медичні сестри вели долікарський прийом. Після встановлення температури, рівня артеріального тиску 5-6 пацієнтів з нез’ясованими діагнозами чекали на мої консультації. У поліклініці працювали й хірурги з нашої бригади — Іван Тупиця та Олег Щадей, лікар-психіатр з Берегова Юлій Бокшай. Кожної другої ночі мене будив черговий лікар і я терміново йшов на консультацію. Ближче до 6-ої години засинав, а вже о 7-ій необхідно було вставати і збиратися на роботу. У такому режимі ми працювали щодня, без вихідних.

Окрім цього на прохання начальника Прип’ятського міськвідділу міліції закарпатця Володимира Бронтерюка на броньованому автобусі ЛАЗ я три рази виїздив у Прип’ять у складі оперативної групи разом з дозиметристами і міліціонерами.

Яка там була обстановка, як жили люди?

— Ми проживали у селищі міського типу Поліське. Більшість його будівель — цегляні одноповерхові будинки з акуратними яблуневими та вишневими садами. Якби не радіація — тут би був земний рай! Уже на той час багато жител стояли покинутими, на деяких двері і вікна позабивані дошками. У запустілих городах — з людський зріст бур’яни. Біля багатьох садиб у садках яблуні рясно червоніли стиглими плодами, які ніхто не збирав, і було страшно усвідомлювати, що цей урожай — смертельний, бо заражений радіацією. Вулиці і тротуари що дві-три години змивали спеціальними розчинами з поливальних машин, за кермом яких були відірвані від цивільного життя і призвані до збройних сил на два-три місяці 35-45 річні «запасники». Практично ніде я не бачив дітей.

У магазинах було вдосталь різноманітних продуктів. Їх привозили з різних областей України і навіть з інших союзних республік. Наприклад, молоко та всі молочні продукти доставляли з Литви. Ми харчувалися в ресторані «Лісова пісня», який працював у режимі їдальні. Нам видали талони на харчування вартістю два карбованці на добу. Добре пообідати (перше, друге та сік) можна було за 60—80 копійок. Перші дні свого відрядження ми їли все з великим апетитом, та ще й з собою брали. Але згодом апетит став пропадати. Бувало, прийдеш пообідати, сядеш за стіл, дивишся на їжу, а вона «не йде». Часто до наших столів підходили кухарі і питали: «що вам зварити, ми все приготуємо, тільки їжте». На кухнях теж працювали бригади з різних областей України. На час нашого перебування куховарили полтавчанки і завдяки їм я вперше спробував справжніх полтавських галушок. Саме тоді нам добре прислужилася припасена ще у Поляні мінеральна вода — щодня випивали по дві-три пляшки.

Так у клопотах минали дні. Після 18.00 ми йшли до розташованого у дворі лікарні намету і змивали з себе радіаційний бруд. Гаряча вода тут була цілодобово і гарячий душ прекрасно знімав утому. Пізно ввечері часто пригадувалося дитинство у рідному Вовковому, не покидали думки про сина Юрія, який у цей час перебував зовсім недалеко — у Чернігові. 17 серпня заміряли радіаційний фон у всіх корпусах лікарні, навіть на подвір’ї — на асфальтованих доріжках, траві і клумбах. Фон коливався у межах від 7-и до 9-и мкР/год! Сказали, що за такої радіаційної ситуації лікарню будуть закривати.

Очікували повернення додому?

— Рахували дні, як в армії! Ми знали, що наша група працюватиме тут до 27 серпня, і цього дня всі очікували на автобус з Ужгорода. Аби уникнути хвилювань, Євген Пазуханич зателефонував в облздороввідділ уточнити деталі нашого від’їзду. Однак з розмови стало відомо, що сьогодні автобусів не буде... Жінки, які мали збирати дітей 1 вересня до школи, зчинили «бунт». І тут Є. Пазуханич звернувся до нас словами, які запали у душу: «Ми пройшли Чорнобиль і кожен із нас отримав тут свою дозу не тільки радіації, але й людяності, мудрості, життєвого і професійного досвіду. Від сьогодні, де б ми не були і де б не працювали, ця «доза» нас об’єднуватиме, ми повинні розуміти один одного, допомагати один одному, бо у нас — Чорнобильський гарт»!

...А наш автобус таки прибув за нами майже опівночі 29 серпня. Водії поїли, випили по горнятку кави і ми вирушили до Ужгорода. А Поліське наче вимерло — ніде не світився жоден вогник, не було жодної людини на вулиці! Ми спрямовували свій погляд на лікарняні корпуси, на порожнє лелече гніздо. Птахи днів зо два тому уже полетіли у вирій. І ми, мов ті лелеки, їдемо додому. В Ужгород приїхали глибокої ночі. Усі були такими втомленими, що не було сил на жодні слова.

Як складалося життя по поверненні додому?

— Перед виїздом з Поліського ми дали розписку про нерозголошення таємниць. В Ужгороді мене відразу викликали у «перший відділ» і повторно взяли розписку про нерозголошення таємниць та уточнили, що можна говорити про перебування у Чорнобилі, а що саме робив — таємниця.

У понеділок, 1 вересня, я пішов на роботу. На кафедрі про відрядження у Чорнобиль багато не розповідав, та мене особливо і не розпитували. Більш-менш нормально попрацював днів десять, а потім мені стало погано — закрутилося в голові і я знепритомнів. Спочатку не надав цьому значення. Але через два дні знову знепритомнів. Тоді зрозумів, що зі мною коїться щось не добре. Зробив загальний аналіз крові, а там гемоглобіну 110 г/л, лейкоцитів 2,8 тисяч. Зрозумів — біда. Попросив ректора дати відпустку. У профкомі нарахували аж 50 днів, а далі — на лікарняному листі ще 72 дні.

Здоров’я з кожним днем тільки гіршало. Я не міг їсти, втрачав сили. Дружина Ірина вимушено пішла на мінімальну пенсію, щоб доглядати мене. Майже місяць я щодня випивав по три літри соку і на цьому жив. Перші два тижні не міг навіть трохи посидіти, оскільки тут же втрачав свідомість. Десь за місяць уже міг спробувати ходити і, коли була гарна погода, посидіти на балконі. Наступні роки часто хворів — весною та восени були бронхіти, пневмонії, почав підвищуватися артеріальний тиск, здавала печінка, була анемія. Фактично, я вижив завдяки турботі дружини.

«З 8 ГОДИНИ РАНКУ Я РОЗПОЧИНАВ РОБОТУ У СТАЦІОНАРІ, ОГЛЯДАВ 20—25 ХВОРИХ, ПОТІМ ІШОВ У ПОЛІКЛІНІКУ, ДЕ МЕДИЧНІ СЕСТРИ ВЕЛИ ДОЛІКАРСЬКИЙ ПРИЙОМ. ПІСЛЯ ВСТАНОВЛЕННЯ ТЕМПЕРАТУРИ, РІВНЯ АРТЕРІАЛЬНОГО ТИСКУ 5-6 ПАЦІЄНТІВ З НЕЗ’ЯСОВАНИМИ ДІАГНОЗАМИ ЧЕКАЛИ НА МОЇ КОНСУЛЬТАЦІЇ... КОЖНОЇ ДРУГОЇ НОЧІ МЕНЕ БУДИВ ЧЕРГОВИЙ ЛІКАР І Я ТЕРМІНОВО ЙШОВ НА КОНСУЛЬТАЦІЮ. БЛИЖЧЕ ДО 6-ОЇ ГОДИНИ ЗАСИНАВ, А ВЖЕ О 7-ІЙ НЕОБХІДНО БУЛО ВСТАВАТИ І ЗБИРАТИСЯ НА РОБОТУ. У ТАКОМУ РЕЖИМІ МИ ПРАЦЮВАЛИ ЩОДНЯ, БЕЗ ВИХІДНИХ», — ПРИГАДУЄ МИХАЙЛО ФАТУЛА

За рекомендацією Голови громадської організації «Союз Чорнобиль України» у Закарпатській області Василя Павловича Угрина у березні 1992 року я звернувся у Головне управління медико-санітарного забезпечення Мінчорнобиля України і був направлений до Інституту клінічної радіобіології на клінічне обстеження і лікування. Згодом пройшов обстеження у Львівській регіональній міжвідомчій експертній раді по встановленню причинного зв’язку захворювань та інвалідності з роботами по ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. Експертна рада встановила, що захворювання пов’язане з роботами по ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС.

— Як склалися долі медиків, з якими ви були у Чорнобилі?

— Після Чорнобиля Віктор Феєр залишив медицину, працював секретарем Ужгородської міської ради, заступником голови Закарпатської ОДА, головою Іршавської РДА та на інших посадах. У вересні 2014 року, через понад 28 років після аварії, повернувся у Чорнобильську зону, де в Державній агенції зони відчуження (ДАЗВ) створив і очолив ДП «Центр організаційного, технічного та інформаційного забезпечення», яке здійснює аналіз фінансово-господарської діяльності всіх підприємств Зони відчуження.

Іван Тупиця працював на різних посадах хірургічного профілю в Ужгородській міській лікарні, був головним лікарем Обласного центру медико-соціальної міської експертизи. Зараз на пенсії. Невропатолог Василь Лашек і по сьогодні — завідувач неврологічного відділення Виноградівської районної лікарні.

На превеликий жаль, з тодішнього нашого «призову» шестеро медиків уже відійшли у Засвіти: Юлій Юлієвич Бокшай, Євген Іванович Пазуханич, Олег Іванович Щадей, Ганна Іванівна Буковинська, Антоніна Олександрівна Медері, Балинт Карлович Тирик.

Працюючи у зоні лиха, я вів щоденник — щовечора записував у зошит основні події минулого дня. По поверненні додому було не до нього, а потім і зовсім забув про його існування. Так мій «Чорнобильський щоденник» пролежав 34 роки, аж поки син Юрій випадково не знайшов його. Я сів читати... і поринув у світ Чорнобиля і Прип’яті, а згодом подумав: «поки, з Божої ласки живу, повинен опублікувати його у пам’ять про тих моїх колег, з ким працював, і кого вже немає серед живих, бо чорнобильська трагедія залишила незгладимий слід не тільки у житті мільйонів людей кількох поколінь». Я надзвичайно радий, що завдяки підтримці українського письменника, громадського діяча, президента Міжнародної організації «Союз Чорнобиль» Володимира Шовкошитного (1990 — 2003) до 35-річчя Чорнобильської аварії у видавництві «Український пріоритет» вийде мій «Чорнобильський щоденник», який я присвячую лікарям-учасникам ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС.

ОЛЕКСАНДР БОЛДИЖАР: «ЗА ТРИ МІСЯЦІ Я 87 РАЗІВ ВИЇЗДИВ ДО АВАРІЙНОГО ЕНЕРГОБЛОКУ»

— Олександре Олександровичу, як ви довідалися про аварію на ЧАЕС?

— У 1986 році я працював у Закарпатському обласному онкологічному диспансері і звідти мене направили на курси підвищення кваліфікації у Запоріжжя. Курси були розраховані на 4,5 місяця і, враховуючи їхню тривалість, нам дали короткі канікули з 26 квітня по 10 травня. Ми з товаришем прибули із Запоріжжя до Києва 26 квітня зранку, а ввечері мали відлетіти до Ужгорода. Очікуючи на свій авіарейс, цілий день гуляли у парках і скверах столиці, адже на  %дворі стояла чудова погода. Після «канікул»10 травня я повернувся у Запоріжжя і, дорогою набережною до гуртожитка, навіть мкупався у Дніпрі — те, що в ньому могла бути радіація, й на думку не спадало. Згодом з’явилась інформація і про вибух, і про пожежу, і про те, як її гасили. А в червні ми повернулися додому.

— А як ви стали ліквідатором?

— У березні 1987 року я перейшов працювати в університет — асистентом кафедри загальної хірургії. Університетські працівники мали «бронь» і їх на ліквідацію наслідків аварії не залучали. Але військкомат не встиг «виписати» мене з попереднього місця роботи в онкодиспансері і мені у військкоматі повідомили, що я повинен їхати у Чорнобиль та дали на збір... три години.

З військкомату я повернувся на роботу, аби віддати ключі, зайшов до музичної школи, де старша донька якраз виступала на академконцерті, і повідомив дружині, що мушу їхати у бригаді ліквідаторів до Чорнобиля. Дружина нашвидкуруч зготувала в дорогу поїсти і я, навіть не перевдягаючись, поїхав потягом. У Коростені нас зустріли на вокзалі і привели до якоїсь будівлі, де забрали усі наші речі, а натомість видали військову форму, кирзові чоботи, бушлати і повезли у село Нова Радча Народицького району, де стояв полк хімічного захисту Прикарпатського військового округу.

Чим ви мали там займатися?

— У полку мені повідомили, що буду... лікарем-радіологом. Десь за тиждень зрозумів, що я у полку — «велика людина». Бригада радіологічної розвідки об’їздила на БМП об’єкти радіаційної зони і вимірювала рівень радіації, який дуже швидко змінювався. Оскільки на Поліссі піщана земля і вітряно — фон мінявся по 4-5 разів на день. Радіацію вимірювали у тих частинах зони, де мали працювати бійці полку. Кожного дня в 30-км зону виїжджало орієнтовно 500—600 людей. Полк працював у дві зміни — перша вставала о 4 годині ранку й о п’ятій уже була на пункту пропуску «Діброва». Там вони переодягалися, сідали в машини і їх розвозили на об’єкти — кожен мав своє завдання, яке контролював командир. Моїм завданням було вдосвіта отримати всі дані розвідки, після цього, згідно з нормативами, залежно від рівня радіаційної обстановки, визначити, хто де має працювати, і скласти відповідні списки. У різних уражених радіацією місцях людина могла знаходитись годину, дві,три години, а подекуди — й 12 секунд, 10 секунд...

Зранку о шостій годині я забирав всі відомості і йшов до начальника штабу полку візувати списки. Відразу після сніданку виїжджав на станцію. За три місяці 87 разів виїздив до аварійного енергоблоку. Кожного дня я мав пройти  пішки біля четвертого блоку ЧАЕС, через ворота, і засвідчити наряди у начальника штабу опергрупи Цивільної оброни СРСР. Якби я не підписав документи — усі задіяні до роботи не отримали б гроші за цей день.

Люди працювали в різних умовах: на очистці реакторного цеху, на даху реактора... Із захисту мали тільки маску «лепесток» та звичайний одяг, який вони змінювали при виході з 30-икілометрової зони. Були серед них і такі, що пропрацювали тут більше 6 місяців. Я питаю одного: чому ти залишаєшся тут, адже вже «перебрав» дозу? А він відповідає: «Я з Воркути і тут отримую три— чи п’ятиразову зарплату, а там мені треба в яму на півтора кілометри в шахту спускатися і за «копійки» працювати».

Розмір місячної заробітної плати в Чорнобилі складав трикратну суму посадового окладу працівника на його основному місці роботи. І я теж звідти вернувся «багатим» чоловіком (так спочатку думав!), адже 300 карбованців моєї зарплати мені помножили на 3 і виплатили за весь період перебування в Чорнобилі. Влітку наша родина поїхала на Азовське море, погуляли, відпочили... А у вересні бухгалтер «порадував»: я маю повернути «зайві» гроші, адже в документах зазначено про трикратний розмір лише «голого» посадового окладу без доплат... Я тоді отримував ставку асистента кафедри та повну клінічну ставку. А посадовий оклад у мене був тільки 160 карбованців! Потім гроші протягом півтора року від мене знімали частинами і я фактично отримував тільки півзарплати. Так перша радість від того, що я повернувся «мільйонером» з Чорнобиля, швидко розвіялася.

Оскільки нас призвали на 6 місяців, то у відповідності до отриманого опромінення, відбувалась ротація. Міністерство оборони видало указ, в якому зазначалося, що граничною дозою для людини є 5 бер. Через 2,5 місяця я вже мав майже 8 бер і доповів про це командиру. Через три тижні мене, «радіолога-партизана», змінив майор медичної служби, кадровий офіцер. Мені виголосили подяку перед полком і в червні, напередодні Дня медика, відпустили додому. Я отримав посвідчення, карточку, в якій значилося, що «назбирав» 10 бер опромінення, штамп у військовому квитку, документ про кваліфікацію лікаря-радіолога, та відомості для бухгалтерії з нарахування зарплати, оскільки у «зоні» ми отримували тільки «добові», яких вистачало на цигарки і каву. У залізничних касах на потяг до Ужгорода жодного квитка не було і довелося «домовлятися» з провідником, аби добратися додому в тамбурі вагона. Мені було тоді 34 роки і очікування радості від зустрічі з рідними знівелювало усі тимчасові труднощі.

— Ви отримали доволі серйозну дозу опромінення. Яким було ваше самопочуття по поверненні?

— Богу дякувати, все склалося добре і якихось проблем зі здоров’ям не виникало. Як у житті є: якщо людина налаштовує себе на позитив, радіє життю і є оптимістом — так воно і стається.