Як живеш, український степе?..

Природоохоронець Олег ДЕРКАЧ: «Пасивна охорона вже нічого не дасть»

«День» чимало уваги приділяє темі збереження вітчизняних ландшафтів, адже саме вони великою мірою творять «український космос». Цього разу про цінність і унікальність нашого степу, а також безпрецедентні виклики, перед якими він постав, ми поговорили з директором регіонального ландшафтного парку «Тилігульський», заступником голови Національного екологічного центру України, заслуженим природоохоронцем України Олегом ДЕРКАЧЕМ. А розпочали з неповторних краєвидів Ташинського степового масиву, світлини якого Олег Михайлович виклав у соцмережі. Далі — пряма мова природоохоронця:
    «СТЕП ВИГЛЯДАЄ ЦЬОГО РОКУ ДУЖЕ ГАРНО»
   — Ташинський степовий масив — найбільший у нас на Миколаївщині. Ще два — Михайлівський степ і Калинівська ділянка — увійшли в природний заповідник «Єланецький степ». А Ташинський масив увійшов до складу регіонального ландшафтного парку «Тилігульський», директором якого я є. Ще з 1990 року ми опікуємося і стежимо за цими масивами, бо за цей період уже були тисячі намагань віддати їх під особисті селянські господарства, приватизувати, розорати і таке інше. Площа цих трьох масивів сягає до двох тисяч гектарів кожний, тобто вони невеликі. Але навіть на Лівобережжі України заповідні масиви також не мають суцільного поширення, як-от «Кам’яні Могили» та «Хомутівський степ» — це відділення Українського степового природного заповідника, вони невеличкі за площею.

Найбільший масив цілинного степу в Україні зберігся в біосферному заповіднику «Асканія-Нова» імені Ф.Е. Фальц-Фейна, де його площа сьогодні становить приблизно 11 тисяч гектарів.

Але наші материкові степи, на території Миколаївщини та Одещини, набагато різноманітніші, ніж в «Асканія-Нова», тому що там — приморська частина, засолені рівнинні землі, які дещо бідніші. А масиви наших степів критично важливі для збереження біорізноманіття. Так, «Єланецький степ» знаходиться на межі поширення гранітних та вапнякових відслонень, тому тут велике різноманіття біотопів, бо рослинність на кожній з ділянок, яка сформувалася на глині і чорноземах, своєрідна, а крім того додаються всі каменелюбні рослини. Багато з них поширені виключно на Правобережжі, тобто тут надзвичайно багато ендеміків. Наприклад, в околицях «Єланецького степу» була вперше для науки описана зіновать гранітна, також тут ростуть такі ендеміки Причорномор’я, як пустельниця головчаста, шоломниця весняна, тюльпан бузький, кульбаба бузька тощо. І вони надзвичайно збагачують наші степи, створюють їхню унікальність. А те, що на фото, —  таке диво в нас збереглося на узбережжі Тилігульського лиману. У цьому році багато дощів, трави по пояс, цілі ковилові моря неймовірні — степ виглядає цього року дуже гарно!

«НІ ШКОЛЯРІ, НІ СТУДЕНТИ НЕ ВІДЧУВАЮТЬ, ЩО ТАКЕ СТЕП. ТОМУ ЩО ВІН ЗНИЩЕНИЙ»

— Я працював і в школі, і тривалий час в педінституті, а тепер уже власне присвятив себе заповідній справі. То коли дітей запитуєш, що таке ліс, вони знають. Переважно він асоціюється з деревами, правда, одна дитина мені сказала, що з вовками (сміється). Та для більшості це дерева. А от степ ніхто не розуміє. Ні школярі, ні студенти не відчувають, що таке степ. Тому що він знищений. На Півдні степом називають просто поле: пішли в степ — це означає пішли в поле. Тому тут дуже важливе визначення. Тож степ — це рівнинні простори, вкриті трав’янистою посухостійкою (науковий термін — ксерофільною) рослинністю.

Ці території в різних країнах по-різному і називаються. У нас у Євразії — степ, а в Північній Америці — прерії, у Південній — пампи, гірські велди у Південній Африці, даундленди в Австралії. Наші євразійські степи відіграли історичну роль, тому що це території, якими можна було пересуватися. Степи — це простір, яким відбувалося переселення народів. Степ — це і пасовище, і сінокіс. Потім степи перетворювали на орні землі, тому що власне під степами утворилися найродючіші у світі ґрунти — чорноземи. Вони зараз перетворені на сільськогосподарські угіддя.

Я завжди наголошую, що наше багатство навіть не в тому, що ми маємо ці чорноземи (адже вони вже настільки деградували, що скоро залишимося без них), але в тому, що в нашій кліматичній природній зоні здатний утворюватися цей чорнозем. А все завдяки кільком дуже важливим чинникам. Це переважання трав’янистої рослинності, наявність періодів спокою, коли органічні рештки не встигають розкластися до кінця, збагаченість ґрунтів вапняками, та невелика кількість опадів, тож вони не вимивають цю органіку з ґрунту. І вона накопичується.

Якщо ви залишите в спокої поле з низьким вмістом гумусу, то воно через 20-30 збагатиться, і вже можна буде його обробляти. Так у нас на Півдні і роблять — залишають частину для консервації, потім знову обробляють. За часів давньої Ольвії у нас узагалі була така система: 50% полів оброблялося, а 50% лишали. Потім, коли деградувала перша половина, люди переходили на іншу. Так постійно зберігалася родючість, тому що ґрунти відновлювалися. Тож степ — це така екосистема, де не просто багаті ґрунти, вони здатні відтворюватися, для нас це дуже важливо.

«70% — ЦЕ РЕКОРДНА ДЛЯ СВІТУ РОЗОРАНІСТЬ»

— Степ критично важливий для збереження біорізноманіття. Майже половина українського біорізноманіття зберігається в наших степах — і це на фоні того, що в нас є Карпати, дуже багаті, Кримський біом (біом — історично сформований комплекс живих організмів та середовища їх існування певної ландшафтно-географічної зони) надзвичайно багатий, лісова зона, що також є осередком значного біологічного різноманіття. Але в степах тільки в Україні більше 2 тисяч видів вищих судинних рослин, я вже не кажу про комах та інших тварин, лишайники, гриби...

Роль степів у збереженні цього біорізноманіття посилюється ще тим, що це біом, який найбільше знищений. Якщо, до прикладу, у США розорано десь 16% території, у Європі — 20-30% території, в Україні — 56%, а на нашому Півдні власне, де і є степ, розораність становить до 70% — це рекордний для світу показник. Але треба розрізняти розораність суходолів і господарське освоєння, степи освоєні на 90%. Адже крім орних земель ще є пасовища, сінокоси, інші сільськогосподарські угіддя. Тому наша степова зона освоєна надмірно. Якщо раніше третину території України займали степи, то зараз це кілька відсотків. Тож, по-перше, площа незначна, по-друге, вона скорочується з кожним роком.

Звичайно, намагання створити заповідні степи просуваються дуже складно, тому що, до прикладу, ми майже 30 років віддали на те, щоб створити перший на Правобережжі степовий заповідник, створити оцей регіональний ландшафтний парк, зберегти цей Ташинський масив, і в нас ці три найбільші степові масиви зберігаються. Але ж є масивчики по 100, 300 гектарів — їх нещадно експлуатують, особливо в останнє десятиліття, коли їх роздали під особисті селянські господарства. До прикладу, досі триває боротьба на Півдні Одещини за намагання на місці полігону зберегти Тарутинський степ, щороку його підорюють (нагадаємо, «День» нещодавно розповідав про цю ситуацію, див. матеріал «Оживлення Тарутинського степу» у № 87-88 від 21 травня 2021 року — авт.). Тобто зберегти надзвичайно важко. Але те, що вже потрапило в заповідні масиви,маю надію, збережено навіки.

«СТЕП — ЦЕ ЛІС ДОГОРИ ДРИҐОМ»

— Зараз ми наголошуємо на тому, що крім багатьох інших функцій, це найпотужніша екосистема, яка здатна запобігати змінам клімату.

Степ називають ще лісом догори дриґом. Якщо в лісі основна біомаса зосереджена на поверхні, то в степу все у ґрунті, під землею. Висота степових рослин незначна, але корені проникають на значну глибину. Вся фауна під землею, в тому числі і ссавці, які риють нори. Тому що в нас дуже суворі умови — недостатньо вологи, клімат різко континентальний, усе адаптовано до життя під землею. Але це створює такі умови, що вуглець, який акумулюється рослинами з атмосфери, рано чи пізно опиняється у ґрунті, ця органіка розкладається, зв’язується збагаченими карбонатними залишками, утворюючи потужний шар чорнозему. І оцей шар — метровий, інколи півтораметровий — акумулює колосальну кількість вуглекислоти. Ліс рано чи пізно горить і вивільняє накопичену вуглекислоту, чого не відбувається з екосистемою степу. Вона більш стійка в цьому плані, тому що навіть якщо степова пожежа відбулася, то з ґрунтом нічого не станеться, особливо з цим потужним шаром.

На жаль, ліс, вивільняючи надлишки вуглекислоти в атмосферу, таким чином зменшує свою роль у зв’язуванні вуглекислого газу. А ви знаєте, що світова спільнота пов’язує кліматичні зміни зі зростанням концентрації вуглекислоти в атмосфері, що створює парниковий ефект, розігріваючи приземні шари атмосфери. Думаю, наявність кліматичних змін уже ніхто не заперечуватиме, наприклад ми майже втратили зиму — у нас Тилігульський лиман три роки взагалі не замерзає. На півдні водойми не замерзають, снігового покриву немає, весна цього року, як у тропіках, — постійно ллє дощ, зернові вже у зріст людини, я заходжу зараз на поле і потопаю в стіні пшениці (усміхається). Тож степ надзвичайно важливий для запобігання змінам клімату.

«МАЛА Б БУТИ ДЕРЖАВНА ПОЛІТКА СТОСОВНО ВІДНОВЛЕННЯ СТЕПІВ»

— І, звісно, у нас є величезна проблема з відновленням степу. Свого часу, коли ще приймався Земельний кодекс, громадська організація Національний екологічний центр України зверталася до президента України з проханням подбати про екологічну безпеку приватизації земель. Щоб не приватизували схилові землі, сильно змиті, деградовані, заплавні. Це мав би бути державний фонд, коштом якого можна було б відновлювати ці території. Адже в нас дуже багато хімічно забруднених земель, деградованих, засолених — на них треба відновлювати природну рослинність. У нас, особливо на Півдні України, страшенно порушено співвідношення між господарськими і природними угіддями. До прикладу, у Німеччині, одній із найбільш урбанізованих країн Європи, третину території держави займають ліси. Вони пом’якшують шкідливий вплив урбанізованих територій, значно покращують мікроклімат. А у нас 70% — це тільки рілля. А ще є інші сільськогосподарські угіддя, а ще є міські агломерації, населені пункти, заводи, звалища сміття... Настільки змінене співвідношення погіршує якість нашого життя. Звісно, уже мала б бути державна політка стосовно відновлення степів, адже саме вони, як я вже зазначив, створили і знамениті українські чорноземи, є осередком значного біорізноманіття, здатні протистояти змінам клімату.

Цей біом нами, людьми, недооцінений і неусвідомлений. Звісно, робляться якісь спроби, щоб ситуацію змінити, — зокрема 30 травня започаткували День степу в Україні, розробили закон України про степи, але Верховна Рада ніяк його не ухвалить. Ми маємо переглянути своє ставлення до степу, цієї нашої природної спадщини.

ЛІВОБЕРЕЖНІ СТЕПИ ЗАРАЗ ПОНИЩЕНІ ВІЙСЬКОВОЮ ТЕХНІКОЮ

— Оскільки раніше, у 1920-30-х роках науковим центром був Харків, більш потужним, ніж Київ, то так виникло історично (і, як виявилося, трагічно), що всі степові заповідники були створені на Лівобережжі — Український степовий природний заповідник, Луганський природний заповідник, зокрема, Провальський і Стрільцівський степ. Останні знаходяться поблизу кордону з нашим північним сусідом. І вони зараз танками і військовою технікою понищені, ми втратили контроль над ними.

Ми вже в 90-х роках відчували цей недолік («Асканія-Нова» — це теж Лівобережжя) і тоді ж почали інтенсивну роботу над створенням наших природних заповідників тут, на Правобережжі. Створений «Єланецький степ», є в нас Ташинський масив регіонального ландшафтного парку «Тилігульський», є дрібніші степові масивчики, де організовано заказники, інші об’єкти природно-заповідного фонду. Маємо надію, що наші друзі-одесити також рано чи пізно заповідають Тарутинський степ і він не буде розорюватися.

«ЄДИНИЙ ШЛЯХ ЗБЕРЕГТИ ЦІ ЗАПОВІДНІ ЯДРА — ЗВОРОТНА ЕКСПАНСІЯ»

— Є проблеми зі збереженням цілинних степових масивів, є проблема розорювання, інтенсивного випасання худоби. До прикладу, об’єкти відновлюваної енергетики (сонячні станції, вітропарки) — з одного боку, це добре, але нерідко вони розміщені в природних угіддях і також знищують залишки степу. Цю деградацію треба зупинити. І навпаки розробити державну програму з відновлення степів і спробувати так зробити, як колись у Північній Америці, де почали відновлювати прерії. Там фермерам поставили умови, що вони мають з певної кількості землі обов’язково відновити клаптик луків чи прерії, щоб там могли відтворюватися комахи-запилювачі, щоб були місця для пташок... Ось ми, з одного боку, кажемо, що дрохва — це наш степовий страус. Раніше в нас гніздилися тисячі цих птахів, під час міграції були величезні скупчення, а зараз побачити дрохву — це рідкість, стрепета вдається ще рідше. Залишкові популяції степового журавля зберігались тільки в Криму, а зараз Крим перетворюють на військовий полігон, тому ми і це втрачаємо... 

Нещодавня трагедія в «Асканії-Нова» («День» писав про неї детально у матеріалі «Захистити журавля», див №№ 68-69 від 16 квітня ц.р. — авт.) показує, як усе пов’язано. Там є клаптик степу і подів (природних западин), де збирається неймовірна кількість птахів. Вони знають, що в Асканії безпечно і прилітають туди. Але вони ж годуються на полях! А на полях потруїли гризунів. Тобто: клімат змінюється, зими не було, а тепла зима — це спалах гризунів. Щоб не втратити урожай, фермери їх почали труїти, а культура ж у нас надзвичайно низька. Замість того щоб сипати отруту в нірки, вони розсипали її просто по полю. Цю отруту їли птахи і тисячами гинули — і огарі, і журавлі, і хижі птахи... Величезна трагедія. У державі треба все координувати й продумувати, тому що одні заповідали і зберігають, а інші труять і нищать. Маємо велику біду.

Ми створили ці заповідні ядра, а тепер єдиний шлях, як їх зберегти — це така зворотна експансія: потрібно викупляти деградовані ділянки, закинуті, нікому не потрібні, залучати їх у заповідні масиви і відновлювати там степову рослинність. Пасивна охорона вже нічого не дасть. Треба створювати лукомеліоративні станції, залужувати заплави, відновлювати степову рослинність на схилах, розширювати степові масиви. Треба наступати! Чого поки що не робиться, на жаль. Сподіваюсь, ситуація зміниться.