«Війна – це не фільм, а реальність»

Через особисті історії очевидців українці намагаються розповісти світу про злочини, скоєні окупантами

Тема «хороших русских», на жаль, буде актуальною ще багато місяців. Можливо, і років. Західна преса вже дозволяє розповідати журналістці Овсянниковій (її пам’ятають з плакатом нібито про «нет войне» у прямому ефірі російського зомбоящика), як же тяжко бідним росіянам жити з санкціями (на її думку, українцям у підвалах, у розбомблених її співвітчизниками містах живеться солодко). Росіяни втікають зі своєї поки що цілої країни, куди очі бачать. І вже там зароджується чи підживлюється ними теза про «хороших русских», які проти війни в Україні та що в наших бідах вони зовсім не винні… Не можна вірити тим, хто виплекав гітлера ХХІ століття й мовчки стежить за знищенням України та нашого народу. Саме тому кожна наша заява, кожне свідчення про пережите у війні Росії проти України має лунати усіма можливими мовами світу. Поки адекватні люди та думаючі суспільства будуть підтримувати боротьбу українців проти російських загарбників, доти віра у нашу перемогу матиме надійну основу.

Нині активно над збором свідчень працюють кілька молодіжних ініціатив. Так, Українська асоціація студентів (УАС) збирає історії українців та перекладає їх десятьма мовами світу. «Раніше ми ініціювали збір історій студентів про цю війну. Не всі зараз можуть долучитись до волонтерства або до збору коштів, але ми вважаємо, що говорити може кожен, - пояснюють таке рішення в УАС. – Ці історії можуть допомогти нашій країні у боротьбі з агресією росії та інформаційно підтримати нашу країну».

У одній з поширених асоціацією історій студент Державного податкового університету та уродженець міста Ірпінь Олександр Туз розповідає, як 23 лютого влаштувався на роботу в рідному місті, а вже наступного дня був змушений збирати тривожну валізу. «Усі плани й ідеї автоматично були замінені на шок і тривогу. Я почув перші вибухи (як потім виявилося, вони доносилися з краю мого міста Ірпеня)… Сумки були швидко зібрані, але ясності в розумі не додалося – що робити далі? А вибухи все продовжувалися... За кілька годин «екстрена тривога» почала переходити у «стабільну тривогу». Ми зідзвонювалися з друзями та знайомими з двома питаннями: «Як ви? Що будете робити?» Конкретних відповідей ніхто сформувати не міг, а вибухи все лунали... Трохи оговтавшись, я почав комунікувати з колегами по численних громадських та студентських ініціативах. Мені спала на думку ідея скоординувати співпрацю найбільших молодіжних організацій України. Власне, цим я й почав займатися (забігаючи наперед – організувалися ми швидко, й уже наростили базу контактів по всій Україні, завдяки яким ми тримаємо зв'язок, організовуємо місця для поселення переміщених, гуманітарну допомогу для населення по всій Україні тощо). Я пишаюся своєю нацією, продовжую займатися організаційними та комунікаційними процесами та вірю в Україну – свою Батьківщину».

А це історія Олени Русіної: «Будинок, де я живу, міститься навпроти київської телевежі. Не дивно, що я стала свідком ракетного удару на неї в перший же день весни 2022 року. Це було пекло на Землі. Апокаліпсис зараз. Вежа серйозно не пошкоджена, але п’ятеро людей, які проходили повз, спалило вщент. Однією з жертв стала русіянка Азія Клімова, яка працювала в Києві та захоплювалася українцями».

Ця історія – частина іншого проєкту – War_Testimonies_UA: Phenomenology of the Russian - Ukrainian war. Його заснувала одна з учасниць проєкту Єлизавета ЩЕПЕТИЛЬНИКОВА, яка мешкає у Гонконгу. У Facebook створена спеціальна група з вказаною вище назвою, де кожен студент чи науковець може залишити свої свідчення про війну.

«Чималій кількості іноземців важко уявити, що таке війна. Вони бачать новини, і все, що відбувається в Україні, може нагадувати сцени з голлівудських блокбастерів, але це не фільм – це реальність, - розповідає «Дню» Єлизавета. – Особисті історії людей під час війни показують людям за кордоном, через що доводиться проходити українцям. Багато людей за кордоном зворушені особистими історіями з війни, запалюються бажанням допомогти Україні та українцям. Я збираю історії студентів та дослідників, їхній біль спровокований атаками російських військових на заклади освіти та дослідницькі інститути. Через ці особисті історії всьому цивілізованому світу стає зрозумілішим, які злочини в Україні вчиняють окупанти. Історії студентів та дослідників допомагають спонукати університети та уряди по всьому світу відкривати стипендійні програми для українських біженців, пропонувати позиції для українських науковців, розривати зв’язки з дослідницькими інституціями та науковцями росії».

Науковці зі свого боку теж активно долучились до збору свідчень про війну. Докторка наук Катерина Гончарова розповідала, як раніше була істориком, ученою, дослідницею, менеджером, сподвижником культурної спадщини. «Усі мої проєкти з місцевими, національними та міжнародними партнерами були скасовані або відкладені. Тепер я можу бути лише матір'ю для своїх дітей, і моя єдина мета – забезпечити їх та захистити їхнє дитинство, поки воно ще триває. Тільки тепер я маю відповісти на більше питань. Не тільки «Чому я не можу стрибнути у відкритий космос?», а й «Коли вже ця дурна війна закінчиться?» і «Чому вони на нас напали?», - розповідала жінка.

Її колега Ірина Сотник створила свідчення-допис аж 17 березня. Перепрошувала у читачів за запізнення. Жінка мешкає у Сумах, де дуже нестабільно працює інтернет, та й ситуацію у місті важко назвати стабільною. «Завдяки „зеленим коридорам”, організованим нашою міською владою, деякі жінки та діти, літні люди вже виїхали з Сум, але багато хто ще не зміг виїхати з міста. Щодня живемо під артилерійським обстрілом. Ночуємо в підвалах, бо мінімум 1 - 2 рази на ніч діє повітряна сигналізація. Звичайно, це дуже страшно й так не має бути в цивілізованому світі. Найгірше, що мета росіян у цій війні незбагненна. Однак для нас ця війна стала визвольною, і ми будемо боротися до кінця… Мені доводиться спілкуватися зі своїми студентами онлайн, заспокоювати тих, хто залишився під бомбардуванням. Морально дуже важко, але ми тримаємося й витримаємо».

Наостанок пані Ірина зазначила, що українцям дуже потрібна допомога людей по всьому світу, важливо знати, що нас підтримують, розуміють і співчувають. Тож діліться подібними історіями та не бійтеся розповідати свої, нехай це зараз тяжко та боляче. Тільки разом можемо здолати спільного ворога.