«Він не боявся робити добро»

16 квітня виповнюється 90 років від дня народження Бориса Возницького

Його знали і шанували музейники не лише України — цілого світу. А інакше й бути не могло, бо за плечима патріарха музейної справи, академіка, лауреата Національної премії імені Тараса Шевченка, заслуженого працівника культури України та Польщі, президента Українського національного комітету Міжнародної ради музеїв (ICOM) Бориса Возницького — понад 60 років самовідданої праці, покладеної на вівтар збереження національної культури. Хтось навіть намагався порахувати, скільки пам’яток він врятував, і цифра вийшла неймовірна — близько сорока тисяч.

Борис Возницький був ініціатором створення низки музеїв, які працюють як відділи Львівської національної галереї мистецтв. Це музеї «Львівська сакральна скульптура XVIII ст. Творчість Пінзеля», «Мистецтво давньої української книжки», «П’ятничанська вежа», а також Олеський, Золочівський та Підгорецький замки. Саме завдяки Борису Возницькому Львівська галерея стала великим науково-дослідним, реставраційним та просвітницьким центром, здобула авторитет і широке визнання як в Україні, так і за її межами, гідно увійшовши в контекст світової музейної практики.

2012 року виповнилося п’ятдесят років, як Борис Григорович прийшов на посаду директора Львівської галереї мистецтв. У передостанньому інтерв’ю газеті «День» він сказав: «Я так багато працюю, що навіть у відпустку не ходжу — останнього разу відпочивав 1964-го. Працюю всі суботи і неділі». В тому ж інтерв’ю прозвучали й такі фрази:

— Мене страшно гнітить те, що я хочу щось зробити і не можу...  

— Тримаю біля себе вислів Йосипа Сліпого: «Народ, що загубив минуле, зникає з лиця землі». А ще завжди цитую Mein Kampf Гітлера: «Для того щоб зліквідувати народ, в нього треба забрати культуру».

Він жив роботою і загинув на роботі — їдучи рано-вранці 23 травня 2012 року за кермом власного автомобіля до Поморянського замку...

Невдовзі колектив галереї звернувся до глави держави з проханням вирішити питання про присвоєння їй імені Бориса Возницького (1926—2012), бо саме завдяки його праці Львівська галерея мистецтв (у її збірці — понад 63 тисячі творів національного та світового мистецтва від найдавніших часів до наших днів) стала одним із найбільших і найбагатших музеїв України.

«РИЗИК БУВ У ВСЬОМУ»

Про феномен Бориса Возницького — в інтерв’ю з істориком мистецтва, професором, проректором Львівської академії мистецтв Романом ЯЦІВИМ.

— Кажуть, що з відходом директора Львівської національної галереї мистецтв закінчилася епоха Возницького. То що є «епоха Возницького»?

— Суспільно-культурний феномен Бориса Возницького закладався конкретним історичним часом, тож як масштабна постать він сам став певним «продуктом» відповідної епохи. Та конфігурація імені, якою сьогодні ми визначаємо діяльне поле та авторитет Бориса Григоровича, вибудовувалася еволюційно — як, у першу чергу, ним же самим у націлених перетворюючих зусиллях, так і унікальною комбінацією факторів ситуативно-середовищного, психологічного і суб’єктивного рівнів.

Культурно-мистецька ситуація в західних областях України у період радянського адміністрування була доволі специфічною, і досягати важливих для української справи результатів організаційного порядку можна було тільки рішучими, вольовими кроками. Ризик був у всьому, увага до «бандерівських теренів» із боку партійних і каральних органів була особливою. Однак Борис Возницький, ще як молодий керівник, на очах якого відбувалося чимало драматичних подій навколо української історичної і культурної спадщини, знаходив ті способи обґрунтування власних ініціатив, у яких проглядалася користь і для відповідальних за ідеологію клерків, і для державних керівників. Так національна в своїй серцевині справа вкладалася в програму «соціалістичних перетворень» у західних областях Радянської України. Атеїстична доктрина партноменклатури відступала, коли про той чи інший мистецький артефакт кваліфіковано і переконливо промовляв Борис Возницький. Так, крок за кроком, здійснювалася музеєфікація Львівщини і, на противагу зведених у ранг ідеології манкуртства і нігілізму, виростала нова філософія музейництва і культурного просвітництва.

Вживаючи поняття «епоха Возницького», слід взяти до уваги ту обставину, що вже сама поява Бориса Григоровича в музейній галузі відбулася в певній переломній точці для доль української культури в цілому. На початку 1960-х років, попри так звану політичну відлигу, посилювався партійний контроль над українськими науковими, бібліотечними та музейними установами, навчальними закладами, творчими спілками, видавництвами. Проте на противагу гостроті ситуації розростався дисидентський рух, народжувалися молоді літературні й мистецькі феномени. Адміністративні та інтелектуальні зусилля Бориса Возницького синхронізувалися з цими процесами, Борис Григорович як міг стимулював дослідницькі інтереси до української історії, мистецьких явищ великих епох минулого. На цьому шляху він зустрів інших сподвижників — Григорія Логвина, Ярослава Ісаєвича, Павла Жолтовського, Володимира Овсійчука та ін., з якими йому випала нагода здійснювати реконструкцію динамічних культурних взаємодій України з іншими суб’єктами мистецьких процесів у Європі. Характерно, що цікавість до епох Київської Русі, бароко і рококо, маньєризму і класицизму він поєднує із закоханістю і в своє рідне XX століття. І справа не тільки в компетентності, здатності вирізнити значиме явище із загального контексту. Він тонко розумів природу творчого акту як такого, постійно підтримуючи того чи іншого мистця модерністичного скерування в умовах ідейної боротьби проти «формалізму». Під особистим патронатом Возницького були практично всі найвидатніші художники, які мали європейський вишкіл, а отже, проблеми з партфункціонерами — Ярослава Музика, Маргіт і Роман Сельські, Роман Турин, Омелян Ліщинський, Карло Звіринський, Данило Довбошинський, Дмитро Крвавич...

І ще. Навіть в обставинах канонізованого чиновниками «соцреалізму» Борис Григорович запрошував у Львівську картинну галерею виставки таких масштабних європейських авторів, як Пабло Пікассо, Жан Карзу, Корнеліу Баба, Юрій Новосільський, Тадеуш Кантор та інших, бажаючи показати львів’янам, в якому контексті естетичних досвідів формувалися риси модерного українського мистецтва. З позиції сьогоднішнього дня ці та незліченна кількість інших прикладів уже проявляє слушність того гіперболізованого поняття «епохи Возницького».

«ПЕРЕТВОРЮВАВ НА КРАЩЕ УКРАЇНСЬКУ КУЛЬТУРНУ РЕАЛЬНІСТЬ ІЗ НЕПОКАЗНОЮ ПРИСТРАСТЮ»

— У чому феномен Возницького?

— Феноменальність Возницького вбачаю, перш за все, в інституційності формату його діяльного поля та унікальній комбінації людських якостей, непоказності тієї пристрасті, з якою він перетворював на краще українську культурну реальність всупереч занепадницьким настроям або кон’юнктурі. Не боятися чинити добро, переконувати найнебезпечніших опонентів спокійною мовою фахових аргументів, зберігати людську гідність навіть перед лицем небезпеки — це справді рідкісна риса, яка вирізняла його серед багатьох тогочасних керівників культурних установ. Тому українське суспільство завжди пам’ятатиме ім’я Бориса Григоровича, швидко забувши імена десятків титулованих «державних», але мізерних духом і діяннями мужів.

«ВЧУСЯ У НЬОГО СТІЙКОСТІ В РЕАЛІЗАЦІЇ СВОЇХ МРІЙ»

— Борис Григорович, поза сумнівом, належав до категорії тих людей, які все життя невтомно працювали, все життя вчилися і, головне, власним прикладом показували, як треба жити. Чого вас особисто навчив Возницький?

— Я мав велике щастя багато спілкуватися з Борисом Григоровичем в останні роки його життя. Вчився у нього врівноваженості й здатності зберігати силу волі навіть у доволі тривожних ситуаціях, коли ті чи інші адміністративні зверхники бажали скувати його ініціативи, проявляючи невігластво в тих чи інших питаннях музейництва і культури. Найперше вчуся в нього посвяченості обраній місії інтелектуального провідництва і стійкості в реалізації своїх мрій.

Борис Возницький закликав до культурного діалогу як до особливого механізму вдосконалення суспільного життя. Його приклад мене завжди буде мотивувати до самовдосконалення і більш прискіпливого ставлення до морально-етичного чинника усього, що роблю. Сьогодні ще глибше відчитую зміст і форму автографа на книжці про Миколу Потоцького: «...Романові Яціву, з великою вдячністю»!.. Тільки велика Людина з великою людською Добротою може обрати таку високу форму пошанування свого скромного колеги, який до цього видання ні на краплю не приклався... Це більше, ніж такт, і більше, ніж символіка... Таким залишається Борис Григорович Возницький у моєму серці.