«Україна Incognita»: Смисл книги всередині

Погляд iз Прилук

2022-й — рік особливого ювілею для «Дня» та, переконані, всього нашого розумного кола. Ми відзначатимемо 20-річчя «першої ластівки, яка зробила погоду» — книги «Україна Incognita». Це справді віха, адже ця книга, присвячена маловідомим, але важливим сторінкам і постатям в історії України, започаткувала цілу Бібліотеку «Дня», що зараз налічує понад 50 позицій! Понад те, «Україна Incognita» спонукала до появи тренду в українському суспільстві — інтересу до української історії і дослідження її маловідомих чи перекручених сторінок. Це зараз маємо вже десятки таких проєктів, а 2002-го «День» був фактично єдиним на цьому полі. До речі, книга увібрала матеріали, що виходили в газеті ще з 1997 року. Як відзначила головна редакторка «Дня» Лариса Івшина, ця книга стала «першою газетною енциклопедією розгорнутих смислів» і започаткувала ціле «дерево» важливих проєктів.


2003 рік

Завжди приємно, коли плоди твоєї праці знаходять відгук у читачів і викликають слова вдячності. Тому нас так стурбували листи, надіслані з міста Прилуки. Свою першу книгу в «Бібліотеці газети «День» «Україна Incognita» ми представляли на багатьох зустрічах з читачами в різних куточках країни. Однак, звичайно, скрізь не встигнути не могли. І ось нещодавно Фонд національно-культурних ініціатив ім. М. Ф. Яковченка за своєю ініціативою провів у Прилуках заочну читацьку конференцію, присвячену виданню «Дня». Своїми враженнями учасники конференції й поділилися з нами у своїх листах. За що ми їм щиро вдячні й постараємося свій новий проект — «Авторський підручник «Дня», присвячений контраверсійним сторінкам українсько-російської історії, — представити в Прилуках уже «в живу».

СМИСЛ КНИГИ ВСЕРЕДИНІ

Дозволю собі почати свої роздуми відносно щойно прочитаної книги «Україна Incognita» з твердження одного з співавторів, шановного професора філософії Сергія Кримського, яке дуже імпонує мені, про те, що «світ — це книга, а смисл книги — всередині». Пропрацювавши багато років у бібліотеці, мимоволі ловлю себе на думці, що сприймаю світ лише через книгу. В хаосі буденності гублюся, а в книжковому світі мені затишно й комфортно. Я вбираю в себе розмаїття подій, заглиблююсь у зміст і лікую свою розчахнуту блискавицями душу.

На превеликий жаль, цієї книги немає в фонді нашої бібліотеки. Вона не зустрічалася мені в прайсах тих видавництв і книготоргових структур, за діяльністю яких я слідкую. Не втрачаю надію придбати її і переконана, що вона була б дуже корисною нашим читачам. У ній міститься багатий краєзнавчий матеріал, згадуються місця, добре знайомі всім — це Качанівка, Дідівці, Густиня, імена відомих людей, які перебували на Прилуччині.

Може здатися дивним, але і по сьогодні я добре пам’ятаю один із інститутських іспитів з історії. В екзаменаційному білеті було питання про книгу Петра Шелеста «Україна наша радянська». Не читаючи і не бачачи книги в очі, я завзято розповідала про помилкові націоналістичні погляди автора. Тоді я одержала гарну оцінку і взяла гріх на душу, говорячи про те, чого не читала, не розуміла, не бачила. Мабуть, чи не відтоді я взяла собі за правило говорити своїм читачам лише те, в чому переконана сама, покладаючи на себе моральну відповідальність за кожне сказане слово.

Україна невідома... Так, дійсно, для багатьох історія України ховається під пластом безпам’ятства і байдужості. А якщо й знаємо, то не вміємо пишатися, не цінуємо те, що маємо, ламаємо шапки перед чужими святинями.

Книга, про яку йде мова, унікальна не тільки тим, що її авторський колектив — це знані в Україні люди, вона дає можливість подивитися на постаті відомих людей із сьогодення як на наших сучасників. Вона дає можливість і впевненість говорити з читачами не з чужого голосу, і не від далекої діаспори, прислухатися до власного серця, аби сказати своє слово.

Проте, коли вже говорити про Україну невідому, варто згадати ім’я людини, яка беззаперечно має статус інкогніто в своїй країні. Я перегорнула не одне видання з красномовними назвами типу «100 відомих українців» та різноманітних довідників з історії України. Але в жодному з них не згадується ім’я П.П. Білецького-Носенка — письменника і байкаря, перекладача, літературного критика, лінгвіста, етнографа, художника і просвітителя, творця першого словника української мови.

Були часи, коли його ім’я було знане далеко за межами України, а потім на історичних перехрестях попіл байдужості й безпам’ятства припорошив ту іскру вогню великого... І до безтями боляче, що знаємо ми словник Даля, а про того, хто вперше наважився створити словник української мови, не чули! Та я тішу себе думкою, що на сторінках таких видань, як «Україна Incognita», це ім’я знайде своє місце.

Існує чимало розумних книг, але чомусь ми, читаючи, не бачимо написаного, боїмося відступити від певних стереотипів, аби нові враження не переплутали все в нашій уяві і розумі. Сон розуму породжує потвор — пам’ятаймо про це.

Ольга ЛУКАШ, завідуюча міською Дитячою бібліотекою


ВИСОКЕ НЕБО ДУШІ

Високе небо... Його височінь можна черпати лише у собі, заглядаючи в саму суть. Монологи Сергія Кримського про Софію Київську, про мудрість буття тяжіють до високого, прекрасного у людині. Їх хочеться перечитувати, запам’ятовувати, цитувати, вони залишаються у тобі яскравим спомином, сильним відчуттям.

Людина, особистість, душа. Мудрість Всесвіту і гармонія природи з людським єством — все це згадується у монологах, про це йдеться у роздумах, переживаннях професора. І недарма говориться про те, що Україна — це «особливий реґіон світу», і ми також особливі. Можливо, нам потрібно усвідомити таке твердження, відчути себе спадкоємцями великої культури, мудрості, якщо у нашій столиці є така святиня, як Софія Київська. Авжеж, можна повсякчас зневажати свою душу, нехтувати культурними надбаннями, але вже прийшов час подолати труднощі, йти своїм шляхом, обрати кращу долю.

Мабуть, ви скажете: «Все це лише красиві слова, і ми бідні, нещасні українці з невідомої нікому країни». Але чому тоді, коли гортаєш, читаєш унікальну книгу «Україна Іncognita», відчуваєш себе особистістю, віриш у дух добра, краси, у високе небо не тільки Софії Київської, а й всієї України? Тому що, як говорить Сергій Кримський, «історію бачити не можна, в ній можна тільки брати участь», і ми, тобто українці (люди з мудрою душею), просто повинні мудро й красиво жити, а це неможливо зробити, не шануючи своє минуле, не пишаючись ним.

Ще один важливий аспект — це християнська Україна, країна з оптимістичним православ’ям (до речі, ідея онтологічного оптимізму за Сергієм Кримським відбилася саме у Софії). В українській культурі завжди й «трагедія розумілася тільки епічно». Це говорить про своєрідність та неповторність української душі, про велику силу, якою ми наділені історично. Отже, цінуймо те «високе небо» у собі, яке подарували нам наші предки.

Олександра ЛЕБІДЬ,
випусковий редактор газети «АИР»


Головному редактору газети «День»

Шановна пані Ларисо!

З великим задоволенням прочитав Вашу книгу «Україна Incognita». Щиро, від душі, захотілося подякувати Вам і Вашим колегам за ту корисну і потрібну справу, яку Ви щоденно робите. Ця книга повинна б бути настільною книгою для українців. Для тих, хто забув, що він українець, і для тих, хто десятиліттями чекав того часу, коли вже можна буде вільно відчувати себе українцем.

На превеликий жаль, нинішня інтелігенція неспроможна ні отримувати потрібну для роботи періодику, ані купити таку ж потрібну, як хліб, як повітря — книжку. Ця вже розкіш не для нас. Для нас лишилося єдине — «ящик», з якого ми отримуємо щоденну пайку кривавого місива від Штатів, голих сідниць Європи та добірного мату з Московії. Оце й усе. Та годі про це.

Я є одним із отих провінційних (у доброму розумінні цього слова) «зберігачів пам’яті», про яких Ви згадуєте у передньому слові до книги. Уже більше трьох десятків років працюю головним хранителем, чи оберігачем краєзнавчого музею у славних Прилуках. А усе своє свідоме життя цікавився і займався вивченням свого рідного краю. Розривало серце, коли бачив, як на очах конали в муках велетні-красені козацькі собори й церкви Прилук, Густинського і Алданського монастирів, розкішні, колись знамениті на всю Україну панські палаци і парки: де Бальменів і Жевахових у Линовиці, Волконських у Білорічиці, Горленків у Заїзді, Милорадовичів у Переволочній і Калюжницях, та ще мало кому відомі — Александровичів у Богданівні, Киселів у Дідівцях і ще ціла дюжина чарівних куточків Прилуччини.

Все це пекло тоді, пече й зараз, коли бачу й чую, як у воскреслих храмах звучать чужою мовою проповіді й молитви, як українці-прилучани моляться на ікони з зображеннями московського царя Миколи Романова або єпископа Василія Зеленцова з Рязанщини, якого за «подвиги» у боротьбі проти відродження української церкви Москва проголосила «святим» уже в 1997 році. Кажуть, що на черзі до «висвячення» Іван Грозний та Петро I. А може, за ними прилучать до цього сонму ще й Леніна і Сталіна? Чим же вони гірші? Українці стерплять, вони ж бо сумирні й слухняні, будуть молитися, за приказкою «танцюй, враже, як пан скаже».

Приємно, що до книги потрапили матеріали й про наш Прилуцький приудайський край. Хотілося б, щоб шановний пан Володимир Панченко, автор «Загадкового Костомарова», приїхав до нас і поглянув, у якому стані зберігається садиба Киселів, де перебував наш великий історик. У нього б з’явилася нагода продовжити свій матеріал, а це у свою чергу допомогло б зберегти цю чудову пам’ятку.

Закінчуючи, хочу від душі побажати Вам і Вашим колегам плідної праці, цікавих знахідок і відкриттів. Бувайте здорові й щасливі.

З повагою, Георгій ГАЙДАЙ, Прилуки