Тунель до кінця світу
Коли під час землетрусу гора стикається з горою, пласти породи громадяться один на одного і застигають у неймовірному переплетінні.
Історія — це пласти мирного життя, здиблені землетрусами воєн.
Єрусалим. Напевно, на всій планеті немає іншого подібного місця, де б пласти історії так стикалися між собою. Уже кілька тисячоліть це місто — найбільш вибухонебезпечне на Землі. Недаремно тут, за переказами, знаходиться і Пуп Землі — в одному із залів Храму Гроба Господнього, — і вхід до Царства мертвих, донедавна невідомий нікому.
Істинної історії Єрусалима не знає ніхто. Вона прихована в 10—20-метровому нашаруванні культур багатьох народів. Тут розвалини пасторальних хаток древніх іудеїв послужили підмурком для гігантських споруд царя Ірода, мармурові римські колони пробиваються крізь кам’яну порохняву раннього християнства, а колишні храми хрестоносців давно перелицьовані на мусульманський штиб.
Єрусалим, Старе Місто — заповідний рай для археологів. Проте копати тут заборонено. Тут археологія — наука, здатна призвести до крові. Що підтверджують і події осені 96-го року, коли у сутичках, які спалахнули раптово, загинули десятки ізраїльтян і арабів.
А все через те, що якесь ізраїльське начальство дозволило відчинити двері з безодні...
ЯКЩО РОЗКОПАТИ ПАГОРБ...
«На семи пагорбах, на семи вітрах...», — співає Розенбаум про Єрусалим. Цей пагорб завжди здіймався над іншими, і саме на ньому в незапам’ятні часи цар Соломон поставив перший Храм — найбільшу святиню єврейського народу. Століттями на Єрусалим та його Храм хвиля за хвилею накочувалися війни, доки нарешті Храм не був зруйнований. Через 400 років іудеям вдалося відновити державу, й на тому ж місці був збудований новий храм. Це було років за сто — двісті до початку Нової ери, у часи Хасмонеїв. Їх змінили римляни, котрі багато разів вогнем і мечем пройшлися по маленькій, але надзвичайно непокірній провінції. Вони по-господарському розчищали місця для своїх палаців, але Храму не зачепили. Цар Ірод, що чимось нагадував російського царя Петра — і жорстокістю, і будівельним зудом, — обніс Старе місто величезним кам’яним муром. Цей мур, і ворота в ньому, і криві, вузькі, подекуди мощені провулки, бачили Ісуса, який в’їжджав до міста, знущання натовпу над ним і смерть на хресті.
Європейські мандрівники, які ще з початку минулого століття таємно проникали до мусульманського Єрусалиму, побачили зовсім інше місто — земляне, провінційне, з мечетями, що блищать позолотою, і напівзруйнованими християнськими храмами. Першим європейцем, що прокрався до Міста в арабському строї, був іспанець Лібліх, розвідник Наполеона. У 1807 році він склав докладний опис Єрусалиму для Наполеона, котрий поклав на нього око. Проте й він, і російський генерал Норов, що потрапив до Іудеї 1835 року, і інші мандрівники залишили тільки зовнішній опис Святого міста. Серйозні наукові дослідження, в тому числі й перші розкопки, починаються лиш у 60-х роках. Спочатку італійський архітектор Армато П’єротті, потім два англійці, два Чарльзи — Вільсон і Воррен — виявляють потайні підземелля, ходи та цілі зали, біля зовнішньої, Західної стіни Міста, тієї самої, що нині відома як Стіна Плачу. Тут, у невеликому приміщенні, відомому як Віслючий хлів, був розчищений вхід до катакомб — довгий підвальний коридор, який спочатку тягнеться у бік Стіни плачу.
Пошуки англійців викликали у мусульманських владик крайнє незадоволення. Незабаром вхід до катакомб був замурований наглухо, і дослідження припинилися.
Тільки після утворення держави Ізраїль та Шестиденної війни 1967 року, коли Старе місто перейшло під управління Ізраїлю, археологам знов було дозволено стати до роботи. Уже 1968 року вчені розібрали камені, які охороняли вхід до безодні. Вони, звіряючись із описами Вільсона та Воррена, знову пройшли загадковими підземними ходами. Особливо їх цікавила можливість проникнути до підземелля самого Храму, в печери, де, за переказами, були сховані скарби древніх іудеїв. У тій скарбниці могли зберегтися найбільші історичні та релігійні святині єврейського народу: корона царя Давида, меч Соломона, а також Скрижалі Заповіту. Час від часу виникають чутки, що хтось їх уже знайшов. Але Храмова гора поки свято зберігає свої таємниці.
ВХІД ДО БЕЗОДНІ ПОЧИНАЄТЬСЯ У ВІСЛЮЧОМУ ХЛІВІ
Я потрапив до Єрусалиму в дні, коли з бруківок на Хресному шляху щойно змили кров загиблих, і ходити мусульманськими кварталами не рекомендувалося. Однак історія Святого міста була вище за будь-які побоювання, і мені вдалося потрапити в останню екскурсію тунелем Хасмонеїв, проведену кращим, напевно, екскурсоводом Єрусалимa — Мариною Фельдман.
Досліджена частина тунелю Хасмонеїв ділиться надвоє. Перша його частина, приблизно 250 метрів, іде вздовж Західної стіни Старого міста (продовження Стіни плачу). А друга, близько 200 метрів, — це і є сам тунель, який розташований під нинішнім арабським кварталом і викликає таку різку реакцію мусульман.
Отже, з Віслючого хліва ми з вами спускаємося у довгий підвальний коридор, що йде просто до Стіни плачу. Вчені припускають, що це — частина Царського підземного ходу — галереї, котра з’єднувала колись Вежу Давида з Першим Храмом. Завершується ця частина ходу великою печерою, названою ще Ворреном Залом Хасмонеїв. Стіни ходу видовбані прямо в породі, у славнозвісному єрусалимському рожевуватому вапняку.
Ми спускаємося дедалі глибше. Подекуди видно стіни, а може, підмурівки будівель, їх датують приблизно першим-другим століттями до нашої ери. До одного з цих залів Воррен, який був масоном, приводив своїх друзів — «вільних каменярів». Тому печера так і називається — Зал масонів.
Хід впирається у стіну, вимурувану з гігантських кам’яних брил. Він вийшов із материкової породи у рів, що оточував Місто. Знову спуск. Ми вже на 6 — 8 метрів нижче за рівень нинішньої бруківки, а до основи стіни ще далеко: вона йде углиб майже на 20 метрів! Колосальні блоки, з яких вона складена, справляють враження: висота їх до трьох з половиною метрів, а довжина — до дванадцяти!
Хід час від часу розширяється. Під ногами — бруківка часів царя Ірода, над головою арочне склепіння. Одна з арок, найвища, носить ім’я першовідкривача, Вільсона. Ми проходимо повз старі водосховища, каменоломні. Найцікавіша — Печерна синагога. Свідоцтва про неї знайдені в Каїрській генізі (геніза — місце поховання старих книг, що стали непридатними. Євреї звичайно не знищували їх, а ховали під підлогою своїх синагог). Згідно з документами, після руйнування Другого Храму, євреям було заборонено молитися в домах Господніх (тобто синагогах), і вони влаштували собі молільню в підземеллі, неподалік від наріжного каменю Іродової стіни.
У пізніші часи євреїв вигнали і з Печерної синагоги. А потім мусульмани переобладнали її під водосховище.
З відкриттям тунелю вчені вперше побачили зал, який, на їх думку, і є Печерною синагогою — тією самою, в якій євреї молилися майже чотириста років, із часів завоювання Єрусалима халіфом Омаром аж до нашестя хрестоносців 1089 року.
ПІД МУСУЛЬМАНСЬКИМ КВАРТАЛОМ
Ми вийшли до скелі. Прямо в неї впираються наріжні камені Ірода. Однак скеля оброблена так, наче складена з кам’яних блоків: на скельній породі висікли іродову кладку. Є поряд і іродова бруківка. Це говорить про те, що колись на цьому рівні знаходилася міська вулиця. Мусульмани ж будували свої будинки на руїнах єврейської історії, а над нашими головами давно вже шумить арабський квартал.
Ось, до речі, нагадування про дні сьогоднішні. Від головного ходу відгалужується коридор, який приводить до сходів угору. Коли піднятися ними й минути міцні залізні двері — ми опинимося посеред арабської частини Єрусалима, на Віа Долороза. Так-так, просто на Хресному шляху, що ним, як розповідають тепер екскурсоводи, Христос ішов на Голгофу. Символічно, що залізні двері з підземелля виводять нас до того самого місця, де Ісус зазнав засудження натовпу: «Розіпни! Розіпни його!» Тут його і батожили — буквально навпроти, в десяти кроках від нинішніх залізних дверей. Саме звідси поніс Він свій хрест на Голгофу.
Втім, та древня бруківка, що зберігала відбитки босих ніг Спасителя, знаходиться на багато метрів нижче нинішньої бруківки, вже витертої мільйонами черевиків прочан і туристів. Сьогодні Віа Долороза чудово освоїли арабські торговці, перетворивши на суцільний ринок, де на мандрівників із обох боків вузької вулички чекає каскад спокус у вигляді талісманів і амулетів, сувенірів і листівок, одягу та дивовижних, пекучих східних страв. Стіни до другого поверху обвішані майками, брюками, на вуличних лотках громадяться піраміди черевиків та сумок, — ну, чистий тобі Троєщинський ринок, а не Xресний шлях! Різниця, мабуть, у тому, що тут наполегливі араби намагаються всучити вам чи то аметистове намисто, чи то підозрілої «старовини» мідну посудину, і белькочуть усіма мовами одночасно: від арабської та івриту до англійської і російської.
А посеред лавок наче б то безтурботно прогулюються парубки в захисній формі, з величезними автоматами, страхітливими швидше своїм виглядом, ніж придатністю до реального бою в місті. Це «бетахонщики» — ізраїльська поліція, служба безпеки. У екзотичному арабському кварталі за зовнішнім спокоєм таїться дика напруга — протистояння непримиренної палестинської опозиції і євреїв. Саме на цю бруківку не раз проливалася кров під час нещодавніх зіткнень, і причиною їх були ті самі маленькі залізні двері в стіні, навпроти місця, де засудили Христа.
А, власне, чому араби так заперечують існування цього тунелю Хасмонеїв? Адже відкритий він іще 140 років тому! Чому вони проти туристів, які й так тисячами проходять кожен день тими самими арабськими кварталами Старого міста, розкриваючи роти й гаманці? Адже більше туристів — більше навару!
Ось у цьому і є корінь проблеми. Нові туристи, піднявшись із тунелю Хасмонеїв до арабського кварталу, знатимуть, що араби тут з’явилися пізніше, а вся історія — на двадцять метрів углиб — єврейська, потім римська, християнська... Однак у політиків свої розклади. І одного вересневого дня прочинилися двері з безодні, і не було на цих дверях у ту хвилину магічного мідного кільця...