Школа має вчити думати

Що для цього мають зробити батьки, учні та вчителі — у розмові з педагогом-новатором Василем ДЯКОВИМ

Якби все, що розповів авторці вчитель Василь Дяків, у якомусь недалекому майбутньому озвучував би міністр освіти та науки, можливо, нашому безкінечному реформуванню освіти настав би кінець. Успішний, ефективний, зрозумілий учням, батькам та учителям і — з хорошими результатами.
   Про Василя Дякова не так давно дізналася вся країна як про переможця премії Global Teacher Prize Ukraine-2020 (із 2017 року пошуками та преміюванням учителів-новаторів займається громадська спілка «Освіторія»). Це швидше визнання, що чекало свого часу. Адже за плечима вчителя історії та громадянського суспільства із міста Заліщики, що на Тернопільщині, багато інших нагород, а ще понад 60 учнів-переможців конкурсів Малої академії наук... Та що важливо нині, його бачення освітніх змін відповідає вимогам часу та нинішнім викликам. Тільки от цього не дуже хочуть чути там, де приймаються ключові рішення. Власне, часто вчителів-новаторів воліють не помічати, не чути і робити вигляд, що проблеми й так вирішуються. Тому Василь Дяків працює на низовому рівні, поступово рухаючись до своєї мрії — реформувати систему освіти так, аби учитель став прикладом свободи і відповідальності для учнів. Чи далеко ми від мрії заслуженого вчителя України, переможця премії Global Teacher Prize Ukraine-2020 Василя ДЯКІВА?

— Пане Василю, від Вашого преміювання минуло ще не так багато часу, та все ж, чи відбулися певні зміни у професійному житті? Чи не виникло проблеми відторгнення чи несприйняття серед колег, як, приміром, було з учителькою-реперкою Ольгою Халепою?

— Оскільки я продовж своєї педагогічної діяльності брав участь у десяти різноманітних конкурсах, досягав високих результатів, у 2019 році став заслуженим вчителем України як переможець «Учитель року-2019», то для мого середовища це було прийнятним. Це не було одномоментним та випадковим, це швидше було системним явищем. Щодо мене якогось несприйняття не було. Мій підхід такий: якщо людина каже — чому не я? То відповідь проста — бери і роби. Кожен може спробувати реалізувати себе і дійти до певних вершин. У кожної людини є свої пріоритети. Поєднати їх часто буває складно на високому рівні. Якщо для когось пріоритет — це сім’я, це його право. Також у кожного є розуміння того, наскільки хочеться реалізувати себе саме в педагогічній сфері, тому для мене це нормально. Але в загальному у мене нічого не змінилося.

«ІЗ 20 ПРЕДМЕТІВ У СТАРШІЙ ШКОЛІ ТРЕБА ОЦІНЮВАТИ 8»

— До речі, Ви розповідали в інтерв’ю «Освіторії», що після перемоги плануєте написати свої пропозиції та бачення, що змінювати в системі освіти. Чи готували ці пропозиції, надсилали їх у Міністерство освіти і науки? Чи була якась комунікація з міністром та МОН загалом?

— Звичайно, моя пропозиція залишається в силі — щоб із 20 предметів у старшій школі оцінювалося вісім, а решта стали курсом за вибором чи як варіативна частина. Від імені учителів, що увійшли до топ-10 Global Teacher Prize Ukraine-2020, ми написали листа до Міносвіти. Після цього результатів та комунікації немає. До речі, у 2019 році, коли була зустріч освітян із Президентом, на ній була присутня колишня міністр освіти Анна Новосад, я теж пропонував такий варіант розв’язку питання, який мав би трохи зменшити навантаження на старшокласників. У зв’язку з тим, що до 2027 року діє перехідний період, тоді має бути запущена профільна школа НУШ, то варто розцінювати цей проміжок часу як відкрите вікно можливостей. Це дає змогу апробувати за цей час нові програми чи курси, які б зменшили навантаження на учнів, щоб можна було увійти в нову систему без апробації, а з розумінням того, яка ефективність пропонованих методів. На жаль, цей процес комунікації (через офіс Президента. — Ред.) теж виявився неефективним.

Мене запрошували також на діалоговий майданчик, що відбувався у межах МОН України щодо запровадження Типових освітніх програм (ТОП) для 5—9 класів Нової української школи. У цій робочій групі по ТОП я був противником того, щоб у 8—9 класах було по сім-вісім уроків щодня. Я висловлював свої пропозиції щодо інтегрованого навчання, інтегрованих курсів. Я не страждаю предметним шовінізмом. Мене цікавить те, щоб дитина вийшла з набором певних алгоритмів, компетентностей, щоб вона в житті могла реагувати на виклики та їх вирішувати. Щодо інтегрованих курсів, то в ТОП вони не є рівноправними. Для предметів є певна кількість годин, а для інтегрованих курсів цього нема. Звичайно, у пояснювальній записці прописано те, що кількість годин може не перевищувати максимальну суму. Але якщо писати програму інтегрованого курсу, ми неминуче будемо наштовхуватися на ці години. Бо умовно за дві години ти можеш більше, ніж за одну. По-друге, адміністрація школи, готуючи свою освітню програму, буде орієнтуватися насамперед на ті навчальні предмети, навпроти яких вказані конкретні години.

Проблема також у тому, що директорів треба навчити та спонукати до того, щоб вони навчилися розробляти освітні програми свого закладу освіти, аби можна було зробити меншим навантаження на учня. А також необхідно готувати фахівців з інтегрованого навчання. Бо у нас немає наразі жодного закладу вищої педагогічної освіти, де б готували спеціалістів для викладання інтегрованих курсів. Навіть якщо директор погодиться запроваджувати інтегровані курси — то хто їх буде читати? Приміром, з природничників? До речі, ця проблема вже існує. У 5-х класах за сучасною програмою є предмет природознавства. А який спеціаліст повинен його читати? Бо інтегрований курс — це щось інше, ніж просто предмет. Якщо, наприклад, доручити фізику читати природознавство, то він буде краще викладати близькі йому теми, а не теми з географії, біології, хімії, які теж є у програмі.

Директорат дошкільної, шкільної, позашкільної та інклюзивної освіти МОН України у відповідь на ці пропозиції сказав, що «ведеться робота». Взагалі позиція органів державного управління освітою в тому, що вони подають загальну тезу, а конкретики нема. Якщо ведеться робота — то з ким, яка саме? Тобто пропозиція щодо зменшення кількості годин не врахована. Хоча представники міністерства у приватних розмовах кажуть, що тривалість навчального року у європейських країнах не 35 тижнів, як у нас, а 38—39. Тобто у них більша кількість робочих тижнів, і ці години можна «розкидати» на ці тижні. МОН не хоче обговорювати це питання, хоча у нас у період реформ повинен пройти період турбулентності, коли приймаються непопулярні рішення зі стратегічним баченням на перспективу.

Якщо державні чиновники хочуть діяти як політики, то хочуть сподобатися всім. Якщо хочуть діяти як державники, то треба приймати непопулярні рішення, а цього якраз ніхто не хоче.

Тобто зараз питання про скорочення предметів другий рік під сукном, питання перевантаження учнів 5-9 класів — теж під сукном, інтегровані курси — відповідь така, що проводиться діалог.

«ЗА РІК ПАНДЕМІЇ В ІТАЛІЇ ТА АНГЛІЇ ЗАТВЕРДИЛИ СИСТЕМИ ТЬЮТОРСТВА, У НАС ЖЕ НЕМА МОЖЛИВОСТЕЙ ДЛЯ ЄВРОПЕЙСЬКОСТІ»

— Я так розумію, що Ваша позиція під час цих чиновницьких зустрічей полягала в тому, щоб відстояти інтереси учнів, але цього не хочуть чи не розуміють чиновники? Не хочуть чути думки вчителів, які можуть і хочуть ці зміни впроваджувати?

— Наведу простий приклад. В Італії та у Великій Британії, Англії зокрема, за рік пандемії вищими педагогічними навчальними закладами розроблені, затверджені та впроваджені програми тьюторства. Тьютори допомагають тим учням, які відстають у силу певних обставин. Це, зокрема, в Італії старшокурсники. Тобто там зреагували на це оперативно. Потрібно зрівняти можливості дітей щодо опанування знань. За кордоном це зрозуміли і розробили механізм для вирішення цього виклику. В Англії підготували старшокурсників, які теж пішли до тих дітей, які не мають доступу до Інтернету, до соціально незахищених категорій, до тих, хто має соціальну дезадаптацію. Це приклад — як можна позичати велосипед у сусіда і не винаходити свій. Це питання теж не розглядається на рівні співпраці МОН України та вищих педагогічних закладів освіти.

Ще є така річ, що, мовляв, ви розбурхуєте суспільну думку щодо кількості годин, за кордоном їх більше. Але, як я вже згадував, там більша кількість навчальних тижнів. І діти мають повний навчальний день у школі, відповідно, є приміщення, де можна якісно та ефективно проводити уроки, де можна відпочити, пограти у баскетбол, побути у бібліотеці, посидіти у їдальні, тобто є можливість, де у школі подітися, бо школа до всього пристосована.


ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

У нас є «Санітарний регламент», який визначає, яке має бути приміщення для класу і яка має бути в ньому кількість учнів. Але кількість дітей у класі — а їх може вчитися як 20, так і 30, і 40 — частіше за все не відповідає визначеним нормам. І виходить розбіжність між впровадженням положень «Санітарного регламенту» та їхнім дотриманням-недотриманням. Якщо площа класного приміщення не відповідає нормам, то дитина не може себе психологічно та соціально адаптувати. Я пропонував, що варто запроваджувати санітарний регламент для тих будівель, які зведені з такого-то року. Але питання в іншому — чи проводить МОН чи МОЗ моніторинг перед тим, як затверджувати цей документ? Я, проводячи мотиваційну лекцію в Київському університеті імені Бориса Грінченка, питав студентів, чи знають вони, що відповідно до Закону має бути 24 учні у початковому класі НУШ? Вони здивувалися, бо ходили на практику у класи, де 30—35 дітей. Тому питання в тому — якщо закон визначає, що повинно бути не більше за 24 учні, а є 30-35, то хто за це буде відповідати і яка ефективність цього процесу?

Тобто «Санітарний регламент» написаний під європейські стандарти. Але значна частина приміщень закладів освіти йому не відповідає. І як його дотримуватись? У МОН кажуть, що це питання мають вирішувати засновники освітніх закладів. Але на місцях все залежить від бюджетів, хтось може це питання вирішити, а хтось ні. Тобто у нас нема можливостей закладати систему європейськості, тому що неоднакові можливості бюджетів територіальних громад.

«ТРЕБА ПОЗБУТИСЯ МОНОПОЛІЇ КЛАСНО-УРОЧНОЇ СИСТЕМИ, ЩОБ БАТЬКИ РОЗУМІЛИ, НАВІЩО ДІТЯМ ВЗАГАЛІ ШКОЛА ТА ОСВІТА»

— У продовження теми дистанційної освіти. Зараз скасували ДПА для 4 класів, для 11 — у парламенті ще вирішують. Натрапляла на таку думку, що скасуванням ДПА у старшій школі міністерство уникає результатів дистанційного навчання, не хоче бачити його провалів та мінусів. Ви згодні з цим?

— Це комплексне питання. У нас переважає класно-урочна система. Чи всім дітям підходить вона? Питання риторичне. Хто має взагалі визначити, що ця дитина може чи не може ефективно працювати в класі? Звичайно, відповідальність несуть батьки. На підтвердження цього Національна академія педагогічних наук могла б провести дослідження, які критерії соціалізації, психічного розвитку мають стати підставою для навчання дитини у конкретному класі.

Більшість батьків бачать школу як соціальний заклад не для здобування освіти, компетентностей, а просто для перебування у ньому. Батьки перекладають практично усю відповідальність на школу. Тому є перша проблема — педагогізація батьків, яка мала б доступно пояснити, які форми здобуття освіти пропонує держава і яким чином її можна реалізувати.

Тобто МОН України запропонувало інші форми здобуття освіти — індивідуальну, екстернатну, вечірню, заочну, домашню, але зберігається монополія на класно-урочну систему. Доки це не зміниться, ефективного освітнього процесу не буде. МОН України повинно дати поштовх до того, щоб батьки почали задумуватися над тим, чи їхнім дітям комфортно у класно-урочній системі. Існує у суспільній свідомості ще така думка, якщо дітей одного віку зібрати всіх в один клас, то так відбуватиметься соціалізація. Але діти успішно соціалізуються там, де їм цікаво, а чи цікаво їм у школі — питання відкрите. Тому треба позбутися монополії класно-урочної системи, щоб батьки брали на себе повністю чи частково відповідальність, розуміли, навіщо дітям взагалі школа та освіта і як найефективніше дитині її здобувати.

Якщо брати дистанційну освіту, яка не є дистанційно, а просто класно-урочною системою з використанням електронних носіїв, то вона нікого не повинна змушувати проводити всі вісім уроків в онлайн. І знову виникає питання — чи є дослідження, як впливає на здоров’я дитини та педагога така форма навчання? МОН же укладало меморандум про співпрацю з Національною академією педагогічних наук, у рамках якого можна було б з’ясовувати подібні речі. До речі, в Англії ще у 2006 році був саме такий підхід, тобто міністерство освіти давало запит на дослідження певних освітніх аспектів. От у нас довго чекали на дослідження PISA. Але невже за 30 років наша Національна академія педагогічних наук не могла згенерувати національного дослідження, яке б показало наші компетентності та стан справ в освіті для самих себе упродовж всього періоду незалежности України?

Не можна радити щось на загал, коли в кожного вчителя є свої пріоритети. Але існують вікна можливостей: або ти намагаєшся створити у них свою систему, намагаєшся донести щось зсередини, якщо це, звісно, у пріоритеті, або не робиш нічого. Тобто має бути ціль, стратегія — навіщо я в освіті. Якщо для того, щоб заробляти гроші, то люди будуть просто шукати можливості їх заробити. Якщо щось змінити — то буде інший підхід до діяльності. Бо є вчителі-майстри та вчителі-ремісники. Перші бачать якийсь концепт, а інші — живуть сьогоденням. І це теж їхнє право.
Якщо буде поступ уперед у спілкуванні, у комунікації, у налагодженні взаємодії, у пошуках компромісів, то буде й результат. Найважче — що вчителів треба виховувати стратегами. Треба формувати патріотів, новаторів та особистостей, якщо ти покажеш на власному прикладі, що ти це робиш і тобі небайдуже, то певна частина дітей буде переймати це теж

Таким чином, скасування ДПА — це добре у тому плані, що суспільство хоче убезпечитися у часи пандемії та поширення ковіду. Але всі ці проблеми лишаються. Бо чи всі діти вмотивовані вчитися? Якщо ні, це означає, що відбувається спонтанно природний відбір або у школі, або в іншій формі навчання. Значна частина дітей не хоче вчитися. Приміром, у Португалії обов’язкове навчання лише до 6-го класу. Далі держава пропонує не вмотивованій навчатися дитині можливості реалізувати свої здібності в інший спосіб. А в українській системі освіти всіх дітей змушують учитися та здобувати освіту до 17 років.

«ІСНУЄ ПОТРЕБА У СТВОРЕННІ КОМУНІКАЦІЙНОГО МАЙДАНЧИКА МІЖ МОН ТА БАТЬКАМИ»

— У якій формі тоді мав би існувати трикутник співпраці «батьки-учні-школа»?

— Я намагаюся акцентувати увагу на важливості різних платформ комунікації. Чому б не зробити на «Громадському» освітню програму якраз для такої співпраці. Для цього необхідно докласти зусиль та мати стратегію освіти, і говорити не про хайпові речі, а про конкретику, а це потребує вимірів, досліджень, конструктивного діалогу. От кажуть, наші школи переповнені — проведіть дослідження та говоріть конкретними цифрами. Яка ефективність 7-8 уроків — проведіть дослідження, може, батьки «перебільшують», що дітям це важко. Тобто зараз є потреба у створенні такого системного комунікаційного майданчика. Але на ньому треба говорити конкретно, а не загально.

А це б давало можливість батькам відчувати свою значимість, бо вони кажуть — складна програма, у дітей багато уроків, то зреагуйте на ці заклики. Але в нас нема платформи комунікації, нема параметрів, які питання можна та необхідно обговорювати на таких майданчиках. Саме реалізація МОН України пропозицій батьків щодо покращення освітнього процесу дітей дала б змогу батькам усвідомлено ставитися до освіти в цілому і розуміти її призначення. Це привело б до автоматичного перенесення частини відповідальности на батьків і підвищення авторитету освітніх закладів. 

Якщо наші діти центеніали, вони можуть бути зосередженими лише 7-10 хвилин, то де дослідження — скільки дитина може сприйняти за урок інформації? Якщо дитина читає TikTok, Instagram, Facebook, то це ж не дві-три сторінки у параграфі, а три-чотири рядки. Таким чином інформація має бути закладеною у ці кілька рядків. І часто ми, педагоги,  стаємо тлумачами підручника. Із трьох сторінок тексту робимо кілька слайдів, щоб дитина засвоїла матеріал. Бо діти не читають весь параграф. От у 10-му класі із п’яти сторінок параграфу почитають те, що виділено жирним. А ми стаємо тлумачами отих сторінок, переводимо їхній зміст в образи, картинки, карти, постаті, шукаємо відео.

До речі, я у складі команди Всеукраїнської асоціації викладачів історії та суспільних дисциплін «Нова Доба» працював над розробкою інтерактивного навчального посібника.  Ми намагалися втиснути інформацію про теми Другої світової війни для учнів 10—11 класів у межах 200—300 слів. Звичайно, викидали десь емоційні речі, це було тяжко, ми вклалися у межах 400—500 слів. Але ми виходили з того — як дитина це сприймає. Хоча на сьогодні критеріїв підручників ніхто не виписує. Колись була експертиза підручників саме на основі базових досліджень із психології, педагогіки, зараз цього нема. Тому ситуація з підручниками теж кризово-кепська, бо нема платформ, приміром, з історії, яку дату, подію варто вписувати у підручник, скільки їх необхідно, як викладати історію в цілому і які мета та результат її опанування учнями.

«ЕФЕКТИВНІСТЬ НЕ В НАРАТИВІ, А В ТОМУ, ЩОБ ДИТИНА САМА ПРИЙШЛА ДО ПЕВНИХ ВИСНОВКІВ»

— До речі, розкажіть, як викладаєте історію, громадянську освіту — як балансуєте у подачі предмету, аби не наситити урок власними судженнями, об’єктивністю, але разом з тим навчати учнів критичному мисленню?

— У мене ще з 2001 року була теза, що до школи ходять, аби навчитися думати. По сьогодні я так і організовую навчальний процес. Кажу дітям під час уроку, що зараз у вас буде найважчий процес — думати. Я не прихильник наративу, коли в історії тобі все викладуть на тарілочці. Ми пам’ятаємо, що доки людина не проговорить, не відрефлексує певну тему, то все піде впусту. Маючи профільний предмет, можу викладати предмет три години на тиждень. Зараз проходимо у 10-му класі складні теми ХХ століття. Треба показати, як Україна сприймалася агресорами, як реагувала на це, чому не стала незалежною у результаті Української національно-демократичної революції 1917—1922 років, чому проголосила незалежність у березні 1917 року. Мені тут дуже подобається працювати за посібником «Історія епохи очима людини». Він складається якраз з історичних джерел. Дітей треба вчити працювати з джерелами, а щоб їх опрацьовувати, потрібен час, тому найкращий варіант, коли для предмету є 4—5 годин на тиждень. Тож ефективність не в наративі, а в тому, щоб дитина сама прийшла до певних висновків. І треба показувати негативні та позитивні сторони історії, не однобоко та тенденційно. Це робити складно.

Не можна говорити, що все у світі однозначно. Звичайно, агресія — це агресія. Але, наприклад, більшовицька влада, яка прийшла на терени Західної України, українізація освіти, безкоштовне медичне обслуговування — це позитивні аспекти політики, а те, що закривали, знищували, чинили репресії проти національно свідомих українців — це негативні та трагічні події. І що ж переважає у цьому — «плюс» чи «мінус»? Тоді кожен починає висловлювати власну думку, озвучувати свою позицію, що дуже важливо. Нехай ті думки будуть суперечливі, але в цьому якраз бажання мислити. Бо часто-густо, коли дитина приходить до школи, знає, що вже є готові «ярлички» та думки, які вкладуть у голову. А щоб їй виробити власну позицію, питання, яке кожен вчитель вирішує, виходячи зі своїх принципів?

«УЧИТЕЛІВ ТРЕБА ВИХОВУВАТИ СТРАТЕГАМИ»

— Проблема ще й у тому, що ЗНО з історії України — більше фактологічне. І виникає суперечність між тим, що я хочу навчити дитину думати, коли дитина бачить процес, що є причинами, а що наслідком, бо це більший плюс, ніж запам’ятовування дат. Втримати масив інформації в голові — нереально, треба шукати причиново-наслідкові зв’язки.

Разом з тим Всесвітній економічний форум визначив основні компетентності, які роблять успішною сучасну людину. Знову питання. Наші програми, які зараз є, яким чином допомагають реалізувати ось ці речі, про які говорить світ? Я дітям це питання поставив у 9 класі, вони із 20 предметів максимум назвали чотири-п’ять: іноземну точно, українську через раз, історію через два-три рази, математику, основи здоров’я та фізкультуру. А інші предмети навіщо? Хто це досліджує?

Нереагування на всі ці запити та виклики часто перетворює вчителів на користувачів та споживачів. Ми креативимо в методиці, але не в стратегіях. Бо не бачимо загальної картинки реформування освіти, конкретики ж немає. А МОН України бачить вчителів як ресурс, який можна використовувати. Це означає, що від тебе нічого не залежить.

— Зважаючи на всі ці виклики, яка роль наразі вчителя у цій ситуації невизначеності, постійного реформування? Що може робити вчитель у цих умовах і яка його сьогодні місія?

— Не можна радити щось на загал, коли в кожного вчителя є свої пріоритети. Але існують вікна можливостей: або ти намагаєшся створити у них свою систему, намагаєшся донести щось зсередини, якщо це, звісно, у пріоритеті, або не робиш нічого. Тобто має бути ціль, стратегія — навіщо я в освіті. Якщо для того, щоб заробляти гроші, то люди будуть просто шукати можливості їх заробити. Якщо щось змінити — то буде інший підхід до діяльності. Бо є вчителі-майстри та вчителі-ремісники. Перші бачать якийсь концепт, а інші — живуть сьогоденням. І це теж їхнє право.

Якщо буде поступ уперед у спілкуванні, у комунікації, у налагодженні взаємодії, у пошуках компромісів, то буде й результат. Найважче — що вчителів треба виховувати стратегами. Треба формувати патріотів, новаторів та особистостей, якщо ти покажеш на власному прикладі, що ти це робиш і тобі небайдуже, то певна частина дітей буде переймати це теж.

Р.S. Премію для вчителів-новаторів Global Teacher Prize Ukraine цього року розпочато знову. Номінувати улюбленого вчителя чи заповнити анкету самому, якщо ви педагог, можна на сайті https://globalteacherprize.org.ua.

Школа має вчити думати

Школа має вчити думати

Що для цього мають зробити батьки, учні та вчителі — у розмові з педагогом-новатором Василем ДЯКОВИМ

Якби все, що розповів авторці вчитель Василь Дяків, у якомусь недалекому майбутньому озвучував би міністр освіти та науки, можливо, нашому безкінечному реформуванню освіти настав би кінець. Успішний, ефективний, зрозумілий учням, батькам та учителям і — з хорошими результатами.
   Про Василя Дякова не так давно дізналася вся країна як про переможця премії Global Teacher Prize Ukraine-2020 (із 2017 року пошуками та преміюванням учителів-новаторів займається громадська спілка «Освіторія»). Це швидше визнання, що чекало свого часу. Адже за плечима вчителя історії та громадянського суспільства із міста Заліщики, що на Тернопільщині, багато інших нагород, а ще понад 60 учнів-переможців конкурсів Малої академії наук... Та що важливо нині, його бачення освітніх змін відповідає вимогам часу та нинішнім викликам. Тільки от цього не дуже хочуть чути там, де приймаються ключові рішення. Власне, часто вчителів-новаторів воліють не помічати, не чути і робити вигляд, що проблеми й так вирішуються. Тому Василь Дяків працює на низовому рівні, поступово рухаючись до своєї мрії — реформувати систему освіти так, аби учитель став прикладом свободи і відповідальності для учнів. Чи далеко ми від мрії заслуженого вчителя України, переможця премії Global Teacher Prize Ukraine-2020 Василя ДЯКІВА?

— Пане Василю, від Вашого преміювання минуло ще не так багато часу, та все ж, чи відбулися певні зміни у професійному житті? Чи не виникло проблеми відторгнення чи несприйняття серед колег, як, приміром, було з учителькою-реперкою Ольгою Халепою?

— Оскільки я продовж своєї педагогічної діяльності брав участь у десяти різноманітних конкурсах, досягав високих результатів, у 2019 році став заслуженим вчителем України як переможець «Учитель року-2019», то для мого середовища це було прийнятним. Це не було одномоментним та випадковим, це швидше було системним явищем. Щодо мене якогось несприйняття не було. Мій підхід такий: якщо людина каже — чому не я? То відповідь проста — бери і роби. Кожен може спробувати реалізувати себе і дійти до певних вершин. У кожної людини є свої пріоритети. Поєднати їх часто буває складно на високому рівні. Якщо для когось пріоритет — це сім’я, це його право. Також у кожного є розуміння того, наскільки хочеться реалізувати себе саме в педагогічній сфері, тому для мене це нормально. Але в загальному у мене нічого не змінилося.

«ІЗ 20 ПРЕДМЕТІВ У СТАРШІЙ ШКОЛІ ТРЕБА ОЦІНЮВАТИ 8»

— До речі, Ви розповідали в інтерв’ю «Освіторії», що після перемоги плануєте написати свої пропозиції та бачення, що змінювати в системі освіти. Чи готували ці пропозиції, надсилали їх у Міністерство освіти і науки? Чи була якась комунікація з міністром та МОН загалом?

— Звичайно, моя пропозиція залишається в силі — щоб із 20 предметів у старшій школі оцінювалося вісім, а решта стали курсом за вибором чи як варіативна частина. Від імені учителів, що увійшли до топ-10 Global Teacher Prize Ukraine-2020, ми написали листа до Міносвіти. Після цього результатів та комунікації немає. До речі, у 2019 році, коли була зустріч освітян із Президентом, на ній була присутня колишня міністр освіти Анна Новосад, я теж пропонував такий варіант розв’язку питання, який мав би трохи зменшити навантаження на старшокласників. У зв’язку з тим, що до 2027 року діє перехідний період, тоді має бути запущена профільна школа НУШ, то варто розцінювати цей проміжок часу як відкрите вікно можливостей. Це дає змогу апробувати за цей час нові програми чи курси, які б зменшили навантаження на учнів, щоб можна було увійти в нову систему без апробації, а з розумінням того, яка ефективність пропонованих методів. На жаль, цей процес комунікації (через офіс Президента. — Ред.) теж виявився неефективним.

Мене запрошували також на діалоговий майданчик, що відбувався у межах МОН України щодо запровадження Типових освітніх програм (ТОП) для 5—9 класів Нової української школи. У цій робочій групі по ТОП я був противником того, щоб у 8—9 класах було по сім-вісім уроків щодня. Я висловлював свої пропозиції щодо інтегрованого навчання, інтегрованих курсів. Я не страждаю предметним шовінізмом. Мене цікавить те, щоб дитина вийшла з набором певних алгоритмів, компетентностей, щоб вона в житті могла реагувати на виклики та їх вирішувати. Щодо інтегрованих курсів, то в ТОП вони не є рівноправними. Для предметів є певна кількість годин, а для інтегрованих курсів цього нема. Звичайно, у пояснювальній записці прописано те, що кількість годин може не перевищувати максимальну суму. Але якщо писати програму інтегрованого курсу, ми неминуче будемо наштовхуватися на ці години. Бо умовно за дві години ти можеш більше, ніж за одну. По-друге, адміністрація школи, готуючи свою освітню програму, буде орієнтуватися насамперед на ті навчальні предмети, навпроти яких вказані конкретні години.

Проблема також у тому, що директорів треба навчити та спонукати до того, щоб вони навчилися розробляти освітні програми свого закладу освіти, аби можна було зробити меншим навантаження на учня. А також необхідно готувати фахівців з інтегрованого навчання. Бо у нас немає наразі жодного закладу вищої педагогічної освіти, де б готували спеціалістів для викладання інтегрованих курсів. Навіть якщо директор погодиться запроваджувати інтегровані курси — то хто їх буде читати? Приміром, з природничників? До речі, ця проблема вже існує. У 5-х класах за сучасною програмою є предмет природознавства. А який спеціаліст повинен його читати? Бо інтегрований курс — це щось інше, ніж просто предмет. Якщо, наприклад, доручити фізику читати природознавство, то він буде краще викладати близькі йому теми, а не теми з географії, біології, хімії, які теж є у програмі.

Директорат дошкільної, шкільної, позашкільної та інклюзивної освіти МОН України у відповідь на ці пропозиції сказав, що «ведеться робота». Взагалі позиція органів державного управління освітою в тому, що вони подають загальну тезу, а конкретики нема. Якщо ведеться робота — то з ким, яка саме? Тобто пропозиція щодо зменшення кількості годин не врахована. Хоча представники міністерства у приватних розмовах кажуть, що тривалість навчального року у європейських країнах не 35 тижнів, як у нас, а 38—39. Тобто у них більша кількість робочих тижнів, і ці години можна «розкидати» на ці тижні. МОН не хоче обговорювати це питання, хоча у нас у період реформ повинен пройти період турбулентності, коли приймаються непопулярні рішення зі стратегічним баченням на перспективу.

Якщо державні чиновники хочуть діяти як політики, то хочуть сподобатися всім. Якщо хочуть діяти як державники, то треба приймати непопулярні рішення, а цього якраз ніхто не хоче.

Тобто зараз питання про скорочення предметів другий рік під сукном, питання перевантаження учнів 5-9 класів — теж під сукном, інтегровані курси — відповідь така, що проводиться діалог.

«ЗА РІК ПАНДЕМІЇ В ІТАЛІЇ ТА АНГЛІЇ ЗАТВЕРДИЛИ СИСТЕМИ ТЬЮТОРСТВА, У НАС ЖЕ НЕМА МОЖЛИВОСТЕЙ ДЛЯ ЄВРОПЕЙСЬКОСТІ»

— Я так розумію, що Ваша позиція під час цих чиновницьких зустрічей полягала в тому, щоб відстояти інтереси учнів, але цього не хочуть чи не розуміють чиновники? Не хочуть чути думки вчителів, які можуть і хочуть ці зміни впроваджувати?

— Наведу простий приклад. В Італії та у Великій Британії, Англії зокрема, за рік пандемії вищими педагогічними навчальними закладами розроблені, затверджені та впроваджені програми тьюторства. Тьютори допомагають тим учням, які відстають у силу певних обставин. Це, зокрема, в Італії старшокурсники. Тобто там зреагували на це оперативно. Потрібно зрівняти можливості дітей щодо опанування знань. За кордоном це зрозуміли і розробили механізм для вирішення цього виклику. В Англії підготували старшокурсників, які теж пішли до тих дітей, які не мають доступу до Інтернету, до соціально незахищених категорій, до тих, хто має соціальну дезадаптацію. Це приклад — як можна позичати велосипед у сусіда і не винаходити свій. Це питання теж не розглядається на рівні співпраці МОН України та вищих педагогічних закладів освіти.

Ще є така річ, що, мовляв, ви розбурхуєте суспільну думку щодо кількості годин, за кордоном їх більше. Але, як я вже згадував, там більша кількість навчальних тижнів. І діти мають повний навчальний день у школі, відповідно, є приміщення, де можна якісно та ефективно проводити уроки, де можна відпочити, пограти у баскетбол, побути у бібліотеці, посидіти у їдальні, тобто є можливість, де у школі подітися, бо школа до всього пристосована.


ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

У нас є «Санітарний регламент», який визначає, яке має бути приміщення для класу і яка має бути в ньому кількість учнів. Але кількість дітей у класі — а їх може вчитися як 20, так і 30, і 40 — частіше за все не відповідає визначеним нормам. І виходить розбіжність між впровадженням положень «Санітарного регламенту» та їхнім дотриманням-недотриманням. Якщо площа класного приміщення не відповідає нормам, то дитина не може себе психологічно та соціально адаптувати. Я пропонував, що варто запроваджувати санітарний регламент для тих будівель, які зведені з такого-то року. Але питання в іншому — чи проводить МОН чи МОЗ моніторинг перед тим, як затверджувати цей документ? Я, проводячи мотиваційну лекцію в Київському університеті імені Бориса Грінченка, питав студентів, чи знають вони, що відповідно до Закону має бути 24 учні у початковому класі НУШ? Вони здивувалися, бо ходили на практику у класи, де 30—35 дітей. Тому питання в тому — якщо закон визначає, що повинно бути не більше за 24 учні, а є 30-35, то хто за це буде відповідати і яка ефективність цього процесу?

Тобто «Санітарний регламент» написаний під європейські стандарти. Але значна частина приміщень закладів освіти йому не відповідає. І як його дотримуватись? У МОН кажуть, що це питання мають вирішувати засновники освітніх закладів. Але на місцях все залежить від бюджетів, хтось може це питання вирішити, а хтось ні. Тобто у нас нема можливостей закладати систему європейськості, тому що неоднакові можливості бюджетів територіальних громад.

«ТРЕБА ПОЗБУТИСЯ МОНОПОЛІЇ КЛАСНО-УРОЧНОЇ СИСТЕМИ, ЩОБ БАТЬКИ РОЗУМІЛИ, НАВІЩО ДІТЯМ ВЗАГАЛІ ШКОЛА ТА ОСВІТА»

— У продовження теми дистанційної освіти. Зараз скасували ДПА для 4 класів, для 11 — у парламенті ще вирішують. Натрапляла на таку думку, що скасуванням ДПА у старшій школі міністерство уникає результатів дистанційного навчання, не хоче бачити його провалів та мінусів. Ви згодні з цим?

— Це комплексне питання. У нас переважає класно-урочна система. Чи всім дітям підходить вона? Питання риторичне. Хто має взагалі визначити, що ця дитина може чи не може ефективно працювати в класі? Звичайно, відповідальність несуть батьки. На підтвердження цього Національна академія педагогічних наук могла б провести дослідження, які критерії соціалізації, психічного розвитку мають стати підставою для навчання дитини у конкретному класі.

Більшість батьків бачать школу як соціальний заклад не для здобування освіти, компетентностей, а просто для перебування у ньому. Батьки перекладають практично усю відповідальність на школу. Тому є перша проблема — педагогізація батьків, яка мала б доступно пояснити, які форми здобуття освіти пропонує держава і яким чином її можна реалізувати.

Тобто МОН України запропонувало інші форми здобуття освіти — індивідуальну, екстернатну, вечірню, заочну, домашню, але зберігається монополія на класно-урочну систему. Доки це не зміниться, ефективного освітнього процесу не буде. МОН України повинно дати поштовх до того, щоб батьки почали задумуватися над тим, чи їхнім дітям комфортно у класно-урочній системі. Існує у суспільній свідомості ще така думка, якщо дітей одного віку зібрати всіх в один клас, то так відбуватиметься соціалізація. Але діти успішно соціалізуються там, де їм цікаво, а чи цікаво їм у школі — питання відкрите. Тому треба позбутися монополії класно-урочної системи, щоб батьки брали на себе повністю чи частково відповідальність, розуміли, навіщо дітям взагалі школа та освіта і як найефективніше дитині її здобувати.

Якщо брати дистанційну освіту, яка не є дистанційно, а просто класно-урочною системою з використанням електронних носіїв, то вона нікого не повинна змушувати проводити всі вісім уроків в онлайн. І знову виникає питання — чи є дослідження, як впливає на здоров’я дитини та педагога така форма навчання? МОН же укладало меморандум про співпрацю з Національною академією педагогічних наук, у рамках якого можна було б з’ясовувати подібні речі. До речі, в Англії ще у 2006 році був саме такий підхід, тобто міністерство освіти давало запит на дослідження певних освітніх аспектів. От у нас довго чекали на дослідження PISA. Але невже за 30 років наша Національна академія педагогічних наук не могла згенерувати національного дослідження, яке б показало наші компетентності та стан справ в освіті для самих себе упродовж всього періоду незалежности України?

Не можна радити щось на загал, коли в кожного вчителя є свої пріоритети. Але існують вікна можливостей: або ти намагаєшся створити у них свою систему, намагаєшся донести щось зсередини, якщо це, звісно, у пріоритеті, або не робиш нічого. Тобто має бути ціль, стратегія — навіщо я в освіті. Якщо для того, щоб заробляти гроші, то люди будуть просто шукати можливості їх заробити. Якщо щось змінити — то буде інший підхід до діяльності. Бо є вчителі-майстри та вчителі-ремісники. Перші бачать якийсь концепт, а інші — живуть сьогоденням. І це теж їхнє право.
Якщо буде поступ уперед у спілкуванні, у комунікації, у налагодженні взаємодії, у пошуках компромісів, то буде й результат. Найважче — що вчителів треба виховувати стратегами. Треба формувати патріотів, новаторів та особистостей, якщо ти покажеш на власному прикладі, що ти це робиш і тобі небайдуже, то певна частина дітей буде переймати це теж

Таким чином, скасування ДПА — це добре у тому плані, що суспільство хоче убезпечитися у часи пандемії та поширення ковіду. Але всі ці проблеми лишаються. Бо чи всі діти вмотивовані вчитися? Якщо ні, це означає, що відбувається спонтанно природний відбір або у школі, або в іншій формі навчання. Значна частина дітей не хоче вчитися. Приміром, у Португалії обов’язкове навчання лише до 6-го класу. Далі держава пропонує не вмотивованій навчатися дитині можливості реалізувати свої здібності в інший спосіб. А в українській системі освіти всіх дітей змушують учитися та здобувати освіту до 17 років.

«ІСНУЄ ПОТРЕБА У СТВОРЕННІ КОМУНІКАЦІЙНОГО МАЙДАНЧИКА МІЖ МОН ТА БАТЬКАМИ»

— У якій формі тоді мав би існувати трикутник співпраці «батьки-учні-школа»?

— Я намагаюся акцентувати увагу на важливості різних платформ комунікації. Чому б не зробити на «Громадському» освітню програму якраз для такої співпраці. Для цього необхідно докласти зусиль та мати стратегію освіти, і говорити не про хайпові речі, а про конкретику, а це потребує вимірів, досліджень, конструктивного діалогу. От кажуть, наші школи переповнені — проведіть дослідження та говоріть конкретними цифрами. Яка ефективність 7-8 уроків — проведіть дослідження, може, батьки «перебільшують», що дітям це важко. Тобто зараз є потреба у створенні такого системного комунікаційного майданчика. Але на ньому треба говорити конкретно, а не загально.

А це б давало можливість батькам відчувати свою значимість, бо вони кажуть — складна програма, у дітей багато уроків, то зреагуйте на ці заклики. Але в нас нема платформи комунікації, нема параметрів, які питання можна та необхідно обговорювати на таких майданчиках. Саме реалізація МОН України пропозицій батьків щодо покращення освітнього процесу дітей дала б змогу батькам усвідомлено ставитися до освіти в цілому і розуміти її призначення. Це привело б до автоматичного перенесення частини відповідальности на батьків і підвищення авторитету освітніх закладів. 

Якщо наші діти центеніали, вони можуть бути зосередженими лише 7-10 хвилин, то де дослідження — скільки дитина може сприйняти за урок інформації? Якщо дитина читає TikTok, Instagram, Facebook, то це ж не дві-три сторінки у параграфі, а три-чотири рядки. Таким чином інформація має бути закладеною у ці кілька рядків. І часто ми, педагоги,  стаємо тлумачами підручника. Із трьох сторінок тексту робимо кілька слайдів, щоб дитина засвоїла матеріал. Бо діти не читають весь параграф. От у 10-му класі із п’яти сторінок параграфу почитають те, що виділено жирним. А ми стаємо тлумачами отих сторінок, переводимо їхній зміст в образи, картинки, карти, постаті, шукаємо відео.

До речі, я у складі команди Всеукраїнської асоціації викладачів історії та суспільних дисциплін «Нова Доба» працював над розробкою інтерактивного навчального посібника.  Ми намагалися втиснути інформацію про теми Другої світової війни для учнів 10—11 класів у межах 200—300 слів. Звичайно, викидали десь емоційні речі, це було тяжко, ми вклалися у межах 400—500 слів. Але ми виходили з того — як дитина це сприймає. Хоча на сьогодні критеріїв підручників ніхто не виписує. Колись була експертиза підручників саме на основі базових досліджень із психології, педагогіки, зараз цього нема. Тому ситуація з підручниками теж кризово-кепська, бо нема платформ, приміром, з історії, яку дату, подію варто вписувати у підручник, скільки їх необхідно, як викладати історію в цілому і які мета та результат її опанування учнями.

«ЕФЕКТИВНІСТЬ НЕ В НАРАТИВІ, А В ТОМУ, ЩОБ ДИТИНА САМА ПРИЙШЛА ДО ПЕВНИХ ВИСНОВКІВ»

— До речі, розкажіть, як викладаєте історію, громадянську освіту — як балансуєте у подачі предмету, аби не наситити урок власними судженнями, об’єктивністю, але разом з тим навчати учнів критичному мисленню?

— У мене ще з 2001 року була теза, що до школи ходять, аби навчитися думати. По сьогодні я так і організовую навчальний процес. Кажу дітям під час уроку, що зараз у вас буде найважчий процес — думати. Я не прихильник наративу, коли в історії тобі все викладуть на тарілочці. Ми пам’ятаємо, що доки людина не проговорить, не відрефлексує певну тему, то все піде впусту. Маючи профільний предмет, можу викладати предмет три години на тиждень. Зараз проходимо у 10-му класі складні теми ХХ століття. Треба показати, як Україна сприймалася агресорами, як реагувала на це, чому не стала незалежною у результаті Української національно-демократичної революції 1917—1922 років, чому проголосила незалежність у березні 1917 року. Мені тут дуже подобається працювати за посібником «Історія епохи очима людини». Він складається якраз з історичних джерел. Дітей треба вчити працювати з джерелами, а щоб їх опрацьовувати, потрібен час, тому найкращий варіант, коли для предмету є 4—5 годин на тиждень. Тож ефективність не в наративі, а в тому, щоб дитина сама прийшла до певних висновків. І треба показувати негативні та позитивні сторони історії, не однобоко та тенденційно. Це робити складно.

Не можна говорити, що все у світі однозначно. Звичайно, агресія — це агресія. Але, наприклад, більшовицька влада, яка прийшла на терени Західної України, українізація освіти, безкоштовне медичне обслуговування — це позитивні аспекти політики, а те, що закривали, знищували, чинили репресії проти національно свідомих українців — це негативні та трагічні події. І що ж переважає у цьому — «плюс» чи «мінус»? Тоді кожен починає висловлювати власну думку, озвучувати свою позицію, що дуже важливо. Нехай ті думки будуть суперечливі, але в цьому якраз бажання мислити. Бо часто-густо, коли дитина приходить до школи, знає, що вже є готові «ярлички» та думки, які вкладуть у голову. А щоб їй виробити власну позицію, питання, яке кожен вчитель вирішує, виходячи зі своїх принципів?

«УЧИТЕЛІВ ТРЕБА ВИХОВУВАТИ СТРАТЕГАМИ»

— Проблема ще й у тому, що ЗНО з історії України — більше фактологічне. І виникає суперечність між тим, що я хочу навчити дитину думати, коли дитина бачить процес, що є причинами, а що наслідком, бо це більший плюс, ніж запам’ятовування дат. Втримати масив інформації в голові — нереально, треба шукати причиново-наслідкові зв’язки.

Разом з тим Всесвітній економічний форум визначив основні компетентності, які роблять успішною сучасну людину. Знову питання. Наші програми, які зараз є, яким чином допомагають реалізувати ось ці речі, про які говорить світ? Я дітям це питання поставив у 9 класі, вони із 20 предметів максимум назвали чотири-п’ять: іноземну точно, українську через раз, історію через два-три рази, математику, основи здоров’я та фізкультуру. А інші предмети навіщо? Хто це досліджує?

Нереагування на всі ці запити та виклики часто перетворює вчителів на користувачів та споживачів. Ми креативимо в методиці, але не в стратегіях. Бо не бачимо загальної картинки реформування освіти, конкретики ж немає. А МОН України бачить вчителів як ресурс, який можна використовувати. Це означає, що від тебе нічого не залежить.

— Зважаючи на всі ці виклики, яка роль наразі вчителя у цій ситуації невизначеності, постійного реформування? Що може робити вчитель у цих умовах і яка його сьогодні місія?

— Не можна радити щось на загал, коли в кожного вчителя є свої пріоритети. Але існують вікна можливостей: або ти намагаєшся створити у них свою систему, намагаєшся донести щось зсередини, якщо це, звісно, у пріоритеті, або не робиш нічого. Тобто має бути ціль, стратегія — навіщо я в освіті. Якщо для того, щоб заробляти гроші, то люди будуть просто шукати можливості їх заробити. Якщо щось змінити — то буде інший підхід до діяльності. Бо є вчителі-майстри та вчителі-ремісники. Перші бачать якийсь концепт, а інші — живуть сьогоденням. І це теж їхнє право.

Якщо буде поступ уперед у спілкуванні, у комунікації, у налагодженні взаємодії, у пошуках компромісів, то буде й результат. Найважче — що вчителів треба виховувати стратегами. Треба формувати патріотів, новаторів та особистостей, якщо ти покажеш на власному прикладі, що ти це робиш і тобі небайдуже, то певна частина дітей буде переймати це теж.

Р.S. Премію для вчителів-новаторів Global Teacher Prize Ukraine цього року розпочато знову. Номінувати улюбленого вчителя чи заповнити анкету самому, якщо ви педагог, можна на сайті https://globalteacherprize.org.ua.