Щасливе дитинство. Урок четвертий
Бити чи не бити? На Заході це питання давно й законодавчо вирішено в бік "не бити". Мало того, батькам за фізичне покарання своїх дітей загрожує чимало неприємностей, зокрема й кримінальне покарання. Держава розповідає дітям про їхні права в дитячих телепередачах, по телевізору дають номери телефонів, куди можуть зателефонувати ображені батьками діти. Та коли дитина ще не вміє говорити, а можливо, навіть ходити не почала, але з будинку чи квартири, де вона живе, занадто часто лунає дитячий плач - можете не сумніватися - поліція наскоче туди будь-якої миті. Пильні сусіди не пропустять нагоди "настукати" поліцейським про свої підозри. Це вже проблема батьків - пояснювати згодом представникам влади, чому їхня дитина часто плаче. Можливо, і пояснять, але відтепер вони вже будуть на прикметі.
Західна дійсність часом набирає дивовижних форм і ось уже в США, де ніхто ніколи не чув про Павлика Морозова, оживає його дух і матеріалізується його образ. Останній прояв духу цього "піонера-героя" недавно помічено у Нью-Йорку. Дванадцятирічний син образився на татка за те, що той не дав йому грошей на морозиво, і, коли батько кудись пішов, зателефонував у поліцію. Повідомив, що тато пішов з самого ранку, а його одного замкнув удома. На наш погляд - на що тут скаржитися? А в американців свої закони. Дітей до дванадцяти років загалом заборонено залишати без нагляду, а до чотирнадцяти - не довше, як на дві години. Тож коли батько повернувся додому, поліцейські, котрі вже чекали на нього, закували його в наручники й повезли у відділок, де виписали півтори тисячі доларів штрафу й пообіцяли наступного разу посадити у в'язницю. Це вже згодом, коли і батько отямився, і мати заспокоїлася, жорстоке дитяче серце відтануло і хлопчик зізнався поліцейським, що він просто хотів татка покарати. Та ба, гроші не повернули, адже закон батько таки порушив. Дванадцяти сину ще не виповнилося, і він телефонував у поліцію коли справді сам був удома. Отакий американський Павлик Морозов. Слід сказати, що один з багатьох тисяч. А в батьків навіть з'явився новий психічний розлад - страх перед власними дітьми. І для цього є безліч причин.
А в нас, хвала Господу, американських законів на захист дітей від батьків немає. Немає і своїх законів, які чітко визначали б, що батькам робити зі своїми дітьми дозволено, а чого ні. Били, б'ють і битимуть. Не всіх і не завжди, ясна річ. Але! Я либонь також в інтелігентній родині виріс, але офіцерський ремінь пам'ятаю. Деякими частинами свого тіла. Пам'ятаю, що діставав його заслужено й чітко відміреними порціями. Важко мені тепер сказати: допомогло це мені чи ні. Усі ми діти Достоєвського, а відтак від злочину до покарання завжди один крок, незалежно від складу злочину й віку "злочинця". Сцени вуличних розбірок мамаш зі своїми неповнолітніми дітьми завжди були невід'ємною частиною нашого міського життя, ну й, нарешті, на яку дитину не кричали? Пошукайте таку! Проте, як ми знаємо з законів фізики, ніщо не минає безслідно. Діти, на котрих кричать, виростають нервовими й уже в підлітковому віці так кричать на своїх батьків, що ті на кухні зачиняються. Діти, котрих занадто часто б'ють, також виростають, але зазвичай або забитими й тихими, або мовчазними й жорстокими. Усе наше життя, визначено тим, як до нас у дитинстві ставилися батьки. І рівень злочинності, і кількість самогубств, і навіть поведінка прем'єр-міністра країни. Усі ми скінчили школу дитинства. Але наша школа - суворіша від західної. Тому ми й виживаємо краще від інших, і вихід спроможні знайти там, де лише вхід, і той замкнений. Такими нас виховали. І тепер уже нам вирішувати: чи ми хочемо бачити наших дітей цивілізованими, порядними і, відповідно, нелукавими й незахищеними? Або, за звичкою й за традицією, лупцюватимемо їх із кожної нагоди й без такої за принципом "знав би за що - убив би!". Щоб і за себе могли постояти і щоб нічого й нікого не боялися. Щоб у всьому світі, показуючи на них пальцем, усі говорили: "А цим пальця в рота не клади! Відкусять!"
