Полюбіть мене!
— Боря.
— Я в майбутньому магістр філософії, — поспішливо заторохкотіла вона. — А в молодості підзаробляла... знаєте чим? Соціологічними опитуваннями. Вистачало на хліб і воду... Називайте мене на «ти», а я вас на «ви». Я так спілкуюся зі студентами. Мені так подобається. Ви одружені?
— А що?
— Відповідайте швидко, не думаючи. Ну?!
— Ні.
— Тоді я вас запрошую на побачення.
— Але я живу з однією жінкою.
— Ну й що? Думайте швидше. За п’ять хвилин я вам відмовлю. І знайду іншого.
— Будь ласка.
— Ну ось, образилися. Не треба ображатися. Не треба!
— Зовсім і не думав.
— Зви-чай-но! Відразу в пляшку, дурник. Не будьте банальним. Я бачу у вас все-таки добре стоїть підсвідомість. Але не треба ставити жінок у кінці.
— У кінці чого?
— Тільки без вульгарності. Добре?
— Добре.
— Ну ось, знову образилися. Що ж із вами робити? Хочете, я сяду поруч? Хочете? Ой ні, краще відповідайте, що вам у мені не подобається?
— Висвітлене волосся і його чорне коріння. А ще голос. У ньому якась хрипка вульгарність.
Вона несподівано боляче стукнула мене маленьким кулачком у плече.
— У чому річ?
— Та так. Сподіваюся, в процесі діалогу у вас змінилося враження?
— Стосовно волосся чи стосовно голосу?
Другий удар.
— Ви мене так уб’єте!
— Не вб’ю. Не збагну, що мені у вас може подобатися?
— І я не збагну...
— Так, ви малоздогадливий. Хочете запитати про що-небудь?
— Ви не працювали на телебаченні? У вас манера торохкотіти, як у репових ді-джеїв.
— Працювала. Вигнали. Нетривіальністю я не вписувалася в концепцію.
Дзвінок телефону. Вона елегантно і навіть кокетливо підняла слухавку.
— Кого? Мітькова? З ким розмовляю? Я — Елеонора. Ви одружені? Ха-ха. Моє ім’я французького походження, а прізвище голландського — Шпоц. Треба телевізор дивитися. Там усе написано. А, вам Вітьков, не Мі... Дивіться телевізор. А зараз вибачте, у мене багато роботи.
Вона ласкаво поклала слухавку й фотоспалахувально посміхнулася.
— Так ось, про що я? А, щодо тривіальності. Я про вас думала більше. А ви — як усі чоловіки: нудні, банальні й передбачувані... А що, коли я сяду вам на коліна? Ні! Я краще зніму туфлі. Ви не проти?
— На Бога.
— І закину ноги до вас на коліна. Я вас не шокую? Не збагну все-таки, чим ви можете подобатися? Тим більше, у вас є одна жахлива вада, якої я чоловікам не прощаю. Ви — страшне базікало. Не заперечуйте! Тим більше, що вам нема чого відповісти. Не відкривайте рота. Давайте бодай розійдемося красиво... Я зараз пишу дисертацію на тему «Момент істини при відсутності зовнішніх та внутрішніх чинників». Ви мені заважаєте. Гаразд, хочете, балакуне, задайте останнє запитання.
— Ви одружені?
— Ні. Бо я завжди краща за чоловіків. Вони надто нікчемні.
— Підберіть собі гіршого. Дивитиметеся на нього згори вниз.
— Думка. Але тоді — прощавай мріє. Адже я до того ж ще ро-ман-тик.
Вона зняла туфлю й викинула її у вікно.
— Слабо сходити? Такі ви, джентльмени.
Я пішов. Але не повернувся. Іншого способу вирватися я не бачив.