«Під конвоєм із рідної землі їхали у невідомість»

Чи визнає, врешті, наша держава масові депортації українців зі своїх правічних земель як незаконні та злочинні акти?

Про це — у розмові з Тарасом ЛІТКОВЦЕМ, політологом, істориком, викладачем Волинського національного університету імені Лесі Українки та сином переселених холмщаків.

Напевно, для більшості жителів України те, що Верховна Рада днями ухвалила у першому читанні законопроєкт №20/38 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо визнання депортованими громадян України, які у 1944 — 1951 рр. були примусово переселені з території Польської Народної Республіки», не стало ні подією, ні навіть інформацією для роздумів. А між тим, згідно з проєктом закону, держава нарешті визнає масові депортації українців як незаконні та злочинні акти.

У Луцьку ж, у приміщенні товариства «Холмщина», яке свого часу заснували депортовані, в неділю, після ухвали Верховної Ради, було і святково, і... печально водночас. Жіночки похилого віку не приховували сліз, бо 30 років, відколи Україна здобула незалежність, чекали цього дня і визнання їхньої депортації чи депортації родини з правічних українських земель. Ще кілька років тому в товаристві було п’ять тисяч осіб, нині — трохи більше трьох тисяч. Люди ідуть з цього світу, може, жодного разу не побувавши на землі, де народилися, звідки їх виселили, де могили їхніх предків не за одне століття.

«ПРО УКРАЇНЦІВ ТУТ НАГАДУЮТЬ ЛИШЕ ЦЕРКВИ ТА ЦВИНТАРІ»

— Чим, Тарасе Миколайовичу, є цей законопроєкт для колись депортованих із рідної землі?

— Цього рішення вихідці з Холмщини, Надсяння, Підляшшя, Лемківщини, Бойківщини і всього «Закерзоння» чекали навіть не 30 років незалежності, а впродовж усього свого життя, починаючи з самих часів депортацій 1944 — 1951 рр., і тому цей законопроєкт ті забужани, які дожили до цього дня, зустріли, без перебільшення, зі сльозами на очах.

На цих одвічних етнічних українських землях загальною площею приблизно 25 тис. кв. км на момент депортацій проживало понад 80% українського населення, поруч з якими мешкали поляки, білоруси, євреї, чехи та інші національні меншини.

Сьогодні вже важко встановити достовірну кількість українського населення на Закерзонні на час насильницького вивезення, але найчастіше дослідниками називається кількість у межах 1 мільйон людей, з яких пів мільйона змусили виїхати, що поклало початок подальшим депортаціям включно з більш відомою акцією комуністичного польського уряду «Вісла», коли ще 160 тисяч українців насильно вивезли на північ і захід тогочасної Польщі, де з’явилися «набуті» етнічні німецькі землі, котрі анексували у переможеної Німеччини.

Варто зазначити, що Республіка Польща у 1990 році офіційно засудила антиукраїнську депортаційну акцію «Вісла».

Примусове переселення українського автохтонного населення з наших найзахідніших етнічних територій у 1944 — 1951 рр. супроводжувалося грубим фізичним та моральним насильством силовими структурами тогочасної Польської Народної Республіки, конфіскацією рухомого та нерухомого майна, обмеженням національних, політичних, мовних, релігійних, культурних і людських прав, встановленням режиму спецпоселень.

За лічені години українці мусили зібратись і під конвоєм їхати у невідомість. В результаті остаточного вирішення «українського питання» у Польщі на історичних українських територіях практично не залишилося корінного українського населення — за винятком нечисленних українських поселень, котрим вдалось уникнути депортацій, — і сьогодні тут вже живуть поляки, які оселилися на цих землях після виселення українців.

Про «українськість» землі, котра дала нації Михайла Грушевського та Михайла Вербицького, Степана Рудницького та Богдана-Ігоря Антонича, Захарія Копистенського та Богодара Которовича, Володимира Кубійовича та Петра Потічного, Петра Маха та Йосипа Струцюка, сьогодні тут нагадують лише церкви та цвинтарі, які раз на рік відновлюють волонтери та активісти громадських організацій із Волині, учасники нечастих паломницьких поїздок нащадків депортованих холмщан.

«ПЕРЕСЕЛЕНЦІ З УКРАЇНИ В УКРАЇНУ»

— І ваш тато, Микола Костянтинович Літковець, всього кілька місяців не дожив до дня першого читання цього знаменного для всіх депортованих документа. Депортація українців з їхніх правічних земель — велика трагедія найперше для людей. Це тільки уявити, що тебе виселяють — навічно — із землі, на якій до тебе століттями жили твої предки. Ви також із родини виселених, що розказував вам батько? Де була його мала батьківщина? Чи вдалося йому побувати потім у своєму селі?

— Батько був із села Сагринь...Так, на батьківщині він бував неодноразово, я також. Показував школу, свій клас, місце грубки, яка стояла в кутку, місце, де вони купалися на річці Гучва...

Мені як синові депортованого холмщака з дитинства доводилося чути гіркі історії про депортацію з прадідівських земель, де залишалися могили предків, церкви й українські школи, збудовані на останні кошти нашими селянами у себе вдома, нарешті земля, яку скуповували клаптиками впродовж мало не століть кількома поколіннями.

Страшнішими за це були лише розповіді про польсько-українську криваву різню і спалені польськими бойовими підрозділами Армії Крайової та Батальйонів Хлопських українські села: Сагринь, Стрільці, Ласків, Крилів, Модринь, Турковичі, Сиховичі, Мірче, Смолигів, Вишнів та багато інших. У селі Сагринь, чи не єдиному, нинішня польська влада дозволила українській стороні поставити пам’ятник з 660 викарбуваними прізвищами українців, які вдалось встановити. Дослідники стверджують, що в цьому великому селі загалом було знищено понад тисячу українців, оскільки сюди приходили ховатися від нападів польських військових формувань жителі з сусідніх, менших сіл. Там 9 березня 1944 року була вбита пострілом в голову впритул моя прабабуся Варвара, яка через дуже поважний вік уже не могла рухатись і втекти в ліс разом із родиною... Батько показував мені невелику улоговину в картопляному полі за 50-60 метрів від хати, де застрелили його бабу Варвару, розповідав про її похорони — голова незвично була накрита матерією, бо саме в голову і стріляли, і багато інших жахіть. Вона стала однією з десятків тисяч замордованих українців Закерзоння.

Згодом, восени 1944 року, батьківську родину вивезли до УРСР в Дніпропетровську область, де їх поселили в селі, яке майже повністю вимерло під час Голодомору 1932-1933 років і куди завезли, також насильно, російських селян з Білгородської області Російської Федерації. Саме доброзичливий голова колгоспу родом із Білгородщини довірливо попередив про неочікувані загрози в радянському «раю» та розповів — у перший же вечір як прибули на нове місце проживання — про жахи Голодомору, в які холмщаки не вірили на малій батьківщині, вважаючи це страшним та неймовірним вимислом польської пропаганди. А ще голова попередив про неможливість відвідувати церкву (з неї зробили склад) і носити натільні хрестики, особливо дітям в школі, казав нічого не говорити поганого про владу і т.ін. Завдяки цим попередженням родина Літковців вижила в умовах комуністичної диктатури і завжди з вдячністю згадувала цього російського селянина.

Крім того, що родина потрапила в чужі кліматичні, мовно-культурні умови, невимовні економічні злидні, де в колгоспі працювали за трудодні, місцеві жителі всіх переселенців з «України в Україну» вперто називали «поляками», що було особливо боляче... Менш ніж через рік родина втекла у товарному вагоні з вугіллям на Волинь — поближче до рідних місць. Обрали Луцьк, бо в місті була десятирічна школа і п’ятьом дітям потрібно було вчитись — усі забужани з особливим трепетом ставилися до освіти. Вже в часи незалежності батько неодноразово бував із паломницькими поїздками в Холмщині, в селі Сагринь, у своїй школі, яка збереглася, оскільки була цегляна і не згоріла 9-10 березня 1944-го, показував мені місця, де загинули родичі...

«МОВА НЕ ПРО КОМПЕНСАЦІЮ, А ПРО ВІДНОВЛЕННЯ ІСТОРИЧНОЇ ПРАВДИ»

— Що дасть визнання людей депортованими для самої України? Чому, на вашу думку, так довго Верховна Рада не могла розглянути зміни до даного законопроєкту?

— Мова йде навіть не про якусь матеріальну компенсацію, котра ніколи не вгамує душевний біль за втратою малої батьківщини, а про елементарну справедливість та відновлення історичної правди. Спроби народних депутатів від Волині Ірини Констанкевич, В’ячеслава Рубльова та Ігоря Гузя (за що волиняни їм щиро вдячні) порушити це болюче питання в сесійній залі впродовж останніх кількох років через нерозуміння проблеми, непоінформованість та байдужість до вирішення проблем історичного минулого більшості народних депутатів ВРУ не приносили очікуваного результату. Адже хоч би чим займалися народні депутати всіх попередніх скликань, які безглузді законопроєкти писали, хоч би що робили у боротьбі за владу, проте до багатьох дійсно доленосних історичних державницьких рішень руки у них не доходили.

Чому не доходили? Тому що наша політична псевдоеліта в дійсності ніякою елітою ніколи не була, а лише імітувала державницьку діяльність, прикриваючи політичні та матеріальні «оборудки» та «дерибани». Важко навіть уявити, що в сусідній державі могло бути щось схоже. Навпаки — там проблемні історичні питання розглядають пріоритетно в першу чергу, бо там у парламент потрапляють справжні патріоти своєї держави і професіонали. В Україні знають про злочинну депортацію кримських татар у тому ж таки 1944 році, про депортації етносів північного Кавказу, а про депортацію свого власного народу практично нічого нашому загалу не відомо.

Правда не шкодить. І тут мова не йде про розпалювання між українцями і поляками негативних емоцій та розбурхування історичних образ. Обидва приречені на сусідство народи відповідальні за майбутнє відносин між державами, особливо на тлі неприхованої агресії до наших обох країн з боку Російської Федерації. А пригадавши у відносно недалекому історичному минулому агресії Кремля як до поляків, так і до українців, вчергове впевнюєшся, що порох треба тримати сухим, а з гіркої історії робити правильні висновки.

Прийнявши цей закон, держава Україна стане ще на крок ближчою до європейської сім’ї народів, де історична пам’ять є основою громадянського суспільства, фундаментом виховання патріотизму в підростаючого покоління. Також не можна погодитися з однобічною оцінкою трагічних подій польсько-українського конфлікту часів Другої світової війни з боку деяких польських політиків. Хоча жодних претензій до нинішньої польської влади холмщани не мають, оскільки вся провина за депортації лежить на тогочасній комуністичній владі Польської Народної Республіки, керованої Кремлем.

Україні, як мінімум, не можна забувати про свої споконвічні з часів Київської Русі землі. Ми вже бачили і відчули на собі, до яких наслідків призводить антидержавна політика за сумновідомим принципом «какая разница».

Відтепер, згідно з проєктом закону, держава Україна визначає відновлення прав громадян України із числа депортованих одним із пріоритетних напрямів політичного, соціально-економічного, культурного і духовного розвитку суспільства. Хотілося б у це вірити...

А поки кожної другої неділі вересня українці Холмщини та — дедалі частіше — не вони самі, а їхні нащадки, збираються на меморіальному комплексі Вічної Слави у Луцьку біля пам’ятника депортованим українцям Холмщини, Підляшшя, Надсяння, Лемківщини, Бойківщини, щоб пом’янути невинні жертви однієї з найсумніших і однієї з найменш відомих трагедій в історії нашого народу.

НА ПРОДОВЖЕННЯ ТЕМИ

Тарас Літковець також розповів, що коли холмщаки бувають у тій же Сагрині, звершують поминальну службу біля стели з іменами замучених предків-українців, на цю службу приходить місцевий ксьондз із головою місцевої влади. Місцеве населення, яке вже живе на цій землі, загалом до колишніх холмщаків ставилося доброзичливо, з розумінням. Місцева влада у колишніх українських селах завжди допомагає волонтерам з України, які приїжджають впорядковувати українські могили. А могла ж і палиці, як кажуть, у колеса ставити...

Одного ж року був випадок, що на чергових поминальних заходах до пам’ятника замордованим українцям в селі Сагринь слова попросив поляк. Назвався він онуком Басая, керівника підрозділу АК, який спалив це село, на руках якого кров багатьох убитих українців. Він говорив про минуле, яке вже відбулося, про те, що ось він, нащадок, не має відношення до справ предка, що нікуди ми нашу історію вже не подінемо, нам із цим треба якось жити разом і дивитися у майбутнє.