Особливо ятрять спогади про війну...

Нині на Вінниччині 49 людей віком 100 і більше років. Одна з них — Параска Сторожук із села Думенки на Вінниччині. Жінка за свій вік пережила голод і воєнне лихоліття. Зарання вийшла заміж за сільського сироту Федора Коваля. Кілька років прожили з чоловіком у батьківській старенькій хаті, а потім — війна. «У мене було важке життя. Про здоров’я, як зараз, ніколи було дбати. З дитинства бідували. В роки Голодомору виросла на молоці, гнилій картоплі, мама інколи з насіння чи картоплі млинці пекла. Страшно було — ми, малі, боялись із хатини вийти, — розповідає бабуся Параска. — В 16 років вийшла заміж. Мій чоловік був конюхом, я господарювала вдома. Була у мене корова, був город, господарство. Я дуже люблю працювати. На мене й досі кажуть: от яка господиня! Чоловіка мого в 20 років забрали в армію. Я сама так два роки господарювала, ще й була при надії. Народилася в мене донечка. Як чоловік прослужив два роки, мав прийти додому. Я заколола порося, вичинила ковбаски, сала порізала, мала його гостити. На ранок прокидаюся, чую: «Гур-гур...» Війна прийшла. Забрали мого чоловіка на фронт, а невдовзі принесли сумну звістку — зник безвісти. До цього часу не знаю, де він загинув...»

Другу світову війну бабуся Параска не може забути, хоч би як хотіла за свої многі літа... Спогади ятрять душу, навівають страх. Німецькі окупанти кілька разів забирали у жінки корову, змушували рити окопи з маленькою дитиною на руках. «Виганяю в череду худобу, чуємо, навала німецька, збіглися, як орли, і взялись за корови, і погнали їх. Я з дитиною бігла за своєю коровою — три кілометри. Мене побили, я не змогла її забрати. Сиджу вдома, плачу, що я буду робити, чим дитину годуватиму? Ходила по селу одна жінка і Богу молилася, і вона розповіла, що бачила мою корову і привела мене до неї», — розповідає довгожителька.

ВИРОСТИЛА ШІСТЬОХ ДІТЕЙ

За всі чотири роки війни бабуся Параска не тримала в руках ані шматка хліба. Вдруге вийшла заміж 1950 року. «Приходив до мене листоноша Петро, допомагав — то косу мені нагострить, то дрів підрубає. Ми стали разом жити. Я в молодості все встигала: і біля дому, і дітей доглянути, і ще на роботу в колгосп ходила. Чоловік мій теж важко працював. Ми самі удвох будинок побудували. В ньому я досі живу. Важко працювала. Буває, вночі ще вишивати сідала. Маю рушники вишиті у скрині. Посплю кілька годин — і знову за працю. Так і до старості звикла увесь час щось робити. І досі себе обходжу. Сама 30 років без чоловіка, і все в хаті пороблю, і город посаджу», — розповідає жінка.

Параска Сторожук із чоловіком виростила шістьох дітей. Бабуся часто порівнює свою молодість із сучасністю. Каже — людям зараз рай на землі. Мовляв, раніше не було стільки електроприладів, згадує, що все життя прала одяг лише своїми руками: «Раніше не було ні пральних порошків, ні мила. Закидаю все в дерев’яний ящик, насиплю попелу, заллю окропом і потім іду до річки й перу. Отак прали. Одяг був біленький, гарний».

Довгожителька вміє користуватися мобільним телефоном, ще телевізор полюбляє подивитись, має гарний зір і радіє, що бачить, як ростуть правнуки. Їх у неї 20, а онуків — 11. Бабуся пам’ятає, коли в кожного день народження. У чому секрет довголіття? Параска Сторожук відповідає: «Я ніколи нікому не бажала зла. Ходила до церкви, молюся Богу, за все йому дякую. Дітей вчу й онуків, щоб людей поважали, бо всякі люди є, і добрі, і багаті, і бідні — всіх треба поважати», — наставляє жінка. Молодим дає пораду цінувати все те, що мають зараз, не бути ледачими, побільше рухатись і працювати. Бабуся Параска має орден матері-героїні, ветеран праці, часто усміхається і любить жартувати.