Олесь УЛЯНЕНКО: «Наша еліта приречена зчиняти бурю в склянці горілки»

Олесь Уляненко — письменник, до якого вперто липнуть одіозні чутки, спровоковані його усамітненістю. Побутова й творча екстрема Уляненка настільки дисгармонує з усталеним іміджем інтелектуала, що часто викликає спротив нестравлювання з боку сучасного літературного середовища. Жорстка метафорика його романів і експресивний спосіб мислення можуть дратувати й обурювати. Його правда — завжди нищівна. Про нього писали, як про «бомжа» і «чорнушника». Одна пенсіонерка знепритомніла в електричці, читаючи його «Сталінку». Інша дякувала за відвертість і казала, що не пошкодує пенсії для передплати тих видань, де мають публікуватися його нові твори. Він, напевно, єдиний письменник — лаурет держпремії, який досі не має порядної авторської книжки.

— За останній рік про тебе писали дуже часто. Чи сприймаєш ти це як свідчення слави?

— Так. Звісно, кожному письменникові властиве марнославство. Проте я не створював собі штучної реклами, ніколи не рвав задницю, щоби всунути в телекамеру власну «фішку». Втім, коли просто на вулиці підходить якась бабуся і просить автограф на шматку газети — це приємно. Тож я просто вдячний усім цим людям, які, на відміну від літкритиків, знали мене ще до лауреатства.

— Між іншим, як ти ставишся до тези про скомпрометованість та зужитість цієї премії?

— Одне лише ім’я Шевченка спонукає на щось, адже саме він назвав українців українцями. Натомість письменникам, які пропонують відмовлятися від цієї премії, варто було б спочатку відмовитися від власних квартир і будинків, які вони поотримували від колишньої тоталітарної держави (такої нині нелюбої). Натомість наша сьогоднішня інтелігенція здобулася лише на пронизливе верещання. В Україні нема і ніколи не було авторитетів — і це найбільше горе наших інтелігентів. З’явиться їхній омріяний Вашингтон зі своїм праведним законом — вони його успішно засвистять, заплюють і «кінчать» у три алюри.

— У твоєму останньому романі — «Вогненному оці» (як, зрештою, і в «Сталінці»), — дуже багато екстремального реалізму, змалювання патологій, збочень і насильства. Ти надто емоційно реагуєш на таку реальність чи це певна данина кон’юнктурі?

— Ну яка кон’юнктура? Кон’юнктура — це хвороба тінейджерів і наших інтелектуалів. Якщо орієнтуватися на їхні смаки, можна писати десятки «красивих» романів ні про що. Бути таким нікудишнім письменником, як Борис Віан, чиї шизофренічні марева їм у кайф.

— Що таке, по-твоєму, «чорнуха» і чи не забагато її в твоїх романах?

— Ярликами на кшталт «чорнуха» розкидаються довкола ракли, які не сприймають усього, що знаходиться поза їхнім казаном.

— Тобі подобається суспільство, в якому ти живеш?

— Мене ніяке суспільство не влаштує. Я просто люблю цю країну. По суті, я анархіст, але знаю, що держава повинна бути. Отаке поєднання протиріч, як завжди...

— У суспільстві побутує поширена думка, що творча натура фізіологічно потребує допінгування. Для когось це алкоголь, для інших — наркотики, секс, періодичне кровопускання та інші суїцидні вправи.

— Часто на вулицях можна зустріти істерично радісних людей. У мене такого настрою не буває. Можу усміхатися, розгойдуючи в голові неймовірну кашу. Я поміркований у радості й прагну золотої середини у власному світовідчутті, аби не шкодувати за втраченим. У 35 років я відчув, що любов — це зовсім не пожадливість і шматування сорочок, а щось зовсім інше. Мій допінг — бажання позбутися того, що сидить у голові й мучить мене, крутить ночами, не дає спати, спонукає до постійної роботи. Мені не раз казали: «Улян, що ти можеш написати, якщо ти не бухаєш?» Наша сучасна еліта, яка не володіє ані думами, ані майном, приречена зчиняти бурю в склянці горілки. Колись до еліти повноправно належали аристократи, які впливали на короля, чи на царя, як російські дворяни. Наша еліта існувала в козацькі часи. До еліти міг би належати Шевченко — по духу, по силі, — проте він задихнувся в тогочасному вакуумі. Комуністи теж утворили своєрідну еліту, хоча б тому, що володіли суттєвим майном і законами. Сьогодні я не хотів би бачити еліту, виплекану на горілці. Це безпорадні й безкультурні люди. Вони думають, що пияцтво спонукає до великих відкриттів. Деякі навіть примудряються в такому стані ліпити слова докупи. Людина покликана боротися зі своїми «страстішками» — хіттю, бухлом. Легко патякати, що ти нещасний чоловік, напиватися і плакати. Можливо, це такий привілей слов’янської душі. Саме тому мені більше імпонують європейці — прагмати, які відповідають за свої слова і вчинки.

— Що таке цинізм?

— Це бажання нахапати будь-якими засобами купу грошей і з балкону п’ятикімнатної квартири плювати на перехожих, усвідомлюючи власну інтелектуальну вищість. У нас виросло жахливе покоління з калькуляторами в головах — відбулося таке собі зворушливе запозичення підгнилого західного досвіду. Цинізм — нехтування предками, могилами, церквами, батьками — процвітає в середовищі української інтелігенції, у їхніх книжках, де вони смакують згвалтування, кайфують із власних болячок. Саме це я схильний вважати за брак культури, а не копирсання в носі.

— Ти можеш сьогодні назвати себе радикалом?

— Я радикальний у письмі, але й живу в жорстких умовах. Я дозволяю собі багато працювати, мало заробляти і не озлоблюватися.

— Для тебе ще актуальне прагнення «змінити світ»?

— Кожен по-своєму змінює світ, але на власному побутовому рівні. Адже ти не знаєш, для чого живеш. Власне, ти можеш не знати, як творити добро, та мусиш хоча б навчитися не робити зла.

— Тобі ближче пасивне, відсторонене сприйняття життя чи активне?

— Це тільки буддист може мухами облипать і спостерігати, як все тече і змінюється. Християнин — завжди активний і повинен щось виборювати. Пасивність руйнує світ.

— Ти завжди наголошуєш на своєму християнському світогляді. Наскільки очевидна для тебе криза християнства в сьогоднішньому суспільстві?

— Криза християнства ніколи не настане, натомість триває криза людини. Кожна релігія завжди потрапляла в руки негідників. Однак світ склеєний за християнською схемою, і тільки-но ти про це забуваєш, як потрапляєш у багнюку. Багато попів ідуть «на роботу» до церков, аби не йти в колгосп. Проте роздмухування такого становища до масштабів «кризи» відбувається винятково в головах інтелігентів. Звичайна, «сіра» людина просто вірить у Бога без жодних «доказів». Християнство — найуніверсальніша релігія, яка забороняє певні вчинки і, може, саме завдяки цьому існує. Не страх утримує людей від вбивства, а утробне, фізичне відчуття гріха — це вже є християнство.

— Ти не прихильник літератури як суто розважального мистецтва?

— Чому? Література має бути насамперед цікавим чтивом, і я цього прагну. Настане час — писатиму легкі речі. Всі романи, які я написав, мені не подобаються з огляду на їхнє сприйняття — я завдаю болю деяким «піпєточним» інтелігентам. Одна критикеса кричала, де це в Києві можна побачити таке дно! Та його не треба шукати. Варто зайти в під’їзд, де тринадцятилітні «мальчікі» поставили дванадцятилітню «дєвочку» буквою «зю». Інша річ, що більшість людей не хочуть бачити такої правди, а хочуть жити у світі Толкіна. У нас невнормоване суспільство, в якому актори повчають Президента, а блазні диктують закони телебачення. Шварценеггеру, попри всі його мільйони, у голові вистачить масла, щоби не давати вказівок Клінтону.

— Яка в тебе виникає реакція, коли ти чуєш слово «культура»?

— Звісно, до нагана в мене рука не тягнеться. Німець бздить за столом, американець ноги на стіл кладе. Можемо вважати їх за бидло, але хіба це не культура? Можна вірити в ту культуру, якої мама навчила, і думати, що поза нею нічого нема. Покоління сільських вчителів вважає, що світ існує тільки для них. І коли їхні діти приїжджають до міста, то переконані, що вже вхопили Бога за бороду. Ця частина людства уперто, із затятістю преться у всі шпарини, де тільки тепло, де ласий шматок. За будь-яку ціну. Де найменший опір, де найбільше задоволення. Вони посідають місця, зовсім не для них призначені. З них — нікудишні письменники, нікудишні інженери. І світ, мов діряве корито. Але звідки це нахабне до свинства почуття вибраності? Хамло не може бути вибраним, а якщо так — руйнується світ.

— Чи варто сьогодні з’ясовувати ступінь скомпрометованості української радянської літератури?

— Не варто нехтувати тими цеглинами, які можна припасувати до сьогоднішніх державницьких позицій. Навіть пам’ятники Леніну треба де-не-де позалишати, — надто люди на пам’ять слабують, забуваючи, як учора гашетки натискали, потилиці прострелювали. Наша історія — наше каліцтво. Крім того, радянська література — потужна агітаційна машина, досвідом якої не варто гребувати.

— Ти часто вдаєшся до епатажу?

— Коли кажеш правду — це вже епатаж.