Наталія АТАМАСЬ – про свою «Пташину історію»

«День» поцікавився, як живеться українським пернатим і чим дивують їхні «скандали та інтриги»


    «Вона віддухопелила моє почуття прекрасного у світі живих істот, і я тепер у повному полоні культу птахів...» — написав на Фейсбуці вчений-ботанік, автор пізнавально-розважального блогу «Довколаботаніка» Олексій Коваленко. «...тепер я точно переконана: і кури, і всі інші пташки — у мільйони разів розумніші за нас, людей. І привела мене до цього висновку — ну от просто бомбезно-фантастично-цікавезна екскурсія маститої орнітологині Наталії Атамась у світ пташок», — це вже уривок із відгуку музейниці Лесі Гасиджак. Так читачі реагують на книжку «Пташина історія», яка побачила світ кілька місяців тому. Ми теж не змогли пройти повз і поспілкувалися з її авторкою — орнітологинею, фахівчинею з гніздової біології та трофічних зв’язків водно-болотних птахів України, кандидаткою біологічних наук, науковою співробітницею Інституту зоології НАН України, популяризаторкою науки Наталією АТАМАСЬ.

«Я НЕ ВАГАЛАСЯ»

— Як ви особисто «прийшли» до птахів? Звідки ваша любов та інтерес до них?

— Мені завжди здавалося, що цікавість до природи і тваринного світу загалом — це щось із дитинства, коли людина з чистим захватом озирається довкола себе і бачить, скільки всього поблизу бігає, літає, стрибає. У неї безліч запитань і бажання дізнатися більше. Потім з віком це минає, але не в усіх. Мої батьки — інженери. Змалку мій тато бавився зі мною з транзисторами, паяльником та іншим залізяччям, розказуючи, як влаштовані телефон, радіо, комп’ютер. Звідси ідея, що все навколо — це складна машинка, яку можна розібрати, подивитись, що всередині, і з’ясувати, як це працює. А природа — це найскладніша машинка у світі, і що більше ти з нею розбираєшся, то менше розумієш, чіткіше усвідомлюєш, скільки ти всього ще не знаєш, отже — стає дедалі цікавіше... Неможливо зупинитися. Птахи в цьому — до певної міри випадковість. Але оскільки я вивчаю саме їх 20 років, то вони — вінець мого «незнання», отже, саме про них мені і є що сказати. Такий ось парадокс. Я написала книжку, бо мені було цікаво розібратися в усьому цьому і розкласти все по поличках. Ну, і ще гроші, так.


НАТАЛІЯ АТАМАСЬ / ФОТО З ОСОБИСТОГО АРХІВУ НАТАЛІЇ АТАМАСЬ

— Як виник задум вашої книжки «Пташина історія»? Чи складно було його втілювати, чи були у вас певні сумніви?

— Мене оточують багато прекрасних людей, і цей задум, передусім, виник у їхніх головах. Вони почали казати: «Егей, ти цікаво розповідаєш, цікаво пишеш, чому б не написати книжку?» Насправді, я давно мала написати книжку — наукову монографію з біології водно-болотних птахів. Але я розуміла, що її прочитають у кращому разі десятеро людей, а марнославство — це мій гріх, є таке. Тому коли запропонували написати науково-популярну книжку про тварин, я вирішила, що це прекрасна можливість. І ні, я не вагалася, бо все життя читаю природничі науково-популярні книжки трьома мовами, знаю, як їх побудовано, як зробити книжку цікавою, дружньою до будь-якого читача і захопливою. У мене був чіткий план книжки, графік роботи, найкраща команда видавців, якій я довіряла, — і все вдалося.


САМКА САПФІРОВОГО МАЛЮРА


ГОРОБЕЦЬ ХАТНІЙ

«ХОТІЛА ПОКАЗАТИ ВСІМ ВІДОМИХ ПТАХІВ — ГОРОБЦІВ, СИНИЦЬ, СОРОК — ПІД НЕЗВИЧНИМ КУТОМ»

— Чого можуть навчити (якщо повинні) читачів сім розділів «про скандали, інтриги та мистецтво виживання у пташиному царстві»? Чим найбільше здивують, на ваш погляд?

— У мене, либонь, не було такої мети — спеціально навчити. Я вважаю, що нема нічого поганого в тому, що науково-популярна книжка, перш за все, розважає читача. Також не поділяю думки про те, що коли книжка присвячена якійсь науці, її об’єктам і написана науковцем, то вона обов’язково має бути академічною, сухою, смертельно серйозною та занудною і заходити на читача, як важкий бомбардувальник — «зараз я вам влаштую випалення невігластва!». Є багато чудових книжок, у яких збережено баланс між ненав’язливим просвітництвом та розвагою, тобто це абсолютно реально. Я прагнула саме до цього і хотіла показати всім відомих птахів — горобців, синиць, сорок — під незвичним кутом. Хотіла, щоб люди здивувалися тому, як у природі все гармонійно побудовано і наскільки ми, люди, — наші звичаї, поведінка, культурні та сімейні установки — суголосні тому, що коїться у природі, у птахів, наскільки ми близькі. І водночас наскільки ми відрізняємося. Людині завжди цікава найперше вона сама, а тварини — це дзеркало, в яке ми дивимось у пошуках відповіді на запитання: хто ми і чому ми такі. Коли я писала про родинне життя птахів, тобто про речі, які відомі кожній людині — сімейні стосунки, шлюби, зради, хатобудування і територіальність, навчання дітей та виживання, — то трималася саме за цю основну ідею.


ПАРА КРИЖНІВ


САМКА ЧОРНОГО ДРОЗДА

 

А ще було бажання, щоб люди дізналися трохи більше про те, як працюють польові зоологи, тому в книжці є різні невеличкі замальовки із мого експедиційного життя й досліджень.

«БЕРДВОЧЕРИ БАЧАТЬ ТЕ, ЩО НЕ ВСТИГАЄМО ПОБАЧИТИ МИ — ПРОФЕСІЙНІ ВЧЕНІ»

— Наскільки в Україні, на вашу думку, розвивається культура птахоспоглядання? Що на це впливає?

— У книжці є ціла глава про птахоспоглядання, і це недарма. По-перше, тут я віддаю шану всій спільноті людей, яка залюблена у птахів, хоч і не зробила пернатих своєю професією. По-друге, це шана конкретній людині — автору світлин для моєї книжки, воїну-добровольцю, чемпіону України з фріфайту, прекрасній надихаючій людині та пристрасному бердвочеру — Валерію Чоботарю. Без нього це була б зовсім інша книжка.


САПФІРОВИЙ МАЛЮР-САМЕЦЬ


СИНИЦЯ БЛАКИТНА

 

А загалом я можу сказати таке: той розквіт культури птахоспоглядання, який відбувається зараз просто на очах, — це одне із найважливіших джерел натхнення. Люди не просто цікавляться птахами, вони допомагають вченим (і мені зокрема), вони боронять природу і тварин від забудов, палів та інших негараздів, вони допомагають заповідникам і національним паркам і сприяють розвитку внутрішнього туризму. Це абсолютно потужне і позитивне явище, яке стрімко поширюється за останні п’ять-шість років, і я вважаю, що це справжнє диво. Бердвочери бачать те, що не встигаємо побачити ми — професійні вчені, вони здатні дістатися туди, куди в нас зазвичай нема грошей чи часу, це дуже корисно для розвитку наукового знання про птахів України.

«ГОЛОВНЕ ЗАВДАННЯ — НЕ ДАТИ ЗАБУДУВАТИ ЦЕ БАГАТСТВО ЧЕРГОВИМИ СІРИМИ КОРОБКАМИ»

— Якщо дуже узагальнено, то як живеться птахам в Україні? У столиці і на Київщині зокрема?

— У Києві є Дніпро — велика ріка вже сама по собі забезпечує значне пташине різноманіття. У нас все ще зберігаються старі лісові та лісопаркові масиви — Голосіївський та Пуща-Водиця. У нас є унікальні лучні ділянки, дуже важливі для птахів: Осокорківські та Троєщинські луки. Все це робить Київ привабливим місцем для птахів і людей, які ними цікавляться. Головне завдання — не дати забудувати це багатство черговими сірими коробками.


САМЕЦЬ ЧОРНОГО ДРОЗДА


СНІГУР-САМЕЦЬ

 

Що ж до Київщини, то тут теж гніздує і непогано почувається велика кількість рідкісних червонокнижних птахів — величні орлани-білохвости, чорні шуліки, кулики-сороки та грицикі великі. Але проблем більшає. Перша з них — це безконтрольне розорення степових і лучних ділянок та долин річок, що особливо небезпечно не лише для птахів, з огляду на зміну клімату і майбутній дефіцит води. Пали, браконьєрство, забудова, забруднення води — список довгий. На півночі України додається безконтрольний видобуток торфу, в Карпатах — рубки. Все це безпосередньо впливає на птахів і людей, ми всі в одному човні. На жаль, людина не розуміє, що, наприклад, болота — це не тільки місце помешкання унікальної пташиної фауни, а й найбільший резервуар та природній очищувач води, — те, що потрібно зберігати не просто заради природи, а заради власного майбутнього.

— Ви є однією зі співорганізаторок науково-популярного проєкту «Дні науки». Чому це для вас важливо і як проєкт живе в часи пандемії?

— «Дні науки» — це не просто популяризаторський проєкт із довгим життям, а й найкраща у світі команда друзів та однодумців. Карантин та пандемія, звісно, дуже вплинули на нас. Адже фішкою проєкту завжди було те, що будь-хто із вулиці міг прийти в інститут, у лабораторію, у поле з науковцями і подивитися й послухати, як ми працюємо, чим займаємось, поставити запитання, дізнатися, чому наука — це важливо. Живе спілкування — це те, що зараз неможливо в умовах пандемії, і тому ми пішли в інтернет і запустили проєкт «Наукуїмо» на ютюбі. Це короткі ролики з різними науковцями, які відповідають на найбільш поширені питання зі своєї галузі знань: мікробіології, зоології, нейрології та ін. Я, наприклад, просто написала у Фейсбуці: «Гей, люди, що б ви хотіли послухати про птахів у форматі п’яти хвилин на запитання?». Сотні людей у коментах зазначили, що їм найбільш цікаве, навіть Майкл Щур зайшов і запитав, як птахи знаходять дорогу під час міграції. Найпоширеніші запитання ми взяли до роботи, що у нас вийшло, можна подивитись тут: https://www.youtube.com/channel/UCpCD9q38ND-RYpN4hnSsC3A. Поки продовжуємо викладати наші відео, сподіваємось, люди оцінять такий формат.