Людина — мірило всіх речей

Якщо вилучити з узагальнено-історичного контексту крилату тезу про те, що людство, сміючись, розлучається зі своїм минулим, і спробувати занурити його у предметно-матеріальний простір власного побуту, то, спираючись на досвід подібних занурень, можна констатувати: це дуже клопітно і аж ніяк не смішно.

У більшості своїй речі, що вийшли з активного вжитку, незалежно від їхнього первинного призначення, можна класифікувати таким чином:

а) морально застарілі, але такі, що не втратили функціональної придатності;

б) вимагають дрібного ремонту з можливістю подальшої реабілітації;

в) не підлягають відновленню, але придатні на запчастини;

г) втратили матеріальну, але що зберегли меморіальну цінність;

д) втратили будь-яку цінність і потенційну придатність.

Виходячи з даної класифікації, можна розглядати основні концепції матеріальної культури однієї окремо взятої житлоплощі. Модель перша — «меморіальна музей-квартира» — не передбачає вихідних категорій, за винятком харчових відходів, однак передбачає сувору систематизацію і належні умови зберігання всього, що нажито непосильною працею.

Модель друга — під кодовою назвою «у господарстві все згодиться», так само існуюча за принципом «все вносити — нічого не виносити», на відміну від першої, базується на позбавленому сентиментальної скрупульозності банальному складуванні всілякого непотребу та окремих його частин: від паркетин та іржавих шпінгалетів до шкарпеток від першого шлюбу — «на ганчірочки».

Але в боротьбі, котра неминуче виникає за життєвий простір, найкраще озброїтися нетлінним, на відміну від накопиченого добра, принципом: людина — мірило всіх речей. А тому не варто боятися розлучень із побитими міллю реліквіями минулої розкоші. Є насолода в бою!

Якщо за минулі п’ять років у вас так і не дійшли руки перелицювати чудове ратинове пальто бабусиної двоюрідної сестри — це вірна ознака того, що його скорботна година настала. Те ж можна сказати і про так і не перефарбовані у чорний колір рожеві шорти зі слідами полинялої на них при пранні зеленої футболки. Парадоксальний психологічний феномен очисної акції полягає в тому, що поставлений біля сміттєвого контейнера вантаж нездійснених намірів здатний доставити задоволення анітрохи не менше, аніж чергова обновка. Реалізація можливості позбутися непотребу на тлі неможливості придбати необхідне дає приголомшуючий ефект моральної сатисфакції.

Стосовно склотари, макулатури і брухту, — наберіться рішучості здати їх негайно або зізнатися собі в тому, що ви не зробите цього ніколи. Дивлячись у вікно на трудовий ентузіазм місцевих «бомжів», ви повною мірою відчуєте силу благодійницького жесту, що ушляхетнює.

І головне, з чим варто розлучитися — це з ілюзією вигідно продати продавлений диван, котрий стоїть на балконі, радіоприймач «Рігонда», котрий займає половину кухні та п’ять телефонних апаратів різного ступеню укомплектованості в картонному ящикові на шафі. Самовивіз у гараж сусіда-Самодєлкіна — єдина умова, яку ви поставите йому, завмираючи від власної щедрості.

Ренесанс барахолок, який переживає нині ринкова економіка, на жаль, не відродив до життя поважну професію збирача старих речей, якого, як свідчать старі фільми і ще старші очевидці, можна було без побоювання запросити додому і збути те, що відслужило свій вік дрібним оптом на взаємовигідних умовах. Проте, це аж ніяк не привід перетворювати тримірний, але малогабаритний простір власного житла ані на блошиний ринок, ані на меморіальний комплекс. Тим паче, що позбутися непотребу можна без збитків для власної бережливості і сентиментальної прихильності до старих речей, ступінь якої кожний визначає для себе сам.