Люди Майдану

«Ми можемо розраховувати на майбутнє незалежно від того, побачимо ми його чи ні»

Луганський держслужбовець, який відкрито підтримав Євромайдан, — про постсовок і перспективи свого регіону й країни

У офіційному житті він — Сергій Іванов, державний службовець, співробітник ГУ Міндоходів. У вільний від роботи час — він відомий і визнаний у своєму середовищі блогер і публіцист, що активно співпрацює з луганськими й всеукраїнськими інтернет-виданнями. З перших днів Євромайдану Сергій відкрито висловлювався на підтримку протестних акцій, розгорнув активну кампанію в інтернеті, а також посильно допомагав активістам. «День» поговорив із Сергієм про те, що спонукало його зробити такий вибір.

— Передусім, напевно, слід пояснити, чим я займаюся, — почав Сергій. — Я перебуваю на державній службі досить давно — з 1998-го. У Луганську багато хто тримається за держслужбу, оскільки знайти тут нормальну роботу із соцпакетом і якимись гарантіями стабільної оплати праці, надзвичайно складно, весь бізнес контролюється різними силовими органами, а гроші з регіону викачуються нашими донецькими сусідами, а також «смотрящою» за регіоном посткомсомольською фінансово-промисловою групою на чолі з Олександром Єфремовим. Саме тому заробити легально, не отримавши на це згоди чи то комсомольців, чи то «донецьких», на Луганщині практично неможливо. Тому багато хто йде на держслужбу, щоб мати можливість годувати сім’ю, платити кредити etc. Моя безпосередня робота не пов’язана з якимись заходами «силового» характеру і, крім того, дозволяє займатися моєю улюбленою справою — письменництвом, а також блогінгом. Ну а оскільки мій стиль досить різкий і прямолінійний, то перманентно я маю проблеми з регіональним, міським, а також своїм безпосереднім керівництвом, пов’язані з моєю суспільною й літературною діяльністю. Так і живемо.

ПРО ЄВРОІНТЕГРАЦІЮ

— Насправді я не плекаю якихось райдужних ілюзій щодо євроінтеграції. Доведеться гарувати, гарувати й іще раз гарувати. Дай Бог, щоб хоча б мої онуки нарешті змогли відчути себе рівноправними членами глобального світу, якщо, звісно, до того часу Земля не налетить «на небесну вісь», або не станеться якихось серйозних тектонічних процесів. Проте цей крок треба зробити. Хоча б заради зміни історичної парадигми України та ментальності її громадян, бо незважаючи на 22 роки юридичної незалежності, «совок» досі тяжіє над країною й українцями. У Донбасі це особливо помітно.

ПРО ПОЛІТИКІВ

— Моя позиція формувалася досить тривалий час. Я дійшов до неї сам, без якихось зовнішніх направляючих чинників. Більше того, в моїй сім’ї є істотні розбіжності із цього приводу, проте це моя думка, а у нас інтелігентна сім’я, де заведено зважати на погляди інших людей. Я не підтримував Майдан 2004 року, оскільки не довіряв Ющенку й Тимошенко. Як виявилося згодом, не даремно. За Тимошенко-прем’єра, до речі, на Луганщині творилися речі не менш страшні, ніж за нинішньої влади — ті ж копанки, ті ж «криши» бізнесу й т.д. Контроль за областю здійснювався тим же Єфремовим і всією «ригівською» вертикаллю — з боку ПР і його протеже Королевською — з боку Тимошенко. Узагалі, нічого глобально тут не мінялося з 90-х.

Я в принципі не довіряю політикам. Жодним. Є кілька винятків, але про них я зараз не говоритиму. Щоб не зурочити (усміхається).

ПРО ЄВРОМАЙДАН

— Зараз дуже багато моїх знайомих стоять на Майдані в Києві. Я надаю їм посильну фінансову й інформаційну підтримку, незважаючи на те, що не можу назвати себе забезпеченою людиною. І я обов’язково буду на Майдані найближчим часом, хоча й не вірю в мирне розв’язання цього конфлікту.

Я щиро переконаний, що ранок 30 листопада начальник київської міліції мав зустріти у слідчому ізоляторі, а з часом до нього повинні були приєднатися й інші співучасники цього скотського злочину. Президент мав забезпечити це. Оскільки цього не сталося, я на цілком серйозно вважаю, що держави у нас більше немає. Є правляча банда, є етнос або народ. Усе.

Я вважаю, що опозиційні політики зрадили людей, які штурмували Банкову, обізвавши їх провокаторами. Це були абсолютно адекватні дії у відповідь на побиття мирного населення в ніч з 29 на 30. А хто були ці люди, ультрас, скінхеди або анархісти — значення не має. Якщо міліціонер б’є жінку або дитину, він поза будь-яким законом — і моральним, і юридичним. Саме це стало моїм особистим тригером.

ЧИМ ЗАКІНЧИТЬСЯ?

—  Чим закінчиться? Я абсолютно впевнений, що всіх нас знову зрадять. Нас уже почали зливати — всі ці «ляшковці», «бютівці» й інші квазі-опозиціонери. Особисто мені, швидше за все, запропонують піти «по-тихому» або просто підставлять, оскільки вся суспільна діяльність у нас ретельно фіксується, а я — персона досить відома в наших широтах. У мене, в цілому, адекватне керівництво, але навіщо їм така заноза? Узагалі, всіх нас змиють поодинці. Але, ви знаєте, навряд чи це вже має значення.

Тому що я вірю, що існує межа, одного разу переступивши яку, ти вже ніколи не станеш людиною. Проте я також вірю в межу, переступивши яку, ти вже ніколи не станеш твариною.

І головне, що мій 11-річний син це напевно знає. А отже, ми все-таки можемо розраховувати на майбутнє, незалежно від того, побачимо ми його чи ні. (ФОТО З АРХІВУ СЕРГІЯ ІВАНОВА)

Денис КІРКАЧ, Луганськ

«Поки що у нас виходить вершник без голови»

Святослав Луньов, композитор, Київ:

- Небезпека нинішньої ситуації в тому, що немає лідера. У це все впирається. Які б не були райдужні надії або прогнози, лідера все одно немає. Таке моє відчуття. Ситуація не робить саму країну. Де керівництво, де голова? Поки що у нас виходить вершник без голови. Його можна хапати за поводи, направляти туди чи сюди, але він рішення не приймає. Я був сьогодні на Майдані, слухав пару промов. Справді, є відчуття спроби знайти самосвідомість. Організм намагається підтягнути свою периферію, перевірити якісь сигнали - кінцівки ворушаться чи ні? Начебто так: Тернопіль, Черкаси відгукуються, а голова все одно не реагує належним чином; сигнал проходить, але не доходить до центру прийняття рішень. Це абсолютно фізіологічне переживання ситуації. Я б із задоволенням сказав що-небудь загальнозміцнювальне, але я його не знаходжу сам у собі. Розумієш, ситуація повинна якось викристалізуватися, тому що люди переживають її, не можна сказати, що нічого не відбувається, що моя хата з краю - всі якимось чином включаються, але відповіді не знаходять.

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День»

«Ми здатні побудувати суспільство рівних можливостей»

Пенсіонер із Херсона — про віру в перемогу

На херсонському Євромайдані — різні люди. Переважно молодь до 30. Однак останніми днями на площу Свободи дедалі більше виходять городяни середнього і старшого віку. Одні з таких — подружжя Олексій і Тетяна ПІДОПРИГОРИ. Вони вже на пенсії, але всупереч стереотипу про безініціативність людей похилого віку активно проявляють свою громадянську позицію ще з 2004 року. Тоді — на Майдані у Лондоні, бо саме гостювали у сина, а нині — в Херсоні, разом із небайдужими співвітчизниками висловлюють свій протест владі. Олексій Петрович 35 років прожив у Росії, здобув там дві вищі освіти, за життя побував у 42 країнах світу, а українське громадянство отримав лише 2009-го. Він переконаний: майбутнє України — безальтернативна євроінтеграція.

— Зараз ми стоїмо перед вибором: або продовжити розвиватися, або деградувати. Я не можу бути осторонь цих подій, тому я на Майдані, — говорить Олексій Підопригора. — Європейський вектор — це, передусім, кардинальні зміни всередині нас, велика робота задля досягнення тих стандартів, які є в країнах ЄС. Пригадайте, яким популярним було слово «євроремонт». У наших людей це асоціювалося із високою якістю, естетикою, чистотою. То чому ж ми повинні сьогодні відмовлятися від «євроремонту» в загальному сенсі? Навпаки, щодня варто «ремонтувати» залишки рабської психології, прогалини в знаннях з історії, стимулювати людей до зацікавлення суспільними подіями. Це важко, але іншого шляху немає. Люди не бачили кращого, тому задовольняються мізерним. Але за бажання, об’єднання людей у єдиному напрямку ми так само здатні побудувати в себе суспільство рівних можливостей. І для цього не треба багато часу. Як на мене, за вдалого розкладу активної євроінтеграції Україну можна не впізнати вже за 5—10 років. Водночас у мене складається враження, що чинний президент абсолютно не відчуває настроїв українців або не хоче відчувати. Він далекий від реального життя, і в силу своїх людських можливостей не здатний втілити того, що від нього хоче прогресивна частина народу. Про це свідчить і застосування фізичної сили до протестувальників, і останні події в уряді і Верховній Раді. Тому нині «перезавантаження» влади — найперше завдання народу, який вийшов на Майдан. Вірю, що ми переможемо.

Іван АНТИПЕНКО, «День», Херсон, фото автора

«Якщо Євромайдан запалить нові серця — він не марний»

Харків’яни — про необхідність об’єднання і взаємодії

Попри те, що харківська влада вперто не помічає щоденного місцевого Євромайдану, а мер Геннадій Кернес перед усією країною впевнено називає кількатисячні мітинги «купкою мітингувальників», учасники події впевнені, що їхній мирний протест у будь-якому разі має величезний вплив на майбутнє.

Серед учасників більш за все вражає велика кількість молоді. 32-річний програміст Сергій ДИМЕНКО, який приходить на мирні зібрання щодня після роботи, впевнений, що в Харкові з’явилася нова громадська генерація, і це свідчення еволюції суспільства. «Ми збираємося для самих себе, — говорить Сергій. — Ми заряджаємо одне одного. Ми маємо взаємодіяти з людьми, я тут бачу багато друзів з неурядових організацій, з якими я вже робив соціальні суспільні проекти. І дуже важливо було побачити серед присутніх молодих людей, яких ми виховали за останній рік. Це нове активне покоління. Я впевнений, що ми повинні вкладати свої інвестиції і час у громадянське суспільство. І якщо нам вдасться запалити нові серця, то Євромайдан має сенс і відбувається не марно!»

Психолог Ірина ЮРАСОВА — теж щоденний відвідувач Євромайдану, який для неї зараз, ніби родина. Її син протестує у Києві, і жінка бачить серед харків’ян однодумців свого сина та саме тут відчуває взаємну підтримку: «Як родинний психолог-практик я можу сказати, що ми вже переросли наші українсько-російські родинні відносини. Я сподіваюся на те, що наша країна подорослішає, подорослішає суспільство і влада. Євромайдан закладає основи громадського суспільства, його  відкритості». Жінка захоплена завзятістю організаторів, згадує, як на початку подій побачила на площі Свободи активіста Дмитра Пилипця, який сам стояв на морозі із прапором України. Тепер таких, як він, — тисячі. «Він стояв як пам’ятник вірі та сподіванню, я в захваті від цієї людини! Завдяки таким прикладам люди «вмикають» свою свідомість. І більше не треба шукати якогось одного лідера, «пробуджених» людей стає багато...»

Водночас деякі організатори Євромайдану стурбовані пильною увагою до них з боку СБУ. Вже кілька активістів повідомили кореспондента газети «День» про прослуховування їхніх телефонів, погрози звільнення на роботі та безпосередні дзвінки з СБУ із запитаннями щодо Євромайдану.

Альона СОКОЛИНСЬКА, Харків, фото автора

«Ми показуємо, що хочемо жити в нормальній цивілізованій країні»

Житомирський студент-першокурсник Олександр Шевчук — про свій шлях до Євромайдану

Один із організаторів житомирського Євромайдану, який щовечора збирається на площі Корольова, — студент-першокурсник Житомирського державного технологічного університету Олександр ШЕВЧУК. «День» поцікавився його історією громадянської активності.

— Я з 16 років займаюся громадською діяльністю, — говорить Олександр. — З першого дня, коли почався Євромайдан у Києві, вже був там. Вимагав європейського вибору нашої країни, тому що бував у Європі і хочу жити в нормальній демократичній країні, як живуть там. Але з часом все перейшло в те, що мирні акції протесту розігнали силою, порушили наше законодавство, порушили Конституцію України. Мене це справді прикро вразило, і я думаю, що в більшості студенти вже піднялися не стільки за євроінтеграцію, а щоб наші громадянські права були захищені, як вказано у Конституції. Потрібно або вотум недовіри висловити цій владі, або зробити імпічмент Президенту. Тому ми збираємося на майданах по всій Україні, показуємо: ми — студенти — є майбутнім цієї країни, нам жити в цій країні. І ми хочемо жити в нормальній цивілізованій країні. Якщо є Конституція, яка щось гарантує, то її мають виконувати і захищати. Якщо влада не готова це робити, то нам така влада не потрібна.

Я — житомирянин, народився тут, тут весь час жив, навчався у 36-й школі, потім — в Житомирському автомобільно-дорожному коледжі. Закінчив також школу місцевого самоврядування при міській раді, школу молодого політика при молодіжному крилі політичної партії «УДАР» Віталія Кличка. В коледжі почав задумуватися про своє майбутнє, громадську діяльність. Починав з волонтерської роботи — допомога дитячим будинкам, акції з дітьми. Коли став дорослішим, почав займатися молодіжною політикою, тому що вона в Україні дуже погано розвивається. Коли прийшов до університету, зайнявся студентським самоврядуванням, бо якщо ми дійсно — європейська країна, то його потрібно розвивати. Студенти повинні мати свої чіткі вимоги, а адміністрація вишу повинна займатися лише навчальним та виховним процесом. Дозвілля молоді повинно залежати лише від нас самих. І зараз я — громадський діяч, який відстоює свої права. Я не кажу зараз - за якусь політичну партію. І я — молода людина, я не все знаю, мені потрібні якісь поради від більш досвідчених людей, від політиків.

На сьогодні ситуація дуже складна, та силовий конфлікт завжди є поганим сценарієм. Я вчив історію — громадянська війна досить погано закінчилася для нас, це величезні втрати. Я проти війни, проти насилля, проти репресій і якихось провокацій. Маю думку, що якою б не була влада, вона не піде настільки проти народу. Але наразі, вважаю, всі нормальні лідери всіх партій (і опозиційних) будуть думати, щоб конфлікт не розвивати, нормально вирішити. Можливо, зробити нову більшість у Верховній Раді. Можливо, уряд сам піде у відставку, бо зрозуміє, що повністю втратив довіру. (ФОТО З АРХІВУ ОЛЕКСАНДРА ШЕВЧУКА)

Підготував Валерій КОСТЮКЕВИЧ, Житомир