Любов, смерть і книжки

Така близькість не полегшує завдання, радше навпаки; але, мені здається, це все ж варто робити, бо, чесно, чи багато ми знаємо про наших батьків? Про те, що довелося їм пережити, про стрибки, гримаси й звірства століття-вовкодава, що руйнувало життя мільйонів людей, маленьких і великих, рівним чином?

Моя мама, Олена Дмитрівна Десятерик, у дівоцтві Трицкан, народилася на Івано-Франківщині (тоді — Станіславщині) ще за Польщі, 16 листопада 1935. Бачила прихід «перших Совітів», німецьке вторгнення, другі Совіти, боротьбу УПА проти обох окупацій. Переїхала до мого батька, Валентина Десятерика,  в Дніпро (тоді — Дніпропетровськ) у 1962. З 1965 й до виходу на пенсію працювала в обласній газеті «Зоря» — літредакторкою, кореспонденткою, завввідділом. Досі веде започатковану 37 років тому рубрику «Особисте», що тепер називається «Де ти, моя доле?» Читачі й читачки називають маму «наша Оленка». Це справжній клуб самотніх сердець Олени Десятерик; парами й сім’ями, які з’явилися завдяки «Моїй долі», можна було би заселити ціле містечко.

Минулого року мама овдовіла.  Сини — я і молодший брат Максим, онука — Максимова дочка Даринка. Заїздимо до Дніпра по 2-3 рази на рік. Варто б частіше.

Над цим інтерв’ю ми працювали майже місяць; аналогічна розмова з батьком («На краю червоного колеса», «День», 7.03.19) вийшла набагато легшою. Я розшифровував довгі телефонні діалоги, долав мамині сумніви, корився її редакторському перфекціонізму, доки нарешті нам не вдалося отримати результат, задовільний для нас обох.

Коли я дивлюся на її ранні світлини, на цю бойківську красуню з монгольським розрізом очей, думаю, що в тих лихоліттях і злиднях вона вижила дивом; а з другого боку, може, тому й вижила, що має характер справжньої горянки — запальний, упертий, життєрадісний і чуйний. Вміла і вміє битися за своє.  І вміє любити. Найбільше серед нас.

Я знаю, що ти читатимеш цей текст з невблаганною, як завжди, редакторською ручкою. Тому хочу сказати те, що ти навряд чи схочеш поправити. Те, що я говорив тобі востаннє дуже, дуже, дуже давно.

Я люблю тебе, мамо. 

МОЄ СЕЛО споконвіку називалося Ляхівці. З приходом «других Совітів» перейменовано на Бистрицю, а в 1962, одночасно з переміною Станіслава на Івано-Франківськ, — Підгір’я. Більша частина села тягнеться правим берегом річки Бистриці. На лівому, під горою, невисокою, — це відріг Карпат, — так само є хати. Тож перейменування вийшло вдале.

На людей під горою так і казали: «Вони з-під гори». Причому не «живе», а «сидить». Він сидить під горою.

Дошкільням, а також у 1 та 2 класах я на річці проводила багато часу, з дітворою на зарінку —  бавилися все літо. Мені дідо з бабою доручали білити полотна. В них удома стояв ткацький верстат. Розстеляєш сувої на камінцях коло самої води, поливаєш, полотна сохнуть і відбілюються.

НАША ХАТА — на долішньому кінці села. Неподалік дорога на райцентр Богородчани. В ту дорогу впиралася наша царина, на її краю, при самій дорозі, дідо Іван колись давно поставили високий дерев’яний хрест. Стояв довго, навіть коли я з села поїхала.

Тато — єдиний син діда й баби, були ще три дочки. При батьках, як правило,  лишався син, доньок віддавали заміж. У нас казали: не «пішла заміж», а «віддаласі», «В нього донька відданиця» — тобто на виданні. Або питали: «Ти вже віддана?» Тобто чи одружена.

Отож в одній половині хати жили дідо й баба, а через сіни, у другій, — мій тато з родиною. Пам’ятаю на подвір’ї велику стодолу з сіном і збіжжям, стайню, худобу. Малою моїм обов’язком було пасти корову — на довгому воловоді, понад дорогою, понад ровами, де є травичка. В одній руці воловід, а в другій книжка.

ДІДОВЕ Й ТАТОВЕ ПРІЗВИЩЕ — Трицкан, єдине на все село. Одного разу в 1943 я прийшла з річки чи зі школи, і дідо мені кажуть: «Я підсадив партизана через пліт. Він від німців тікав». У нас казали не «бандерівці», а «партизани», на підпілля, відповідно — «партизанка». Партизан побіг через городи в зарості за селом, що називалися «луг`и». Чому я так це запам’ятала: дідо ніколи зі мною не говорили, тим паче на серйозні теми.

Як я заслабла на кір у шість років — лежу обсипана, в гарячці, нікого нема, бо літо, всі на жнивах, — дідо мені принесли свіжоспечений пляцок. Така от ніжність, без слів...

В липні 1944 я на зарінку білила полотна, і хтось сказав: «Діда твого кров заллєла». Біжу, плачу, коса розплетена. Дідо вмерли.

Незадовго перед тим його дуже побив німець.

Прийшли забирати коня. Називався К`аштан, гарний, гнідої масті. Дідо не давали. Сестра Марія бачила. Мов кадр із фільму: закочений рукав мундира, рука, вкрита веснянками, щосили шмагає нагайкою. Для діда то було страшне приниження. Його ніколи ніхто не бив, бо моцний.  Замолоду ходив у гори на Черемош сплавляти ліс. Іноді, як ішов з корчми напідпитку, баба з дитиною на руках стояли за воротами, пантрували: заверне додому чи піде прямо — до коханки. Та жінка була вдова, жила сама. Одного разу баба побили їй вікна. Дідо ходили вставляти нові шиби. Покірно вислуховував бабині ламентації.

ДО ШКОЛИ пішла в 1942, ще до семи років. Повела Марися, вже як почався навчальний рік. Я перелякалася: всі в класі пишуть! Вміють! Дома зразу спробувала писати палички лівою рукою. Марися побачилkа, стала бити по руці. Я ревом ревла, — не так від болю, як з відчаю, шо не можу правою. Я шульга. Все роблю, навіть ложку тримаю, лівою, а пишу відтоді правою.

Провчилася за німців два класи. У програмі був урок Закону Божого. Знала «Отченаш», «Богородице Діво», «Вірую». До церкви сама ходила, сповідалася, про гріхи вже щось казала. Пам’ятаю священника: молодий чоловік, але запалі щоки, великі очі. Після одного його казання, тобто проповіді, я, прийшовши додому, натхненно оголосила: «Ксьондз казав, аби дітей не бити!» Хоча ніхто мене не бив. Тепер сама дивуюся. А от Марії було непереливки: я росла, під її, сказати б, захистом.

МАМИ НЕ ПАМ’ЯТАЮ. Але картина перед очима: стіл, на ньому мама лежить, вся в білому, Марися чогось плаче, коло неї шестирічний брат Славко стоїть мовчки, а я весь час бігаю до дерев’яних ангелочків в узголів’ї труни. Я їх уперше бачила.

Знаю від сестри: мама білили перед Святим Вечором грубу й раптом закашлялися. Кров на долоні. Піч недобілена лишилася. Через пів року мами не стало. Сухоти.

— Я вам віддала здорову!  — дорікне на похороні сваха  свасі — мамина мати — татовій матері. Мовляв, ви довели до того, що вмерла моя дитина на 30-му році життя.

Тяжке звинувачення, кинуте з горя, але після нього настало, м’яко кажучи, відчуження.

До речі, обох бабів звали Настунями.

НЕ ВЖИВАЛИ СЛОВА «БАБУСЯ». Казали «баба», і то не було принизливе. І всім на «ви»: татові, мамі, бабі, дідові. Могли, в родинах, де більше любові, сказати «бабунечко», «дідуню», але я такого не чула і не вживала, не було кому навчити ласки.

Коли дідо Дмитро, мамин тато, вмер 34-річним від апендициту, в 1911, баба лишилася з трьома дітьми і пізніше вийшла вдруге за Василя. По-вуличному називався Василь Бабин, а вона — Василиха Бабина, бо так було прийнято — називати жінок іменами чоловіків: Дмитриха, Гаврилиха... Баба мешкали на «Краснім Селі», це давня назва кутка — височенько там.

Туди, на Красне Село, мене взяли відразу як мама заслабли. Дідо Василь носив мене у кошику за спиною, тетьошкався, бавився. Тепер думаю: тому я й виросла така здорова, з інтересом до світу, до людей, взагалі щаслива, — від тої любові, якої ще не усвідомлювала.

СЕСТРИ — ОЛЕНА І МАРІЯ (СИДИТЬ З БУКЕТОМ) / ФОТО З ОСОБИСТОГО АРХІВУ ДМИТРА ДЕСЯТЕРИКА

Баба Василиха ще раз узяли мене до себе в 1947, вже вдруге овдовівши. Я там жила всю весну і пів літа. А в липні прийшла вчителька: «Тебе посилають до Станіслава на піонерський зліт». Ступила крок, аби зайти до хати, — баба пішли поперед неї і не запросили ввійти.

Баба не сказали: «Не їдь», адже батько дозволив. Але після того зльоту жодного разу мене на Красне Село не запросили.

КОЛИ ПЕРШІ СОВІТИ ПРИЙШЛИ в 1939, багато хто вірив, що це на добре. Недавно моя однокласниця Іра Безручко згадала історію. Маленькою на власні очі бачила. На в’їзді в село люди — серед них, до речі, був і мій батько, Дмитро Трицкан, — вивісили синьо-жовтий прапор, аби привітати «армію-визволительку», відсвяткувати возз’єднання з Великою — Східною Україною. І вийшов з машини командир, зняв прапор, натомість повісив червоний. Одразу дали зрозуміти, що до чого.

НА ЗЛЬОТІ В СТАНІСЛАВІ нас розмістили в готелі. На вулицю я вийшла в піонерському галстуку. І тут же наткнулася на односельчанку. Їхня родина жила в центрі села, хата під бляхою. За Польщі та жінка, яку я зустріла, навіть у газетах друкувалася. Як тепер кажуть, свідома українка. А я у червоному галстуку.

Вернулася в готель. Там усі не такі сільські, як я, вбрані нормально, гарно, пещені, укохані. Сиділа тихенько й плакала. Була така пригнічена, що коли на зльоті вийшла на сцену читати вірш, то забула текст.

ВЕЛИКОДНІЙ ПОНЕДІЛОК. 1949 рік. Ранок. Я ступаю за поріг і бачу під парканом білий трикутник, на ньому чорнилом: «Трицкан Олені, доньці Дмитра». Відкриваю, там машинкою надруковано: «Кинь негайно комсомол! Ти стала на слизький шлях».  Зрозуміло, друкували під копірку. Який комсомол — мені 13 років, рано (я вступлю, але через рік, як учитимусь у Богородчанах). У школі я того дня не з’явилася. І прийшла наша класна керівничка через усе село. На питання «Чого ти не в школі?» я нічого так і не сказала. Тато сиділи мовчки за столом. Учителька, врешті, й сама перелякалася та, знічена, пішла назад.

Марися, коли я пошкодувала, що той лист не зберігся, скрикнула: «Та ти що! Ми з татом ті трикутники підбирали й нищили, нам їх весь час підкидали!»

Підкидали, бо вважали, що батько дозволяє виховувати дочку в комуністичному дусі. Я розуміла, що тато між двох вогнів. Хотів, щоб не повторила колгоспну долю старшої доньки, щоб добре вчилася. Я ж їздила не тільки на зліт, але й до Москви на екскурсію як відмінниця, після повернення мала розказувати на шкільному подвір’ї, що там бачила. Бурмотіла щось про Оружейну палату, про Собор Василя Блаженного і Червону площу. Люди понуро слухали.

МАРИСЯ З МИХАЙЛОМ ПОЗНАЙОМИЛАСЯ  18-річною, а він мав лише 17. На вечорницях хустинку в неї взяв, сховав, вона намагалася забрати — з отого жарту в них і почалося. З кожних вечорниць, зі співів чи гуляння проводжав додому. Я страшенно пишалася, що такий гарний парубок ходить до сестри. Миготить увечері за хвірткою цигарка — то  Михась чекає.

Марисі було 13, щойно скінчила 6 класів, добре вчилася. А тато сказали: «З тебе пані не буде. Треба робити». Одразу запрягли до роботи. Працювала відтоді як рабиня і дома, і пізніше в колгоспі.

Михайла, зовсім юного, забрали у Кривий Ріг по трудовій мобілізації. «Там», — згадував, — «ми ходили строєм, співали українських пісень». Шкодував, що разом з односельцем («Двоє дурних!») вирішили втекти. Перепливли через Дністер.

За ту втечу засудили на рік, працював у шахті на Донбасі. Вернувся в 1950. І тоді трапилася така халепа. Одного разу Марія зібралася до сусідів, де сходилася молодь і тато наказали: «Абис була мені дома до заходу сонця».

Ясна річ, не встигла. І тато її побили.

Після того Михайло заслав сватів.

Через багато років, коли я прилетіла до них у Казахстан, признався: «Мені ще не треба було женитися, замолодий. Але не міг видіти, як твої дома збиткуються з Марисі».

Ти, Дмитре, питаєш, чому мати, хай і нерідна, не заступилася за пасербицю. Щоб ти розумів, пасербиця ніколи не чула від мачухи свого імені. Тільки: «Ти, гонице!» (розпусниця, шльондра. — Д.Д.) — і ще інші образливі слова — це на неї, скромну, чесну дівчину, що трудилася день і ніч.

Було гарне вінчання й весілля на початку 1951, досі пам’ятаю. Як і єдину «трійку» з німецької, що вліпила мені вчителька за неготовий з такої нагоди урок.

ЧЕРЕЗ ПІВ РОКУ ПІСЛЯ ОДРУЖЕННЯ, у серпні 1951, Михайла заарештували у справі про вбивство секретаря райкому комсомолу Марчука.

За три роки, у 1948, до Михайла прийшли підпільники: «Збирайся, бігом». Михась подумав, що знову понесуть харчі у схрон. Але побігли до лікарні у Богородчани. Там у палаті зі зламаною ногою — впав з мотоцикла — лежав Марчук. Михайла лишили на чатах. Зайшли  й застрелили.

Після арешту сестра ходила пішки за 25 кілометрів до Станіслава, носила передачі, але вони до чоловіка не потрапляли. Одного разу побачила, як начальник Богородчанського НКВД Пушков підійшов до телефона на стіні, щось сказав. Зробила так само: зняла трубку і повідомила про принесену передачу. Це спрацювало: Михайлові віддали все. Згадував потім, як усіх у камері пригощав.

Відбував строк у Казахстані. Учасник Кенгірського повстання 1954 року. В 1956, коли жив уже на поселенні в Балхаші, Марія приїхала до нього. Такий був худий, ледь живий. Купили собі якусь землянку. Потім Михайлові дали квартиру. Кілька разів приїздили в Україну. Врешті переїхали до молодшого сина у Томськ. Там і відійшли у засвіти — Михайло у 2014, я встигла на його дев’ятини; Марися — позаторік. На її могилі я ще так і не побувала, хоча обіцяла, бо страшно їхати туди.

У ЛИСТОПАДІ 1944 до Терлецьких, наших сусідів через город, — їхня хата крайня від дороги на Богородочани, — вдерлися вбивці. На очах у дочки-підлітка вбили батька й матір. Жінка тримала на руках річного хлопчика. Я всіх питала: «Хто, за шо?» Ніхто не відповідав. Малого виховувала сестра у страшній нужді, ріс бездоглядним, бешкетував. Сестра рано вийшла заміж, чоловік виявився пияком. Кудись виїхали. Долі малого не знаю. Аж до Незалежності та хата при дорозі стояла пусткою, подвір’я заросло велетенськими деревами.

У вісімдесятих роках мені наша далека родичка, так само сусідка, сказала: «Тато мої чули зойк раненого. Він вибіг через задні сінешні двері надвір. І голос: «Чево крічіш?» І постріл». Хто міг у нашому селі в 1944 говорити російською? Тепер знаємо: коїли безчинства перевдягнені спецзагони нквдистів, вбивали найневинніших, і щоб подумали на бандерівців.

Після 1991 хтось з міста викупив це обійстя і побудувався.

НА КАНІКУЛАХ у 1948 мене послали на республіканську Олімпіаду художньої самодіяльності. Там, у Києві, я читала вірш Сосюри «Правда про фашистську біду». Взагалі його не пам’ятаю, лиш початок: «В сорок першім це було, як на нас напало зло». На заключному концерті його декламувала. Після того призначили стипендію, отримувала її два роки. Велика поміч татові — по 150 карбованців щомісяця. Десятину — 15 карбованців — давав підпіллю. Діяла рознарядка — хто що може дати. Якось, до колгоспів, краєм вуха чула, що тато мали приготувати «халяви, сира і меду», тоді ще лишалася в тата дідова пасіка.

Одного вечора, восени 1948, я була в однокласниці Марії Гуменюк,  і мене там попросили прочитати той самий вірш. Недавно Ольга Мотрович, моя двоюрідна  сестра, зі слів своєї стрийни розповіла мені, що під вікном тоді слухали люди з партизанки, і чоловік, відповідальний за пропаганду в Богородчанській окрузі УПА, прізвище нібито Паславський, зауважив: «Така нам буде треба». І додав: «Як ми дітей переслідуватимемо, то хто ми такі будемо?»

ПРО МЕНЕ РОДИЧКИ ЗГАДУВАЛИ, що бачили мене з книжкою весь час, і книжка все товща. Думаю — де там бралися товщі книжки? У бібліотеці нашої семирічки я все перечитала, лишився тільки «Краткий курс истории ВКП(б)». Його взяла і навіть пробувала читати. Хутко вернула.

Читання було єдиною розвагою. Мої діти не вірять, але я не мала жодної ляльки. Та й звідки б тій ляльці взятися?

Як стала ходити в 8 клас у Богородчани, допалася до районної бібліотеки. Там уже прочитала і «Гекльберрі Фінна», і «Тома Сойєра». Від «Крейцерової сонати» впала  в розпач. Шевченка багато знала напам’ять. А ще так хотілося прочитати щось про себе, про свій вік — і нічого не знаходила. Через Жюля Верна навіть до іспиту з географії не підготувалася, бо не могла відірватися — але здала все одно добре.

СТИПЕНДІЯ ПЕРЕСТАЛА НАДХОДИТИ, тато сказали: «Треба йти робити». Я стала просити: «Дайте мені скінчити школу».  І тато більше до цієї розмови не верталися. Я дуже вдячна їм за це. Марія жила вже в свекрів, тато все більше нездужали. А малих дітей повна хата. Я випускний-1952 пропустила, бо не мала чого вдягти, і не було за що поїхати до Станіслава на вступ.

МАРІЮ ВЛІТКУ 1952 з бригадою жінок послали в Якимівський район Запорізької області — тоді така допомога на жнива практикувалася. Там з бригадиром розговорилася. Розповіла, що ось у колгоспі нічого не платять, що навесні люди навіть зупу з лободи варили. Бригадир слухав мовчки, а тоді сказав:

— Але ж у вас дітей не їли, як у нас у 1932.

Заробила сестра багато збіжжя, центнер пшениці з привезеного подарувала татовій родині — дуже їм допомогла, можна сказати, порятувала.

ДОСІ ДИВУЮСЯ: ще тривали канікули, а в серпні 1952 я вже працювала в богородчанській районній газеті. Мене взяли на місце коректорки, яка пішла в декрет. 3 місяці — стільки тоді тривала та відпустка. Потім облуправління у справах видавництв, яке відало всіма газетами, скерувало мене в чернелицьку районку, теж на посаду коректорки. З листом: «Примите как дочь. Она сирота».  Їду, читаю та думаю: «Чому так написали? В мене ж батько є».

У перші дні, як стала до праці, з’явився в редакції крупний чоловік. Чомусь у кабінеті при цьому нікого не було. Став напоумляти, дуже ввічливо, щоб я запам’ятовувала, хто проти радянської влади щось говорить. Кілька разів повторив фразу: «Це не продаж душі, ні». Правда, більше я його не бачила.

У Чернелиці за 9,5 місяців я помітно підросла. Працівникам редакції давали городи, дали й мені. Молоде подружжя, в якого я жила, попросило цю землю. Я віддала, і господиня варила мені їсти, ставилася добре.

У серпні 1953 редактор строго сказав: «Як не вступиш, то й не повертайся». Вступила — на російську філологію Станіславського педінституту (нині Прикарпатський університет імені Василя Стефаника. — Д.Д.). До стипендії 2 місяці влітку підробляла: їздила в піонертабір. На зароблене пошила пальто в кравця. Це зараз здається дивним, але в крамницях одягу не було.

В 1957, після 4 курсу, працювала вихователькою в Яремчі. По сусідству, у смерековому лісі, в будинку відпочинку забракло місця, і до нашого табірного будиночка поселили молодого і літнього чоловіків.

Молодий сидів у коридорі й читав «Русский лес» Леонова. Я ходила повз нього щовечора. Він цю книжку — потім признався — став читати все повільніше й повільніше. І одного разу спитав: «Ваша фамилия часом не Абдурахманова?» Всі мене приймали тоді чомусь за азіатку.

Так я й познайомилися з твоїм татом.