Фотоальбом пам’яті

Презентовано віртуальну виставку про депортації 1944-1953 років із Західної України

Виклики української історії часто спричинилися до того, що велика кількість інформації про нас самих лишилася на рівні усних розповідей. Інколи вона переповідалася з покоління в покоління, але нерідко замовчувалася: щоб не ятрити власні рани, щоб не травмувати рідних — причин багато. Зі здобуттям Україною незалежності з’являється усе більше проєктів, які прагнуть цю пам’ять зберегти. Одним із таких є нещодавно презентована віртуальна виставка «Депортації. Візуальна пам’ять», створена ГО «Після тиші» за підтримки Фонду ім. Гайнріха Бьолля, Бюро Київ — Україна.

«СІМЕЙНЕ ЗАРУЧНИЦТВО»

«В історії України було багато депортацій, починаючи від приходу більшовиків до влади. Можливо, найвідоміша з них — це депортація кримських татар, день пам’яті якої офіційно існує в Україні, або примусове виселення бойків, лемків, надсянців — теж зараз ідеться про те, щоб визнати ці події депортацією. Проте дня пам’яті депортації людей із Західної України у 1944-1953 роках досі немає», — зазначає історик, голова ГО «Після тиші», експерт проєкту Андрій УСАЧ. Це ще одна дуже непроста сторінка нашої історії, адже, зазначає Андрій Усач, «за найбільш повними підрахунками, понад 210 тисяч мешканців Західної України упродовж 1944-1953 років було депортовано до Сибіру, Далекого Сходу та Середньої Азії».

«До депортації почали готуватися у 1940 році. Якраз у цей час виходить документ, де прописали, хто ж є цей «ворог», якого треба депортувати. Зараз ми окреслюємо це явище, використовуючи вислів «сімейне заручництво», — пояснює докторка історичних наук, дослідниця історії радянських масових депортацій, експертка проєкту Тамара ВРОНСЬКА. — Заручниками зробили родину, і її коло окреслили досить широко: діти, батьки, сестри, брати, тещі, свати, а реально навіть і більш далекі родичі. Часто вони ніякого стосунку до повстанців не мали». І хоч 1945 року було зазначено, що дітей у віці до 16 років можна не депортувати, нерідко на це правило не зважали. Проте й воно діяло не довго. «У 1952 році радянська влада раптом вирішила, що ця поблажливість, яка була зазначена лише на папері, немає сенсу й треба повернутися до звичної політики. Тож почали вишукувати тих дітей, яким пощастило у якийсь спосіб залишитися вдома на території Західної України, складали на них списки й завозили їх, як було зазначено, на «возз’єднання» зі своїми родинами, — розповідає Тамара Вронська. — Ми знаємо, що 1947 року в жовтневі дні відбулася найбільша депортація, коли під приводом відбудови або роботи на вугільних шахтах Півночі, збиралися відправити двадцять тисяч, але насправді депортували понад сімдесят вісім тисяч людей». У такий спосіб радянська влада намагалася послабити повстанський рух. Проте депортували не тільки родини учасників підпілля ОУН та вояків УПА, а й сім’ї заможних селян, які противились колективізації, греко-католицьких священників, які відмовились переходити у православ’я, свідків Єгови та інших.

Мало того, що людей вивозили до Сибіру, Далекого Сходу та Середньої Азії, вони ще й не знали, скільки це триватиме. Тамара Вронська зазначила, що на повстанців заводили справу. «У цій справі на підставі директив обов’язково вказували склад родини, тобто сім’я одразу потрапляла в поле зору каральних органів. І ці родичі якраз знали, що їх чекає репресування і депортація. У цих вироках, які зараз ми можемо побачити на спеціальних картках, які зберігаються в архіві МВС, у спеціальній графі, де було написано «стаття Кримінального кодексу», вказували ступінь спорідненості й лише іноді (!) писали строк, на який засилають людину. Спершу це було п’ять-вісім років, потім чомусь почали писати й десять років, а вже у 1950 році ці строки скасували взагалі, — наголошує Тамара Вронська.  — Оскільки 6 квітня вийшла урядова постанова й відповідний указ Президії Верховної Ради СРСР, де всі заслані із Західної України були переведені на довічне заслання, про що їм і оголосили. Вони дуже часто згадують цю дату в спогадах, бо вона розірвала їх життя навпіл — вони ж думали, що колись повернуться додому, а 10 травня їх зібрали й сказали, що вони тут лишаються назавжди. А ще їх змусили підписати спеціальні довідки, що вони погоджуються на це довічне заслання. У цьому, як на мене, страшний цинізм влади. І ці довідки трагічно повпливали на адаптацію цих людей, коли їм нарешті дозволили залишити місця спецпоселень».

58 ФОТО ПРО 20 ТЕМ

Проєкт «Депортації. Візуальна пам’ять» має на меті зберегти спогади саме про ці події. «Нас цікавить те, як у цих родинах, коли про пережите радянське насильство було заборонено говорити, коли ця пам’ять була маргіналізована, а то й взагалі табуйована,  зберегли спогади про ці події, — пояснює Андрій Усач. — Насамперед це було завдяки усній традиції — батьки переповідали своїм дітям, а частіше тільки онукам, про те, що їм довелося пережити. Зберігали також різні артефакти (як вони самі це називають, «реліквії»), які для стороннього ока, може, нічого не розкажуть, а для цих людей — це згадки про їхню історію 40-х і 50-х років. Ідеться, наприклад, про рушники, які люди вишивали в Сибіру й поверталися з ними, коли їм дозволили приїхати додому. Ідеться про побутові речі, наприклад, ящик, у якому зберігається зерно, але ці люди знають, що це ящик, який батько зібрав на Сибірі, щоб миші не з’їли ті припаси, які в них були. І цей ящик зберігається досі, й вони цю історію знають. Водночас одним з основних способів передачі пам’яті у сім’ях є фотоальбоми. «Фотоальбоми» я кажу умовно, тому що це не завжди оформлено у якусь книжку зі вклеєними та підписаними фотографіями. Інколи це просто ящик або пакет, у якому ці світлини зберігаються».

Водночас «Депортації. Візуальна пам’ять» не тільки збирають світлини депортованих родин, а й, найголовніше, записують свідчення власників цих фото (щоправда, було б краще, якби у подальшому таких спогадів у віртуальній виставці вміщували більше). Як слушно наголошує Андрій Усач, без пояснень людей майже неможливо отримати цілісне уявлення про те, який саме епізод життя зафіксований на фотографії. Зокрема, на одній з них — четверо людей ідуть по дорозі, і тільки пейзаж за їх спиною натякає на Хабаровський край. Як було пояснено, вони йдуть з селища до районного центру (туди й назад по 18 км), аби отримати посилки, які їм надіслали рідні. Зазвичай у цих посилках, особливо вже після 1947 року, були продукти, наприклад, фрукти та ягоди. Хоч нерідко значна частина вмісту цих посилок псувалася, допоки прибувала на місце (бо могла йти кілька тижнів), значимість цього подарунку було складно переоцінити. «Багато людей згадує, особливо дітей, про те, що ці яблука, які не росли на Далекому Сході, були для них смаком Батьківщини», — розповідає Андрій Усач.

Тож, як підсумовує культурознавиця, голова правління ГО «Після тиші», координаторка проєкту Анна ЯЦЕНКО: «У цій виставці представлено фотографії з 19 приватних архівів, які ми опрацьовували упродовж року. З понад 3000 світлин ми відібрали 58 фотографій, які включили у виставку. І категоризували їх за 20 основними темами, які або представлені в архіві кожного оповідача, з яким ми спілкувалися, або є унікальними по своїй суті й представлені тільки в однієї людини, але є тим не менш дуже важливими». Це такі теми: життя «до» і «після» депортації, сім’я, пересильний пункт, зв’язок з рідними, житло, примусова праця, дозвілля та ін. Щодо самого процесу депортації, організації не вдалося знайти фото, що й не дивно, зважаючи на такий показовий випадок. «21 жовтня 1947 року під час операції «Захід» — наймасштабнішої за кількістю жертв депортаційної акції, яку радянська влада здійснила в Західній Україні після завершення Другої світової війни — у Гощі на Рівненщині затримали двох хлопців-школярів, учнів Гощанської середньої школи, як писалося в документі, за те, що вони намагалися сфотографувати вантажівки з переселенцями — людьми, яких везли в автомобілях до місцевої залізничної станції, щоб відправити їх до Сибіру. У цих хлопців вилучили фотоапарати, і це практично все, що ми можемо дізнатися з цього документу», — зазначив Андрій Усач. Напевно, це був не єдиний такий випадок.

Окрім світлин і фрагментів інтерв’ю з людьми, які пережили масові депортації, та з їхніми дітьми, які зараз є власниками фотоархівів, до тематичного блоку також увійшли: коментарі Тамари Вронської, які уводять спогади родин в історичний контекст, і мисткині та культурної антропологині Лії Достлєвої, яка вказує, що ці фото можуть нам сказати, а що — ні. Зокрема, нерідко на таких фото люди усміхаються, гарно одягнені; і потрібно пояснити, що світлини здебільшого робили, аби надіслати рідним. Тож українці одягали найкраще вбрання і намагалися вдати, що в них усе добре, аби за них не хвилювалися. Хоч насправді усе було набагато складніше.

ІМПУЛЬС ДО ПІЗНАННЯ МИНУЛОГО СВОЄЇ РОДИНИ

«Я бачу цінність цього проєкту, зокрема, в тому, що кожна особа, яка перегляне цю виставку, задумається, чи в неї вдома є такі фото, чи вона знає, що за ними стоїть і які події передували, і загалом, яке минуле її сім’ї. І я думаю, що це доступний інструмент для кожного з нас, щоб, переглянувши вдома, поділившись зі своїми близькими, звернутися також до наших рідних уже літнього віку й запитати, як вони пережили ці часи. І з’ясувати, чи торкнулося це моєї сім’ї, чи є в моєму місті, селі або селищі є люди, які пережили це. У такий спосіб вдасться зібрати цю пам’ять і поширювати її далі, щоб не втрачати. Звичайно, можна прочитати про ці події з підручників, наукових статей, але особливо важливі — це ті люди, які ще є серед нас, з якими можна поспілкуватися», — вважає координаторка програми «Сприяння демократії» Фонду ім. Гайнріха Бьолля, Бюро Київ — Україна Софія ОЛІЙНИК.

Як наголосила Анна Яценко, фото й свідчення були зібрані в Рівненській, Івано-Франківській, Львівській областях. Однак громадська організація продовжує збирати фото й  записувати історії очевидців, і на сайті є вся необхідна інформація, як розповісти свою історію чи надати фотографії.

Важливо, що віртуальна виставка представлена не тільки українською, а й англійською мовою.